Чиїми іменами варто іменувати вулиці: Винниченко - перевірка на історичну свідомість.

Ідея змінити назву головної вулиці Львова викликала обговорення: де знаходиться межа між декомунізацією та зникненням власних історичних коренів?

Ініціатива керівника Львівської ОВА щодо зміни назви однієї з ключових вулиць міста викликала активні обговорення: як слід оцінювати історичні постаті України та чи потрібно відновлювати процес декомунізації?

Не лише сучасний письменник Винничук викликає активні обговорення в українському середовищі, зокрема у Львові. Тепер у центрі уваги опинилася історична постать Володимира Винниченка (1880-1951). Львів та соціальні мережі, мов весняні журавлі, заповнилися обговореннями після пропозиції голови Львівської обласної військової адміністрації Максима Козицького про зміну назви вулиці, на якій розташоване приміщення цієї адміністрації.

Цей випадок є відносно новим явищем та зміною у процесах топоніміки. Він стосується не лише декомунізаційних чи деколонізаційних заходів, а більше зосереджується на українському історичному контексті. Як зазначає Володимир В'ятрович: "Ми повинні очищати нашу топоніміку від чужих та штучно нав'язаних елементів, проте не намагатися спотворити нашу історію та навколишнє середовище відповідно до власних потреб".

"Вулицю Винниченка у Львові потрібно перейменувати. Звертаюся з такою пропозицією до Львівської міської ради як львівʼянин і очільник Львівської ОВА, яка розташована на цій вулиці. Відповідно до чинного законодавства, саме орган місцевого самоврядування має такі повноваження", - написав у соцмережі Козицький. Втім ініціатор перейменування зізнається, що "Винниченко - історична постать, яка не підпала під декомунізацію, адже досі не внесена до переліку перейменувань Українського інституту національної памʼяті".

У своєму дописі Козицький зазначає, що Винниченко, який у 1918 році фактично очолював уряд УНР, виступав за автономію України в складі Росії. Він критикував тих, хто підтримував повну незалежність, зокрема Миколу Міхновського, і мав конфлікти з Симоном Петлюрою щодо питання самостійності. Винниченко також заперечував необхідність створення української армії, дотримувався комуністичних ідей і навіть заснував у Відні групу українських комуністів за кордоном.

Наприкінці свого допису Козицький закликав пропонувати нову назву для вулиці. За його словами, ця назва має "точно вшанувати особу або подію в нашій історії, яка є символом державності і найважливіших цінностей для України та українців". У коментарях під постом - справжній шквал дискусій. Одні підтримують критику Винниченка, інші - намагаються його захистити.

ЯКА ЦЕ ВУЛИЦЯ?

Вулиця, названа на честь Володимира Винниченка, розташована в самому серці Львова. Її довжина становить 700 метрів, і вона багата на історичні архітектурні пам'ятки. "Вулиця починається від площі Соборної, проходить через площу Митну, обминає затишний сквер "На Валах" з пам'ятником В'ячеславу Чорноволу і завершується на перетині з вулицею Максима Кривоноса," - зазначають місцеві журналісти.

Попередню назву "Радянська" було декомунізовано у 1992 році з появою незалежної України - рішенням місцевих депутатів її перейменували на вул. Володимира Винниченка. Розташування обласної адміністрації на вулиці, названій на честь Володимира Винниченка - одного з керівників Української Народної Республіки - має символічне значення. Хоча його політична постать є суперечливою, сам факт присутності його імені в центрі Львова довгий час вважався даниною історії українського державотворення.

Отже, постать Винниченка не можна вважати бездоганною, проте це цілком нормальна людська риса — помилятися та здійснювати історично сумнівні рішення. Однак не слід оцінювати ці дії через призму сучасності, ще й сподіватися, що ритуальна зміна "невдалого" імені викликатиме якісь суттєві зміни.

Колись прихильники ідеї "повороту" кольорів синьо-жовтого прапора були надзвичайно активні, стверджуючи, що просте переміщення смуг може кардинально поліпшити ситуацію в Україні. А зміна прізвища Винниченка на більш "сучасне" ім'я виглядає як ритуал, який проводять заради самого ритуалу?

Імена відіграють важливу роль у процесах відходу від імперських стереотипів і формування національної ідентичності, особливо під час війни. Це неминуче веде до зміни уявлень, зокрема, до очищення вулиць від "чужої" пам'яті. Хоча вулиці з назвами на кшталт "жовтнева" можуть здаватися "нейтральними", насправді вони несуть зовсім інше значення, ніж просто вказівка на осінній місяць. Сьогодні частина України переживає цей важливий етап, тоді як у Львові процес зміни назв розпочався набагато раніше.

Чи вже усталена колективна пам'ять, або ж настав час для нового етапу декомунізації раніше декомунізованих вулиць? Укрінформ звернувся до двох активних учасників процесу зміни назв.

Це Володимир В'ятрович, історик та народний депутат, який раніше очолював Інститут національної пам'яті та був ініціатором процесів декомунізації, а також Богдан Тихолоз, директор Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка. Богдан є фахівцем у сфері культури, музейником та літературознавцем. Він також є членом робочої групи, що займається питаннями декомунізації у Львівській області, де планується обговорення цих важливих тем.

ПЕРЕГЛЯД СТОСОВНО ЗМІН У НАЗВІ ВУЛИЦІ ВИННИЧЕНКА У ЛЬВОВІ

"Я намагаюся уникати емоційних реакцій на скандали; моє занепокоєння стосується саме проблем. Скандали - це лише короткочасні потрясіння, які з часом зникають і не мають суттєвого впливу на дійсність. Натомість проблеми вимагають реального вирішення", - зазначає Богдан Тихолоз. Він вважає, що суть обговорення полягає у важливості місця: "Напруження виникло не лише через особистість Винниченка, його політичні дії або висловлювання щодо національно-визвольних рухів та ролі армії. Значну роль відіграє також центральне розташування вулиці". За його словами, якби ця вулиця була в периферії, навряд чи хтось би звертав на неї увагу. Однак, наявність військової адміністрації на вулиці діяча, який заперечував необхідність армії, виглядає досить дивно.

Ця вулиця, яка в радянський період отримала назву Радянська, стала символом цієї епохи. Радянська влада чітко маркувала територію: якщо центральна вулиця носить ім'я Радянської, це свідчить про радянську ідентичність міста. У 90-х роках вулиці почали надавати діячам визвольного руху, і чомусь саме Винниченко отримав цю. Чому так сталося — питання, на яке я не можу дати відповідь, але його варто дослідити. Засідання комісії ще не відбулося, тому я відкритий до обговорення аргументів.

Володимир В'ятрович висловлює занепокоєння щодо небезпечності зміни українських імен, підкреслюючи, що це явище є тимчасовим і недостатньо обґрунтованим. Він зазначає: "По-перше, варто усвідомити, що ми живемо в умовах, які існують нині, але майбутнє принесе нові виклики та аргументи. Необхідно зосередитися на довгострокових міркуваннях. Вважаю, що наразі обговорювати це питання є недоречним".

Володимир В'ятрович визнає, що позиція Винниченка щодо відмови від військових структур УНР є політичною помилкою: "Так, це дійсно була його помилка, і про це слід говорити, нагадувати. Як історик і політик, я розумію, що в політичній діяльності неможливо уникнути помилок".

На думку В'ятровича, "не потрібно, навіть шкідливо, якщо ми зараз з теперішніми своїми політичними оцінками, чи тим паче своїми політичними вподобаннями, почнемо розбиратися з діячами українського минулого. Так, вибачте, мало хто залишиться. Ми можемо висловити претензії майже до кожного: до Грушевського, за його надмірні соціалістичні вподобання, чи навіть радянофільство, до Скоропадського за його проросійську орієнтацію, яка в нього домінувала. Тому не варто такого робити".

В'ятрович вважає, що аргументи на підтримку перейменування наразі є недостатніми.

Зміна назви вулиці Винниченка є відображенням більш масштабного процесу, - зазначає Богдан Тихолоз. - Це стосується не лише особи Винниченка, а й багатьох українських діячів, чиї біографії та світогляди містять відбитки різних історичних етапів і систем, з якими вони були пов’язані. Важливе питання полягає в тому, чи саме ця постать повинна представляти державні інституції в центрі Львова.

Ставлення до процесів зміни назв в Україні в цілому.

Володимир В'ятрович в цілому зазначає, що основні етапи декомунізації топонімів в Україні вже майже завершені. Проте, кожне місто має свої унікальні та складні стосунки з новими реаліями. "Ми все ще поступово позбавляємося російських і радянських впливів. У таких містах, як Одеса та Харків, цей процес виявляється дещо більш ускладненим, адже ці впливи мають глибші корені. Однак ми активно працюємо над подоланням цієї спадщини, що накопичувалася протягом століть, і зміни вже помітні". Укрінформ продовжує спостерігати за розвитком подій у цих містах та висвітлює ризики, пов'язані з "нейтральними" назвами.

Історик та політик переконаний, що "позбавляючись від російського імперського чи російського комуністичного, ми стаємо міцнішими, а позбавляючись від українського, навіть нам не дуже симпатичного минулого, - ми стаємо слабшими". Розпочавши такі дискусії, зазначає співрозмовник, ми можемо не спинитись.

"На мою думку, бути залученими в дискусії – це цілком природно, - підкреслює Богдан Тихолоз. - Дискусія є показником здоров'я суспільства. Воно еволюціонує і розвивається. На певні особистості воно починає дивитися під іншим кутом зору. І якщо громада усвідомлює, що більше не може ототожнювати себе з цими фігурами, про це варто відкрито говорити."

Таким шляхом, приміром, пішов Київ. У застосунку Київ цифровий розпочато голосування за повернення вулиці, яка зараз розділена на кілька, - ім'я Івана Мазепи та Лаврська. Володимир В'ятрович пояснює це поверненням історичної справедливості: "Це повернення історичної справедливості. Нагадаю, що в Києві була вулиця Мазепи, перейменована на честь українського діяча в дуже правильному місці, - на цій вулиці чимало об'єктів було, (на жаль, частина з них знищена), які були споруджені за підтримки, за гроші Мазепи, а це частина Лаври. Але в 2010 році за безпосередніми вказівками і замовленням з Москви так званого патріарха Гундяєва, на жаль, вдалося "протиснути" рішення Київської міської ради, яка частину цієї вулиці перейменувала на вулицю Лаврську".

В'ятрович також нагадує, що попереднє рішення Київради спиралося на нормальну громадську процедуру, яку свідомо зламали в 2010 році на догоду Росії.

Соціальні зміни у Львові стали рушійною силою для трансформацій, з чим погоджується Тихолоз: "Збільшення кількості перейменувань у Львові стало реакцією на суспільний тиск — була активна ініціатива з боку громади, активістів з різних секторів. Вони чітко висловили думку: настав момент позбутися наслідків імперського минулого. Таким чином була створена комісія, в яку я також увійшов. Ми дійсно доклали багато зусиль протягом останніх років. Більшість назв, які викликали особливе занепокоєння у львів'ян, вже були змінені. Проте цей процес є складним, і навряд чи він колись буде завершено остаточно".

"Неможливо в один момент оголосити: все, ми закінчили, ці назви тепер залишаться незмінними. Адже історія продовжує свій рух," - зазначає Тихолоз.

ЯКИЙ ВПЛИВ МАЄ ЗМІНА НАЗВ ТОПОНІМІВ?

Чи впливають нові назви вулиць на життя місцевих жителів? Для кого це важливо? - іноді можна почути таке риторичне запитання. Я запитую обох співрозмовників.

"На перший погляд, зовнішня зміна може здатися незначною і формальною, але, як зазначає менеджер культурних проектів Богдан Тихолоз, це лише поверхневий аналіз. Насправді, простір, в якому ми існуємо, є не лише фізичним, а й символічним. Символи, що оточують нас, мають вражаючий вплив, хоча їхня дія часто є непрямою. Назви вулиць мають значення в контексті нашої ідентичності та можуть дати відповідь на питання про те, ким ми є. Вони також вказують на те, з ким ми себе асоціюємо, хто наші герої, наші великі постаті, наші видатні роди. Це характерно для всіх країн, які прагнуть зрозуміти свою ідентичність."

Є різні практики топонімічної пам'яті в різних країнах. У більш стабільних суспільствах, із менш бурхливою історією, назви вулиць часто не змінюють століттями. "Але ми живемо в іншій реальності, - каже Богдан Тихолоз. - Йдеться про топоніміку, це, напевно, найбільш видимий процес переформулювання ідентичності та переосмислення спадщини. Це не відбувається надто швидко, і тут буде дуже багато нюансів, і це дуже складний процес. У нас історія - динамічна, складна, драматична. Часто - ідеологічно полярна. І ми теж маємо алергію на цю надмірну мінливість. Але суть не в тому, щоб постійно щось змінювати під політичний флюгер. Йдеться про те, щоб чесно подивитися на свою спадщину".

На жаль, сьогодні в нашій країні спостерігається переважна тенденція до створення "гербаріїв". Це явище, коли місцеві громади намагаються давати нейтральні назви, такі як "липова", "вишнева", "привітна", - зазначає Володимир В'ятрович. "Ця тенденція все ще панує, і, на жаль, у наших громадах відчувається нестача пам'яті та шани до своїх героїв. Але я впевнений, це явище тимчасове. Існує також інша тенденція, яка мені більше до вподоби — увічнення в топонімах видатних особистостей, завдяки яким ми маємо свободу та незалежність. Сподіваюся, що з часом ця тенденція стане більш поширеною".

Проте існує думка, що імена загиблих, якими сучасні українські міста вшановують пам'ять, є свого роду радянським підходом до пам'яті. "Слід усвідомлювати, що радянські моделі пам'яті в певних аспектах свідомо запозичували ефективні та правильні європейські традиції", - зазначає В'ятрович. - "Це також можна спостерігати в Європі, адже це, в першу чергу, європейська практика".

Богдан Тихолоз також погоджується і додає: "Топоніміка - це маркування простору. Це спосіб сказати: ось хто ми, ось як ми себе бачимо. Не просто інформативна табличка, а символ. Коли ми формуємо свою ідентичність - національну, державну, міську - ми маємо бути свідомими, кого ми виносимо на п'єдестал у назвах наших вулиць. І це завжди питання не минулого, а теперішнього й майбутнього".

Володимир В'ятрович наводить цікавий приклад свідомого формування колективної пам'яті: "Я вважаю, що цей процес має потенціал зацікавити людей іменами та особистостями, і це є надзвичайно важливо. Від нас залежить, чи зможемо ми використати цю можливість, чи обмежимося лише перейменуванням, або ж надамо додаткову інформацію та пояснення. Нещодавно я отримав вражаючий і емоційний приклад того, як слід проводити інформаційну діяльність. Це цілий альбом, присвячений особам, які з'явилися в сучасній топоніміці Одеси. І особливо зворушливо, що це видання було профінансовано родиною одного з загиблих героїв у нинішній війні. Це яскравий приклад того, як процес перейменування може об'єднати різних людей і принести позитивні результати".

Ярина Скуратівська з Києва.