"Архіви є відображенням історії нації."

Бесіда з представниками Державної архівної служби України Анатолієм Хромовим та Тетяною Шевченко для музею "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

Інформацію про війну треба не лише документувати, а й архівувати: тільки так вона матиме історичну та юридичну вагу. Про етапи створення єдиного архіву війни і формати взаємодії між державним і громадським секторами розповіли під час публічного заходу Анатолій Хромов, Голова Державної архівної служби України та Тетяна Шевченко, перша заступниця Голови Державної архівної служби України.

Тема обговорення: "Чому Україні необхідний єдиний архів війни і як його реалізувати". Модератором інтерв'ю виступила Наталія Ємченко, директорка з комунікацій компанії System Capital Management та членкиня наглядової ради Фонду Ріната Ахметова.

Інтерв'ю було проведено в рамках ініціатив, організованих Музеєм "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова — проекту, який вже зібрав більше 130 тисяч свідчень цивільних громадян України.

Наталія Ємченко: Чому Україні потрібен централізований архів війни? Яка основна мета цього амбітного проекту?

Анатолій Хромов підкреслює, що існує кілька рівнів завдань, які стосуються як суспільства, так і держави. Однією з найважливіших проблем є юридична: необхідність документів, які слугують доказами у кримінальних справах, пов'язаних з воєнними злочинами, а також для забезпечення сатисфакції та відновлення справедливості.

Наталія Ємченко: Яке місце займають архіви в цьому процесі?

Анатолій Хромов: Давайте розглянемо, що ми розуміємо під поняттям "архів". Це - колективна пам'ять нації, суспільства. Її функціонування нагадує механізм людської пам'яті: деякі моменти зберігаються, інші - забуваються.

Не можу стверджувати, що архівні документи відображають усю історію України, оскільки наша країна пережила численні виклики та конфлікти. Безсумнівно, ми маємо значний Національний архівний фонд, який налічує близько 100 мільйонів справ, що потребують вічного зберігання. Важливо зауважити, що йдеться про справи як одиниці зберігання: одна справа може містити як єдиний документ, так і сотні матеріалів.

Ці справи зберігаються на різних носіях і розпорошені по всій системі державних архівів. Але ці 100 мільйонів справ -- це еклектика: окремі клаптики історії з різних періодів. Якщо говоримо про найперші документи XII століття, то їх лише три.

Наталія Ємченко: Що це за документи?

Анатолій Хромов зазначив, що ці документи виготовлені з берести. Наявні фрагменти іноді викликають труднощі в розумінні контексту. Зокрема, є лист від дружини покійного боярина, в якому вона наполегливо вимагає повернення боргу, погрожуючи вжити силових заходів у разі невиконання її вимог. Починаючи з кінця XVIII століття, обсяг документів значно зростає, стаючи більш різноманітним і репрезентативним.

У сучасному світі пам'ять є невичерпним джерелом для майбутніх наукових пошуків. Наша мета полягає у збереженні справді цінних знань для наступних поколінь.

Наталія Ємченко: Які ще елементи, крім документів, що служать основою для правосуддя, повинні зберігатися?

Анатолій Хромов: Я би поділив усі функції на дві категорії: зовнішні та внутрішні.

Зовнішня політика є реакцією на акти агресії. Це дії, які країна вживатиме для встановлення справедливості. Внутрішня ж політика має на меті аналіз суспільного досвіду, щоб уникнути повторення подібних трагедій у майбутньому.

Наталія Ємченко: Які аспекти включає в себе поняття архівування? Ви зазначили, що для довічного зберігання необхідні 100 мільйонів документів – очевидно, що це лише частина всього обсягу даних.

Анатолій Хромов: Робота в архівах базується на оцінці цінності документів, що підлягає суворому регламенту.

Простими словами, існують документи, які необхідно зберігати протягом трьох років, наприклад, квитанції. Деякі документи, такі як відомості про заробітну плату, повинні бути доступні протягом 75 років, оскільки вони впливають на розрахунок пенсій. А є й такі документи, які потрібно зберігати назавжди, як-от укази Президента, які потрапляють у цю категорію.

Документи, які відносяться до категорії "вічного зберігання", мають значну культурну та історичну цінність, за що їм присвоюється статус національного архіву.

Наталія Ємченко: У грудні 2024 року Кабінет Міністрів ухвалив стратегію захисту документальної спадщини. Там є пункт 37-й "Архів війни". Що цей пункт передбачає?

Тетяна Шевченко: Створення цього архіву є важливим кроком, зокрема, для забезпечення майбутніх ініціатив у сфері перехідного правосуддя. Це комплекс заходів, як з боку держави, так і суспільства, спрямованих на відновлення порушених прав людини. Основу цього процесу складають чотири ключові складові: право на правду, право на справедливість, право на компенсацію та гарантії того, що такі порушення не повторяться. Приблизно 90% інформації про право на правду можна відновити завдяки архівним матеріалам. Документи також відіграють важливу роль у забезпеченні дотримання інших принципів.

У суспільстві існує певне розчарування через відчуття, що в Україні немає чітко визначеного відповідального за впровадження заходів перехідного правосуддя. Проте, це твердження не зовсім вірне. За юридичний аспект перехідного правосуддя в цілому відповідає Міністерство юстиції України, за гуманітарні питання – Міністерство розвитку громад та територій, а також Міністерство ветеранів. У цьому контексті важливу роль також відіграє Уповноважений Верховної Ради України з прав людини та інші структури. Щодо координації збереження архівних документів, цю функцію виконує Державна архівна служба України.

Наголошую, що в період початку повномасштабного вторгнення, за вказівкою голови Державної архівної служби та відповідно до наказу Міністерства юстиції України, відбулися зміни в регламентації роботи архівних установ. Зокрема, було встановлено нові правила щодо приймання на збереження документальних свідчень, пов'язаних з подіями війни. Крім того, архівісти почали виконувати функції, які раніше не були для них характерні, зокрема, активно документуючи ці події.

Наталія Ємченко: В Україні є безліч ініціатив, які документують війну. Чому Державна архівна служба України долучила до справи й місцеві архіви?

Тетяна Шевченко: Архівісти володіють чітким розумінням того, як і що потрібно збирати, щоб документи в майбутньому стали частиною Національного архівного фонду та культурної спадщини.

Анатолій Хромов зазначив, що це сталося на початку 2022 року. У той час Фонд Ріната Ахметова, а також численні інші недержавні ініціативи активно долучилися до збору документів, присвячених трагічним подіям.

Проте, як орган державної влади, ми усвідомлювали нашу відповідальність і не мали права покладатися виключно на ініціативи з боку суспільства. На той час ми зробили все можливе в межах системи державних архівів. Однак, якщо порівнювати абсолютні показники, державні архіви зібрали менше матеріалів.

Наталія Ємченко: А скільки ж їх? І взагалі, про які саме обсяги документів йдеться?

Анатолій Хромов: По Державній архівній службі пройшли експертизу і точно належать до Національного архівного фонду 13-15 тисяч одиниць зберігання документів. Офіс Генпрокурора, теж державна інституція, має близько 176 тисяч кримінальних справ. Великі проєкти громадського сектору нараховують від 100 до 200 тисяч документів кожний.

Визначити точну кількість документів досить складно. На мою думку, це приблизно близько мільйона. Проте лише Державна архівна служба має можливість гарантувати їх збереження. Інші установи зберігають документи згідно з власними внутрішніми процедурами.

Найбільший ризик, що це здебільшого грантові проєкти. Якою буде доля документів після припинення грантового фінансування -- невідомо.

Наталія Ємченко: Наступне питання може здатися провокаційним. Зберігання історії – це досить одноманітна діяльність. У ній присутня система, проте бракує емоційного підйому, адреналіну. Багато людей починали займатися цим, усвідомлюючи свою відповідальність за фіксацію важливих моментів, але тепер вони стикаються з труднощами в розумінні того, як далі діяти з цими документами. Чи можна сприймати Державну архівну службу як своєрідний сервіс для зберігання, і якщо так, то в позитивному контексті?

Анатолій Хромов: Щодо драйву у зберіганні, посперечаюся: особисто мені цей процес приносить задоволення.

Щодо надання послуг. Державна архівна служба з самого початку демонструє гнучкість та пропонує різноманітні формати співпраці для громадського сектора, дотримуючись чинного законодавства. В Україні це законодавство є одним із найліберальніших.

Невдовзі ми станемо ще більш адаптивними: після ухвалення необхідних постанов Урядом, при Державній архівній службі запрацює координаційно-дорадчий орган.

Це дозволить нам ефективніше організовувати всі заходи, пов'язані з документуванням та архівуванням війни, здійснювати аналіз цих матеріалів і, в подальшому, долучати їх до Національного архівного фонду.

Наталія Ємченко: Які наслідки матиме це для організацій, що займаються збором історії та володіють такими документами? Наприклад, для Музею "Голоси Мирних" при Фонді Ріната Ахметова, який має у своєму арсеналі понад 130 тисяч відеозаписів свідчень українців про війну?

Анатолій Хромов: Якщо матеріали передаються у державне архівне зберігання, вони стають державною власністю -- власністю українського народу.

Проте укладається додаткова угода, в якій детально викладено численні вимоги, серед яких важливе місце займає пріоритетне право на доступ до цих матеріалів.

Наталія Ємченко: Хочу навести приклад: щоденник Каті Савенко, яка загинула під час облоги Маріуполя навесні 2022 року. Нині цей щоденник експонується в Музеї "Голоси Мирних", розташованому в Київському історичному музеї. Якщо рукопис буде переданий до Державного архіву, чи означає це, що ми втратимо можливість його досліджувати?

Анатолій Хромов: Ні, для організацій це не має жодних змін. Переміщення документів до державного архіву не означає їх закриття, особливо для них.

Наголошую: передача права власності державі є лише однією з можливих форм співпраці з архівом. Законодавство не забороняє зберігання Національного архівного фонду в приватних архівах. Таким чином, недержавні організації мають можливість організувати архівний підрозділ у своїх структурах.

Ми готові підтримати вас у процесі експертизи та отриманні документами статусу Національного архівного фонду. Отримання цього статусу накладає певні зобов'язання щодо їх зберігання, включаючи можливість перевірки дотримання встановлених вимог.

Ще одна форма взаємодії -- послуга депонованого зберігання, коли архів бере гроші за зберігання у своїх сховищах тих чи інших документів. Законом це не заборонено. Але це найменш імовірний формат співпраці.

Наталія Ємченко: Якщо ми говоримо про створення єдиного архіву війни, чи насправді він буде єдиним?

Тетяна Шевченко: Сьогодні обговорюється питання про те, що всі архівні матеріали, що стосуються подій цієї війни, які пройдуть оцінку цінності та отримають статус архівних документів, повинні бути зареєстровані та підлягати звітності відповідно до вимог законодавства.

Ми перебуваємо на етапі реалізації задуму щодо створення Міжвідомчої робочої групи, яка об'єднає ключових стейкхолдерів: представників громадянського суспільства, Офісу Генерального прокурора, Національного офісу інтелектуальної власності та інновацій, Міністерства культури, Українського інституту національної пам'яті, а також інших дотичних інституцій.

Метою є розробка уніфікованих стандартів і практичних порад для всіх, хто займається веденням документації. Ніхто не був остаточно готовий до викликів такого масштабу, і в кожного є певні прогалини у підходах до виконання цього завдання.

Анатолій Хромов: Я знову підкреслюю, що існує безліч ініціатив, які займаються документуванням, але їхні цілі значно відрізняються. Наша мета – адаптувати законодавство про архіви до актуальних умов, щоб зберегти наявні матеріали.

Тетяна Шевченко: Хоча держава не має наміру займати монопольну позицію у сфері зберігання, вона несе відповідальність за забезпечення цілісності документів, їх обліку та упорядкування.

Анатолій Хромов: На даний момент наша мета полягає в тому, щоб донести до ініціатив інформацію про можливість співпраці з Державним архівом. Це дозволить зберегти їхні колекції від втрат. Для отримання консультацій можна звертатися за телефонами або написати на електронну адресу, що зазначені на сайті Державної архівної служби, а також зв'язатися через соціальні мережі.

Наталія Ємченко: Що вибрати – архів чи депозитарій? Яка між ними відмінність?

Тетяна Шевченко зазначає, що термін "депозитарій" був згаданий спеціальним доповідачем ООН у його доповідях, які стосуються функцій архівів. У свою чергу, українське законодавство вживає терміни "архів" та "архівне зберігання".

Анатолій Хромов: Це терміни з багатьма варіантами. Наші закордонні колеги інколи вживають їх у контексті архівних сховищ. Однак, якщо ми розглядаємо українську ситуацію, то нашою метою є створення саме архіву.

Наталія Ємченко: Які існують гарантії збереження документів?

Анатолій Хромов: Це одне з найскладніших питань, оскільки війна завжди ставить під загрозу збереження культурної спадщини. В порівнянні з музеями та бібліотеками, загальні втрати архівів з початку повномасштабного вторгнення є незначними — лише 0,3% від нашої колекції. Проте, у даний момент жодні гарантії не можуть бути надані.

Нашими основними втратами стали знищений архівний відділ управління Служби безпеки у Чернігові та Державний архів Херсонської області, який був пограбований російськими військами.

Серед основних заходів безпеки важливим є створення оптимальних умов для зберігання. Це передбачає комплексне управління температурою та вологістю, встановлення охоронних сигналізацій, а також впровадження автоматизованих систем для гасіння пожеж.

Наталія Ємченко: А що стосовно зберігання в цифровому форматі?

Анатолій Хромов зазначив, що навіть в умовах війни Україна залишається попереду у процесі оцифрування архівів. Цей процес фінансується не державними коштами, а через співпрацю з міжнародними проєктами. Вимоги до безпеки в цих ініціативах є надзвичайно високими. Наприклад, існує обладнання, що розміщене в гранітній горі, здатне витримати навіть ядерний удар.

Я дуже рідко це публічно кажу: випадки втрати копій в Україні були, і Family Search -- американський проєкт, який зосереджений на генеалогії -- відновив їх.

Наталія Ємченко: Навпаки, про це потрібно розповідати, адже інформацію вдалося зберегти! Наступне питання: у чому різниця між документуванням і архівуванням?

Тетяна Шевченко: Зафіксування інформації про конкретні події на фізичних носіях називається документуванням. Архівування, в свою чергу, є процесом, що починається з встановлення термінів зберігання, проходження документом оцінки його цінності, а також його опису та інших етапів.

Наприклад, в даний момент відбувається документування інформації, опублікованої в одному з Telegram-каналів Херсона: його творець щодня записував події, що відбувалися в окупованому місті, а згодом передав цей цифровий ресурс на зберігання до Державного архіву Херсонської області. Після проведення оцінки цінності та архівного опису ці матеріали стануть частиною Національного архівного фонду.

Інший приклад -- ініціативне документування у формі інтерв'ю. Директорка Державного архіву Київської області записала свідчення багатьох очевидців, і після належного опрацювання планує передати ці інтерв'ю на архівне зберігання -- або до обласного архіву, або вже до нової платформи, яка створюватиметься з метою об'єднання всіх таких свідчень у єдину систему.

Наталія Ємченко: Архів війни є тривалим процесом, і недержавні організації повинні прагнути стати його частиною. Я вважаю, що успішна реалізація цього проєкту в значній мірі залежить від ефективної комунікації.

Анатолій Хромов: Дійсно, це питання має багато граней, і піар є лише одним з елементів. Згідно з високими стандартами міжнародного кодексу етики архівістів, ми не займаємося пропагандою та не інтерпретуємо документи. Наша основна задача полягає у збереженні інформації та забезпеченні доступу до неї.

Насправді архів війни може бути й фізичним -- є концепція розбудови першого сучасного підземного сховища з великим Open Space та читальною залою, це місце, яке може стати Меккою для тих, хто дотичний до цієї теми. Але доцільно говорити про такий проєкт уже після війни.

Наталія Ємченко: Які етапи передбачені для створення платформи єдиного архіву війни?

Тетяна Шевченко: Вже встановлено, що Центральний державний архів громадських об'єднань та україніки відповідатиме за збереження документальних свідчень на платформі. Одночасно активно ведеться діалог з представниками громадянського суспільства, а також завершується підготовка документа, що стосується створення Міжвідомчої робочої групи. Після його затвердження та внесення змін до регламенту Державної архівної служби України ми зможемо почати прийом перших архівних фондів у рамках цієї ініціативи. Про старт цього процесу буде обов'язково оголошено публічно.

Наталія Ємченко: Отже, перший етап формування архіву війни полягає в тому, щоб залучити якомога більше учасників, які мають стосунок до цієї сфери. Як ви вважаєте, скільки часу може вимагати цей процес?

Анатолій Хромов зазначив, що цей та інші етапи напряму залежать від тривалості конфлікту.

Разом із розробкою інтегрованої платформи ми займаємося створенням єдиного реєстру національних архівних інформаційних ресурсів, що дозволить користувачам отримувати всю необхідну інформацію в одному зручному місці.

У нас є концепція залучення його до Дії та репрезентація там самих документів. Є недержавні партнери, які готові запустити пілот такого реєстру протягом року.