Чотири роки знищення міського середовища.

10 жовтня 2022 року Росія здійснила свій перший масштабний напад на енергетичну інфраструктуру України. У цей день агресор використав понад сто ракет і ударних безпілотників. Під атакою опинилися такі міста, як Київ, Львів, Дніпро, Харків, Одеса, Запоріжжя та багато інших. Ця подія стала початком систематичного урбіциду - навмисного знищення нашого міського середовища.

Безумовно, українські міста зазнали агресії з боку ворога з самого початку повномасштабної інтервенції, а деякі з них вже терпіли наслідки гібридної війни.

Однак до осені 2022-го урбіцид був скоріше стихійним і асоціювався з воєнними діями в прифронтовій зоні. Той же Маріуполь був фактично стертий з лиця землі - але це сталося під час його захоплення російською армією.

10 жовтня 2022 року була визначена абсолютно нова стратегія: противник прагне перетворити на непридатні для життя міські центри, які не в змозі захопити. Найбільше це стосується столиці України.

Протягом цих чотирьох років обставини не раз змінювались. Існували моменти, коли жителі тилових міст змушені були безперервно залишатись без електрики, води та опалення. Також траплялися тривалі етапи відносного спокою. Наразі ж систематичне знищення міської інфраструктури досягло свого піку, і під ударами ворога опинилися всі об’єкти – від автозаправок і торгових центрів до мостів через Дніпро.

Чи є обґрунтованою точка зору, що в історії російський урбіцид в Україні був обмеженим і контролювався певними неофіційними угодами? Хоча повністю виключити це не можна, важливо усвідомлювати, що такі угоди завжди залежать від технічних можливостей сторін, які беруть участь у конфлікті.

Якщо у супротивника недостатньо ресурсів, щоб зупинити функціонування ваших міст, а ваша система протиповітряної оборони діє дуже ефективно, то він дійсно може розглянути можливість укладення угоди.

Проте, коли ворог отримує шанс безперешкодно обстрілювати вашу столицю, як у тирі, сподіватися на його згоду на обмежене неформальне перемир'я — це, принаймні, наївно.

Чи справедлива точка зору критиків Володимира Зеленського, що він сам спровокував агресора на безмежний урбіцид, роздратувавши Кремль дальнобійними ударами по території Росії? Насправді, у війні не діє проста логіка "помсти" чи "відповідей", а швидше за все, логіка запозичення ідей. Кожен новий підхід або технологія, яку ви використовуєте проти супротивника, може бути успішно адаптована ним і використана проти вас.

Коли ви починаєте досягати успіхів на ворожих маркетплейсах, важливо усвідомлювати, що супротивник може оперативно вивчити та впровадити вашу стратегію. Проте це можливо лише за умови, що він володіє необхідними технічними ресурсами.

Так чи інакше сьогодні РФ займається необмеженим урбіцидом, оскільки може собі це дозволити. До цього "може" росіяни йшли роками, удосконалюючи та нарощуючи власний терористичний арсенал. І, на жаль, потенціал супротивника суттєво недооцінювали в Україні.

Поки противник послідовно втілював свою стратегічну кампанію урбіциду, у нас склалося хибне враження, що великі міста в тилу зовсім не відчувають наслідків війни і ведуть спокійне життя. Цей наратив висловлювався багатьма людьми в різних контекстах і в різні моменти, незважаючи на труднощі, які наш тил переживав у той період.

Ось цитата відомої американської конгресвумен українського походження Вікторії Спартц: "Люди у київських ресторанах наче забули про війну, адже вона перемістилася на схід".

Ці висловлювання належать до літа 2022 року, коли систематичні обстріли супротивника по Києву та іншим містам тилу ще не розпочалися, хоча передбачити їх було цілком реально вже в той час.

Ось спостереження журналіста та військовослужбовця Павла Казаріна: "Знаєте, що перше впадає в око, коли виїжджаєш до Європи після двадцяти місяців життя в країні, що воює? Нічого. Між вулицями Києва та Варшави, Львова та Праги немає жодної візуальної різниці".

Ці слова стосуються осені 2023-го, коли Київ та інші наші міста вже встигли познайомитися з блекаутами, але завдяки якісному посиленню ППО отримали тимчасовий перепочинок.

А ось заява нардепа Федора Вениславського, члена комітету Верховної Ради з нацбезпеки, який розмірковував про посилення мобілізації у великих міських центрах: "В місті Києві, Одесі і в Харкові, і в інших містах великих України життя протікає мирним чином, і жодного відчуття, що війна повномасштабна, у багатьох молодих людей, які є потенційно військовозобов'язаними, немає".

Ці слова пролунали навесні 2026-го - невдовзі після пекельної зими, яку багато мешканців Києва, Одеси та Харкова провели не лише без світла, а й без тепла.

Справді, саме навесні мешканці наших міст знову отримали певний відпочинок: зимова кампанія урбіциду підійшла до завершення, а агресор ще не почав нову атаку. Ця коротка пауза виявилася досить вдалою для того, щоб відновити стару риторику про тилові міста, які, мовляв, продовжують жити звичним мирним життям.

Давайте будемо відвертими: протягом усіх цих років ідея про відокремленість великих міст від конфлікту розповсюджувалася не через свою правдивість чи справедливість, а скоріше тому, що вона була зручною.

Цей наратив надавав можливість звертатися до мільйонів українців, приймаючи роль судді або навіть прокурора. Він дозволяв безперервно осуджувати звичайних громадян, пред’являючи їм претензії та висуваючи вимоги. Такий стиль спілкування користується популярністю серед людей з авторитарними поглядами, яких можна знайти як серед публічних інтелектуалів, так і в політичному істеблішменті.

У той же час будь-який розумний спостерігач міг чітко усвідомити, що відносно зручне життя в Києві та інших тилових містах є явищем, яке має максимально ілюзорний і мимолітний характер.

Почавши систематичний урбіцид ще восени 2022-го, Кремль не збирався відмовлятися від обраної стратегії. Протягом чотирьох років противник думав про те, як зробити життя мільйонів наших містян нестерпним. Таким чином перетворення української столиці та інших міських центрів на справжнє поле бою було лише питанням часу та техніки. І до літа 2026 така техніка у ворога з'явилася.

У той же час загроза урбіциду постійно нависала над українськими містами. Адже нормальне життя — це не лише відсутність масштабних атак і відключень електрики сьогодні, а й впевненість у тому, що їх не буде завтра, через декілька днів, місяць чи півроку. Цю впевненість ворог забрав у нас давно.

Отже, твердження про те, що тилові міста нібито не переживали вплив війни, завжди було хибним: це стосується як 2022 року, так і 2023, 2024 та 2025, не згадуючи вже про 2026.

У ті тижні та місяці, коли кияни, харків'яни чи одесити не чули розривів ракет і не сиділи без електрики, вони страждали від болісної невизначеності.

Отже, здається, що етап страждань від невизначеності підходить до завершення. Агресор намагається використати всі свої накопичені та вдосконалені ресурси, щоб втілити свою жорстоку стратегію в життя. Незабаром ми матимемо можливість дізнатися, які саме межі мають вороги у своїх діях.

При великому бажанні в цьому можна знайти певний позитив: врешті-решт, невпинне очікування покарання може бути гіршим, ніж саме покарання. Однак для мільйонів жертв сучасного урбіциду це лише незначна втіха.