Це вперше, коли влада не знищила синьо-жовті прапори: чому похорон Стуса в Україні порівнювали з подіями Євромайдану та яку жахливу сцену його син побачив у труні.

4 вересня 1985 року в одному з радянських таборів на Пермщині відійшов у вічність український поет, дисидент і правозахисник Василь Стус. Радянська влада навіть після його смерті прагнула завадити поверненню митця на батьківщину: родичам політичних в'язнів не дозволяли забирати їхні останки до завершення терміну покарання. Лише через чотири роки Стуса перепоховали в Києві поряд із правозахисниками Юрієм Литвином і Олексою Тихим.

OBOZ.UA поділиться деталями цієї події. 19 листопада 1989 року вулицями столиці пройшла жалобна процесія до Байкового кладовища. Це стало однією з найбільших українських акцій наприкінці епохи Радянського Союзу: за різними підрахунками, в Київ вийшли від 30 до 100 тисяч осіб.

Особливо знаковим моментом стало те, що учасники пронесли синьо-жовті прапори, які на той час вважалися забороненими національними символами.

Один із організаторів повторного поховання, колишній політичний в'язень Василь Овсієнко, розповідав: "Це була перша подія, під час якої влада не наважилася знищувати синьо-жовті стяги, і нас не атакували кийками та древками".

За спогадами Володимира Шовкошитного, на які посилається "Радіо Свобода", жалобна хода нагадувала "жовто-блакитне море": люди пронесли останки дисидентів вулицею Володимирською повз будівлю КДБ, далі до пам'ятника Тарасові Шевченку, а потім - на Байкове кладовище.

Не випадково цей захід згодом отримав порівняння з Євромайданом. Зокрема, в 2014 році Ірина Фаріон зазначала, що на перепохованні Стуса, Литвина та Тихого, за свідченнями, зібралося більше 100 тисяч осіб — приблизно така ж кількість людей вийшла на вулиці в перші дні протестів на Майдані.

За цією знаковою фотографією, на якій видно прапори, свічки та численних людей, приховувалася надзвичайно тривожна сцена. Під час ексгумації організатори спершу відчинили труну Василя Стуса.

Тіло поета було практично невпізнаваним: обличчя та одяг почорніли, тіло всохло. Сам поет був одягнений у "зеківський" костюм, а під головою стояла подушка.

Проте син Дмитро, побачивши батька, миттєво вигукнув: "Це ж тато!" Потім він зняв свою шапочку, закрив нею обличчя і повернувся в інший бік.

Свій досвід про той день поділив співорганізатор перепоховання поета Володимир Шовкошитний: "Я відразу зрозумів, що це Василь Стус. Хоча я ніколи не бачив його живим, він абсолютно не змінився. Я помітив рубану рану на його скроні. Шкіра виглядала пошкодженою, і здавалося, що на ній є кров. Потім я звернув увагу, що звично руки повинні бути схрещені на грудях або животі, можливо, тримати свічку чи хлібину. Але нічого з цього не було, і рук також не було видно. Вони були витягнуті вздовж тіла".

18 листопада 1989 року до Києва доставили останки Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого. Літак з їхніми домовинами приземлився в аеропорту "Бориспіль" о 20:30. Сотні людей з свічками зібралися, щоб зустріти їх. Наступного дня, після відспівування, труни вирушили через центр міста до Байкового кладовища.

Для радянської влади сама можливість такого перепоховання була серйозною поступкою. У системі діяла пряма заборона на перепоховання політичних в'язнів до завершення призначених їм термінів.

"Вони навіть не наважувалися наближатися до мертвих", - розповідав Володимир Шовкошитний.

Таким чином, 19 листопада 1989 року стало свідченням того, що радянська система почала втрачати свою владу над народом. На вулицях столиці зібралися десятки, а можливо, навіть сотні тисяч людей, а над їхньою жалобною ходою майоріли синьо-жовті та червоно-чорні стяги. Влада цього разу не наважилася застосувати силу для розгону мітингу.

Василя Стуса поховали на 33-й ділянці Байкового кладовища поруч з Юрієм Литвином та Олексою Тихим. У березні 1990 року їхні дубові хрести, які тільки-но з'явилися, стали жертвами підпалу з боку невідомих осіб. У 1993 році на місцях їхнього спочинку встановили три козацькі хрести з сірого пісковику.

Нагадаємо, Стус помер у таборі 4 вересня 1985 року. Офіційною причиною смерті називали зупинку серця, однак існувала й версія, що поет міг загинути від удару карцерними нарами.

Раніше OBOZ.UA повідомляв, чому загибель Василя Стуса під час заслання продовжує бути незрозумілою.