Чому, на 12-му році конфлікту, Україна все ще не має встановлених стандартів безпеки для оборонних ініціатив?

24 липня на території приватного стрілецького комплексу в Бучанському районі російська балістична ракета вдарила по майданчику, де проходила виставка оборонних технологій "Критично Захищено". Учасники заходу, серед яких були фахівці та експерти, зібралися для обміну досвідом і обговорення рішень щодо захисту критичної інфраструктури від сучасних повітряних загроз. Серед присутніх були й інструктори нашої організації, які стали жертвами цієї жорстокої атаки. На момент понеділка було зафіксовано одинадцять загиблих, наймолодшому з яких виповнилося лише дев’ятнадцять років, а кількість поранених сягнула близько ста. Внаслідок обстрілу було знищено 44 автомобілі та пошкоджено 27 приватних будинків поблизу місця трагедії. На щастя, наші інструктори та колеги, які перебували на виставці, змогли врятуватися, хоча деякі з них отримали серйозні травми.

У найближчі дні ми багато говоритимемо про особисту відповідальність організаторів, і ця тема безперечно важлива. Розслідування повинно ретельно проаналізувати кожну годину підготовки заходу: від формування списку учасників до вибору місця проведення без жодних приховувань. Проте я хотів би переключити увагу на інше. Пошук винного — це найпростіший спосіб реагування на кризу, і саме тому він зазвичай виникає на початку. Це створює враження, що проблема була ідентифікована та прив'язана до однієї особи. Однак, коли шум навколо певного імені втихає, перед оборонною галуззю залишаються три питання, які потрібно буде вирішувати, незалежно від результатів розслідування. Саме ці питання визначатимуть, скільки подібних випадків ми ще зможемо пережити в майбутньому.

Чому від таких заходів не можна відмовлятися

Перший висновок звучить майже по-блюзнірськи на тлі свіжих могил. І саме тому його необхідно проговорити зараз, поки маятник не хитнувся у протилежний бік. Подібні заходи потрібні, і згортати їх не можна за жодних обставин.

Українська оборонна промисловість сформувалася не завдяки бюрократичним процедурам, тендерам чи міжвідомчим угодам. Вона виникла в результаті живого спілкування інженерів, операторів, замовників та ветеранів, які щойно повернулися з фронту, щоб знову вирушити в бій. Комп'ютерні моделі та теоретичні розрахунки не здатні відобразити, як система функціонує під дощем, вітром чи в умовах радіоелектронної боротьби. Презентація у слайдах не пояснить, чому антена стабільно працює на одному типі рельєфу, а на іншому – втрачає сигнал. Відеозаписи не можуть замінити живого спілкування, під час якого розробник отримує від оператора цінну інформацію, яку не знайде в жодному офіційному листі чи протоколі випробувань. Технічні вимоги до системи перехоплення формуються не в кабінетах міністерства, а в момент, коли людина з полігону пояснює конструктору, що його удавана ідея не може бути реалізована вночі самостійно за вісім хвилин.

Без цієї взаємодії неможливо створити системний підхід, акумулювати спільний досвід або налагодити ефективну комунікацію між виробником, військовими та кінцевими споживачами.

Три роки поспіль ми виграємо саме на швидкості циклу від ідеї до фронту, і ця швидкість тримається на прямому контакті людей, які довіряють одне одному. Ми втратили на тому майданчику не випадкових перехожих, а саме тих, хто цей контакт забезпечував. Це втрата не для однієї асоціації, а для всієї галузі. І компенсувати її призначенням одного винного не вийде. І це неправильно.

Спокуса, що виникає після трагедії, зрозуміла та очевидна. Легко закликати до заборони, обмеження, переведення всього в формат закритих онлайн-зустрічей, подачі паперових заявок і проведення демонстрацій виключно на закритих військових об'єктах, для доступу до яких потрібно отримати перепустки, оформлення яких займає три тижні. Ця спокуса може вбити галузь набагато тихіше, ніж будь-яка балістика. Крім того, вона затягне цей процес на роки, і його наслідки не будуть помітні одразу.

Порушення горизонтального зв'язку означає свідомо поступитися супротивнику тією єдиною стабільною перевагою, яку ми маємо. Вірна реакція на трагедію полягає не в тому, щоб уникати зустрічей, а в тому, щоб навчитися взаємодіяти так, щоб це не призводило до втрат життів.

Протоколи, що залишилися без авторства.

Другий висновок стосується питань безпеки, і тут потрібно визнати неприємну істину. Держава досі не створила комплексного набору стандартів для таких заходів, і цю прогалину намагалися заповнити організатори, покладаючись на свій здоровий глузд. Однак, цей ресурс є нерівномірним, важко вимірюваним і зовсім ненадійним, що ми й спостерігали 24 липня. Варто зазначити, що це не перший випадок такої трагедії. Подібна ситуація трапилася 19 серпня 2023 року в Чернігові, де на подію, співорганізаторкою якої була Марія Берлінська, вдарили ворожі ракети. Тоді також загинули як дорослі, так і діти, і Марія Берлінська висловила, що нестиме моральну відповідальність до кінця своїх днів.

Радник президента Сергій Бескрестнов ("Флеш") уже назвав перелік чинників ризику, за якими будь-яка людина може оцінити, чи варто взагалі відвідувати конкретний захід:

* недостатня наявність укриття з достатньою місткістю на даній локації;

* оголошення про захід в публічному онлайн-просторі;

* численні учасники, об'єднані в одному місці;

* місцезнаходження об'єкта в межах досяжності балістичних систем;

* діяльність у стані радіомовчання.

Хоча інформацію про місце проведення оголосили лише напередодні пізно ввечері (ми отримали сповіщення після 22:00), це не справило істотного впливу на обставини.

У цьому списку відсутнє будь-яке відкриття для того, хто брав участь у бойових діях, і саме в цьому полягає найгірший аспект усієї ситуації. Ми були обізнані про все це заздалегідь, кожен пункт окремо, проте ворог все ж зміг нас вразити.

Комплексний протокол безпеки повинен враховувати всі рівні захисту одночасно, а не дозволяти організатору вибирати лише один з них. Все починається з інформаційного контексту, що включає запитання про кількість осіб, які знають дату і місце події, в який момент вони отримують точну адресу, а також чи залишено будь-який електронний слід, що стосується цієї адреси.

Асоціація наполягає, що подія була закритою, а локацію повідомляли лише перевіреним учасникам. Цілком можливо, що формально так і було. Проблема в тому, що закритість заходу на сотню людей -- поняття умовне за визначенням. Сто запрошених означає щонайменше триста обізнаних, якщо рахувати водіїв, колег і родини. А ще -- сотню телефонів, які самі розкажуть про переміщення значно докладніше за будь-яку агентуру.

Наступним етапом є вибір місця проведення, де наявність укриття, здатного вмістити всіх учасників, повинна стати обов'язковою умовою для допуску, а не просто побажанням у супровідних документах. Далі необхідно організувати розподіл людей у часі та просторі, щоб уникнути скупчення навіть на короткий проміжок часу — адже навіть п’ятнадцяти хвилин цілком достатньо для виникнення проблем.

Далі необхідно узгодити з військовими питання, що стосуються режиму використання повітряного простору та наявності засобів захисту в зоні проведення операцій. Крім того, важливо забезпечити маскування техніки та транспорту, адже супутникові знімки і розвідувальні безпілотники можуть швидко зафіксувати скупчення автомобілів на відкритій місцевості, перетворюючи їх на легку ціль, і це відбувається швидше, ніж ми встигаємо випити свою першу чашку кави. Завершується все простим, але важливим моментом — особистою відповідальністю кожного учасника за своє рішення взяти участь у заході.

Ми навчилися вимагати всього цього від інших. На наших курсах пояснюємо операторам, чому не можна ставити два розрахунки поруч, чому не можна користуватися одним маршрутом двічі та чому анонс у соцмережі коштує дорожче за будь-яку помилку в пілотуванні. Потім ми самі виїжджаємо на відкрите поле під Києвом і збираємо там сто людей із найдорожчими компетенціями в країні. Дисципліна, яку вважаємо обов'язковою на фронті, чомусь досі не поширюється на тил, і жодного раціонального пояснення цій різниці не існує.

Держава повинна і має можливість розробити ці стандарти, і робити це слід оперативно, співпрацюючи з представниками галузі, а не діяти самостійно. Проте, поки такі норми відсутні, самій галузі необхідно знайти спільну мову. Асоціації виробників, кластери та платформи на зразок Brave1 здатні встановити власні правила і вимагати їх дотримання для участі в будь-якому спільному заході. Ринок реагує швидше, ніж державні органи. У цій ситуації швидкість процесу прямо впливає на людські життя.

Чому приватна ППО потрібна саме зараз

Третій висновок є найскладнішим для озвучення у цей тиждень, але саме він є ключовим. Незважаючи на те, що сталося, Україні слід продовжувати зусилля зі створення приватної системи протиповітряної оборони. Іншими словами, необхідно продовжувати ту справу, заради якої люди зібралися на цьому полігоні.

На фоні нинішньої інтенсивності російських атак, наявні можливості державної протиповітряної оборони виявляються недостатніми. Це не просто суб'єктивна думка, а очевидна математика. Щотижня ми спостерігаємо знищення нафтобаз, підстанцій, елеваторів, логістичних центрів та терміналів. Лише за останні три місяці в Україні постраждало близько 200 автозаправних станцій, серед яких об'єкти компаній "Укрнафта", WOG та ОККО. Відповідаючи на цю ситуацію, уряд пообіцяв інтегрувати мережі АЗС до системи сповіщення про переміщення ударних безпілотників. Ця обіцянка яскраво ілюструє сутність проблеми: раннє попередження може дати змогу закрити заправку та заховати людей, що, без сумніву, рятує життя. Проте, це не захищає сам об'єкт, оскільки йому немає куди втекти.

Основний аспект полягає в тому, що більшість таких цілей не піддаються атаці балістичними ракетами. Замість цього, їх атакують ударні безпілотники – економічні, масові апарати, налаштовані на політ за визначеними маршрутами. Вони наближаються з висот і напрямків, де дорогі системи протиповітряної оборони не розгортаються і не плануються до розгортання. Противник логічно розподілив свої ресурси: балістичні ракети залишив для ключових об'єктів, а інші цілі, такі як АЗС та виробничі підприємства, став на приціл дешевих ударних дронів. Держава не має фізичної можливості захистити кожен об'єкт, адже системи протиповітряної оборони вартістю десятки мільйонів доларів недоступні жодній країні світу. Натомість, захищати такі об'єкти можна за допомогою мобільних вогневих груп, кулеметних розрахунків, засобів радіоелектронної боротьби та дронів-перехоплювачів. Це рішення є значно економічнішим, і багато підприємств можуть забезпечити його фінансування власними коштами.

Найголовніше те, що правова основа для цього вже створена і більше не викликає суперечок. Постанова Кабінету Міністрів України № 1506 від 19 листопада 2025 року ініціювала експериментальний проєкт, спрямований на залучення підприємств до посилення системи протиповітряної оборони, а з 6 березня 2026 року цей механізм почав працювати на практиці. Підприємство має можливість ухвалити рішення щодо захисту власної інфраструктури, звернутися до Міністерства оборони для отримання статусу уповноваженого суб'єкта протягом десяти днів та створити групу, яка буде інтегрована в єдину систему під командуванням Повітряних сил.

2 березня уряд ухвалив нове рішення — дозволив тимчасову передачу озброєння з військових складів певним групам, якщо це озброєння не використовується бойовими підрозділами, при цьому з обов'язковим погодженням з командуванням Повітряних сил. Таким чином, держава не лише відкрила можливість для бізнесу інвестувати в захист повітряного простору, але й почала активно підтримувати цю ініціативу своїми ресурсами.

Проблема полягає не стільки в юридичних аспектах, скільки в людському факторі. Постанова не забезпечує підготовку операторів і не визначає чітких методів навчання. Вона не вирішує питання нічної роботи, коли візуальне виявлення цілей стає практично неможливим. Також документ не охоплює питання висотного застосування, що призводить до поступового зниження ефективності традиційних мобільних вогневих груп і стало причиною виникнення зенітних дронів-перехоплювачів як окремого класу озброєнь. Крім того, постанова не встановлює стандартів підготовки для розрахунків, які повинні ефективно здійснювати нічне перехоплення "Шахеда" над резервуарними парками, щоб знищити ціль, не наражаючи на небезпеку критичну інфраструктуру.

Адже насправді в повітрі перебувають не лише безпілотники, а й їхні оператори. Тому важливо мати не лише велику кількість техніки, а й ефективну систему підготовки: армію з тисяч кваліфікованих фахівців, готових керувати дронами-перехоплювачами.

Це страшно визнавати, але усе це й далі доводиться будувати з нуля силами ветеранів, приватних навчальних центрів і охоронних компаній. Центр "Крук" понад рік працює у цій галузі з партнером "Генерал Черешня", навчаючи Сили Оборони та приватні ППО керувати одним із найкращих на сьогодні в Україні та світі дроном для збиття шахедів -- Bullet.

Проте цих зусиль явно недостатньо. Для порівняння: Росія наразі реалізує два масштабні проєкти. Перший з них полягає у створенні державних центрів для підготовки операторів дронів. Другий — це телевізійне шоу "Битва дронів", в якому братимуть участь студенти, військові, а також знаменитості. Путін особисто відвідав презентацію цього проєкту, висловивши повну підтримку і підкресливши значення пропагандистського аспекту такого контенту. Наша ж країна, на жаль, не інвестує достатньо ресурсів у навчання та підготовку.

У цій історії існує ще один аспект, про який рідко говорять відкрито, хоча він цілком очевидний. Британія, Франція зі своїм Defence Conseil International та Сполучені Штати з численними спеціалізованими компаніями колись створили цілу індустрію, де бойові дії не є головним пріоритетом, а займають скоріше третє чи четверте місце після навчання, розвідки, захисту дипломатичних установ, розмінування та охорони критично важливої інфраструктури. Українська приватна протиповітряна оборона розвивається за аналогічним принципом, але в умовах, яких жодна з цих країн ніколи не переживала. Ми здобуваємо досвід у перехопленні дешевих ударних безпілотників у великих масштабах, і цей досвід вже зараз є унікальним продуктом на світовому ринку безпеки. Європейські аеропорти зупиняють свою діяльність через поодинокі незнайомі дрони над злітною смугою, тоді як ми навчилися працювати з сотнями цілей за одну ніч. Питання лише в тому, чи зможемо ми систематизувати цей досвід в стандарти, методики та компанії, поки він залишається актуальним. Кожен затриманий захід через страх переносить цей момент на кілька місяців вперед.

Тому демонстрації, подібні до тієї, що відбулася 24 липня, -- не примха галузі й не виставкове марнославство. Вони -- єдиний спосіб показати директорові заводу чи власникові мережі заправок, що саме він купує, як цей продукт виглядає в роботі та скільки людей для цього потрібно тримати в штаті. Без цього приватна ППО залишиться красивою постановою та кількома пілотними проєктами, а решта країни й далі рахуватиме згорілі резервуари.

Що ми винні загиблим

Трагедія 24 липня не внесла жодних змін у цю логіку. Єдине, що змінилося, - це спосіб, яким ми повинні організувати нашу діяльність для досягнення основної мети: захистити Україну та перемогти Росію у війні. І саме ця зміна є нашою відповідальністю, а не ворога.

Люди, які втратили життя під Києвом, займалися важливою справою в умовах, що залишали бажати кращого. Наше завдання перед їхньою пам'яттю полягає не в тому, щоб припинити цю діяльність, згортати її чи переводити в безкінечну стадію погоджень. І не в тому, щоб виливати весь гнів на тих, хто організовував процес.

Він полягає в тому, щоб довести її до кінця й більше нікого на цьому шляху не втратити через власну недбалість. Ворог зробить свою частину роботи в будь-якому разі, незалежно від наших протоколів і настроїв, і на це ми впливаємо рівно ніяк. Впливаємо ми на одну-єдину річ, а саме на те, наскільки легко йому буде цю роботу виконати. Досі ми полегшували її занадто часто. Тому настав час, коли уряд спільно з Міноборони та профільними організаціями мусить відпрацювати та погодити правила.