Де проживала родина Кайдашів?
В Літературно-меморіальному музеї Івана Нечуя-Левицького запевняють, що персонажі повісті "Кайдашева сім'я" насправді не мають відношення до Мазурів із Семигорів, як це звикли думати.
Звенигородський район – це справжній оазис України, край садів та батьківщина Шевченка! З цього розкішного регіону, що оточений старовинними садами, виривається велична пісня Шевченка. Від самого берега Росі, на південь, де межують Канівський та Звенигородський райони, починається обитель, яку важко знайти в Україні. Маленькі та стрімкі гори, що тягнуться від Росі, створюють враження хвиль. На цих крутих схилах та в глибоких долинах іноді можна побачити зелені дубові та грабові ліси, які рясніють віком. Саме так описує свій рідний Стеблів Нечуй-Левицький у повісті "Бурлачка".
ЯК СТВОРИЛИ ЄДИНИЙ В УКРАЇНІ МУЗЕЙ ІВАНА НЕЧУЯ-ЛЕВИЦЬКОГО
Наше містечко Стеблів має довгу історію, адже його заснування датують 1032 роком, в епоху Ярослава Мудрого. Тут протікає річка Рось, а грунти славляться своїми родючими чорноземами. Не дивно, що люди вибирали саме ці місця для поселення. Відомо, що в минулому тут існувало давнє городище. У 1970-х роках у Стеблів приїхало безліч археологів, які знаходили багато цікавих артефактів. Так розпочав свою екскурсію завідувач Літературно-меморіального музею Івана Семеновича Нечуя-Левицького Андрій Хаврусь.
Серед науковців, які досліджували Стеблів, особливо виділявся Сергій Левкович Хаврусь, батько Андрія Сергійовича. Він став засновником музею, який було відкрито у 1960 році. На початковому етапі музей знаходився в будівлі машинно-тракторної станції, що тепер є місцем розташування Стеблівської загальноосвітньої школи імені І. С. Нечуя-Левицького.
Усе розпочалося, як і в багатьох інших провінційних музеях подібного формату, з колекціонування краєзнавчих експонатів: одягу, меблів та посуду. Сергій Левкович зміг організувати справу так, що до виставки невдовзі почали надходити предмети, пов'язані з класиками української літератури.
Музей переїхав до цього приміщення в 1968 році, а стрічку на урочистому відкритті перерізав Максим Рильський. Серед присутніх були Олесь Гончар та Галина Кальченко, яка створила погруддя Нечуя, встановлене біля музею в Стеблеві того ж року. Сучасна експозиція зазнала змін; до 150-річчя письменника у 1988 році була проведена реекспозиція за задумом Сергія Хавруся. Завдяки його старанням, музей зберігся у своєму первісному вигляді до сьогодні. Сергій був справжнім ентузіастом музейної справи, присвятив своє життя дослідженню творчості Нечуя-Левицького. Він навіть пішов з життя у стінах музею: його серце зупинилося 15 липня 2014 року. Я приїхав о десятій ранку і вже не відчував пульсу. Вірите чи ні, але після його відходу тут почали відбуватися містичні події: падали картини, чулися незрозумілі кроки... - розповідає Андрій Хаврусь.
Варто звернути увагу на образ Нечуя-Левицького з дещо іншої перспективи, ніж це роблять зазвичай.
Російський філолог за освітою виступав на захист української ідеї.
- Батько Івана хотів продовження династії. Не склалося, але, я думаю, ми від того нічого не втратили, тільки набули. Бо, знаєте, у кожного письменника є своя родзинка. Скажімо, Котляревський - це "Енеїда", "Наталка-Полтавка". Шевченко - це "Кобзар". А Нечуй-Левицький - це "Кайдашева сім'я". Усі його оцінюють за цим твором. Але водночас він - автор публіцистичних праць. Написані більш ніж століття тому, вони й сьогодні надзвичайно актуальні. Наприклад, одна така його праця називається "Непотрібність великоруської літератури для України і для слов'янщини", - розповідає музейник.
Слід уточнити, учитель російської словесності Нечуй-Левицький писав про це вже після введення в дію Емського указу Олександра ІІ і через чверть століття після появи Валуєвського циркуляра. Оскільки надрукувати таке в Російській імперії було немислимо, праця вийшла двома подачами у Львові. "Великоруська література для України має вартість тільки одкидну (негативну, - ред.), а не покладну, а на такому коні далеко не заїдеш за теперішніх завдань європейських літератур", - йдеться в тій праці. Це - про "стару", як на той час, російську літературу, тобто про твори Пушкіна, Лермонтова, Толстого, Гончарова.
Щодо своїх сучасників, Нечуй-Левицький зазначав: "Ми глибоко цінуємо нових російських авторів за їхній прогресивний підхід, за освіченість своїх творів, які відзначаються ліберальними ідеями, а також за їхню народність. Ми сподіваємося, що й українські письменники оберуть аналогічний шлях. Однак, мусимо визнати, що їхні твори не відповідають потребам України: вони цікаві або лише локально, або ж мають виключно етнографічне значення, і не сприятимуть інтелектуальному та моральному розвитку нашої країни... Твори Островського, Успенського та Решетнікова виглядатимуть для західної слов'янщини просто як зоопарки, переповнені різноманітними монстрами".
У творчості українського автора виявились переконливі доводи, які й тепер можуть бути корисними в дискусіях з прихильниками "великої руської культури".
- От вам, будь ласка. Це в той час! Російський філолог за освітою, він відстоював українську ідею, можна сказати, усе життя був носієм цієї ідеї. А літературну мову візьміть. Тоді ж полеміка була, навіть із тим самим Грушевським. Нам хотіли нав'язати галицизми й полонізми, а Нечуй-Левицький виступив проти цього. Він був категоричний. Є дані, що казав: "Якщо мої книжки будуть видані оцією мовою, то я їх повикидаю", - зауважує Хаврусь.
Іван Семенович здобув освіту в галузі богослов'я, навчаючись у духовних навчальних закладах протягом 14 років — від бурси в Богуславі до духовної академії в Києві. Він успішно захистив свою дисертацію на тему "Опровержение рационалистических мнений о лице Иисуса Христа", у якій спростовував думки європейських філософів. Хоча здобув ступінь магістра богослов'я, він не пішов шляхом, якого сподівався його батько, що призвело до напруження у їхніх стосунках. Це стало причиною того, що в 1868 році, коли Іван написав свою першу повість "Дві московки", він підписав її псевдонимом "Іван Нечуй", залишивши поза увагою своє родинне прізвище "Левицький".
НАМОЛЕНЕ МІСЦЕ
- Ми перебуваємо в приміщенні, відреставрованому в 1988 році. На цьому місці була хата батька Нечуя-Левицького. У своєму "Життєписі" він зазначає: "Наша хата стояла навпроти церкви". Коли та церква згоріла, то поки нову не збудували, служби проходили тут. Можна сказати, намолене місце, - каже завідувач музею.
Андрій Сергійович звертає увагу на те, що спочатку рід Левицьких носив прізвище Леонтович, але не мав жодного зв'язку з творцем "Щедрика". Прапрапрадід Івана був греко-католиком, але згодом прийняв православ'я, і їх родина стала православними священниками. Це справжні праведники!
- Не такими, як ми бачимо сьогодні, що кривлять душею. Оця новозбудована церква у Стеблеві - поки що московська. На в'їзді - вказівник: є ще одна церква і жіночий монастир. І ще будується чоловічий монастир. Усе поки що московське. Церкву закрили, служби правлять десь у трапезній, - пояснює Андрій Хаврусь.
Він також зазначає, що Іван Нечуй-Левицький був залучений до процесу перекладу Біблії українською мовою.
Перекладали з німецької та старослов'янської мов. Він вільно володів кількома мовами. Куліш завершив дві третини роботи, але не встиг довести її до кінця через смерть. Нечуй-Левицький взяв на себе відповідальність завершити цю справу. Таким чином, це став перший повний переклад, виконаний Пантелеймоном Кулішем, Іваном Нечуєм-Левицьким та фізиком Іваном Пулюєм, - додає він.
Керівник музею зазначає, що Пулюй не займався перекладом, а лише вносив правки та виступав у ролі видавця. Книга була опублікована в 1903 році Лондонським біблійним товариством.
- А це речі духовні. Після пожежі в храмі їх перенесли сюди. Кадильниця, яку брав у руки батько Івана. У 1852 році отут, на горі Спаса, він будував церкву. Звідки ми це знаємо? Під час будівництва нової церкви у 2006 році екскаватор копнув - і викотилася капсула, яка пролежала у вівтарі ще тієї, давньої церкви. Витягли звідти папірець... Він у мене, тільки я його вже не ризикую виймати, бо розсипається. І на ньому - слова, звичайно, російською: "Святой Троице слава! С повеления государя императора Николая в присутствие Семена Степановича Левицкого закладывается Спасо-Преображенская церковь", - ділиться Андрій Сергійович.
Перемістив героїв Стеблівки до Семигора.
Цікаво, що під час закладання присутнім був церковний староста Андрій Кайдаш, який засвідчив це своїм підписом. І тут виникає запитання: звідки взялися Кайдаші Нечуя-Левицького, якщо події в повісті розгортаються не в Стеблеві, а в Семигорах? — зазначає завідувач.
У музеї представлено п’ять кімнат. Перша з них – меморіальна, в якій зібрані предмети, що безсумнівно належали родині Нечуя-Левицького. Наприклад, у "Життєписі..." зазначено: "У нашій хаті стояв дубовий стіл з різьбленими ніжками, за яким родина збиралася на обід". До речі, Андрій Сергійович відкинув скатертину, і стіл дійсно виявився на масивних різьблених опорах. Тут також є дзеркало з їхнього побуту та мисник. Взимку 1944 року в цій місцевості відбулася одна з найбільших битв Другої світової війни – Корсунь-Шевченківська. Проте люди змогли заховати ці предмети, і тепер вони стали чудовими експонатами музею.
Наших екскурсантів дуже цікавить можливість доторкнутися до речей, якими користувалася родина Левицьких. Наприклад, музичні інструменти – адже вони займалися музикою і співом. Цікаво, що батько Семена Степановича страждав на заїкання, але коли він виголошував проповіді чи співав, це якось зникало. Семен Степанович був людиною з високою освітою, мав прекрасну бібліотеку. Коли вийшов альманах "Ластовка", де була надрукована "Причинна", він приніс його додому. Іван і його сестра Ганна вивчили цей твір напам'ять. Ось так і почалося їхнє шанування як Шевченка, так і власної історії, - зазначає співрозмовник.
За його словами, коли вийшло оповідання Нечуя-Левицького "Баба Параска та баба Палажка", один зі стеблівських юнаків привіз цю книгу з Києва додому. А його мати впізнала в одній із головних героїнь місцеву мешканку - Катерину, з якою вони постійно сварилися.
Ця жінка навіть завітала до Івана Семеновича й заявила: "Я подам на вас до суду! Чому ви мене зобразили?!". Коли він створив "Кайдашеву сім'ю", то переніс своїх героїв зі Стеблівки до Семигір. У літературі це здійснити досить просто, - пояснює музейний працівник.
Додає, що сьогодні, коли школярі складають ЗНО, їх запитують: "Хто став прототипом героїв повісті "Кайдашева сім'я"? Правильною відповіддю вважається "Мазури".
— Це ж неправда! Померлий Сергій Левкович працював з архівами, і саме там він виявив цю дисертацію. У нас була бабуся Катерина Кайдаш-Машківська, яка належала до відомих народних художниць. Вона залишила нам цінний документ — вексель, на якому зазначено: "Матвій Павлович Кайдаш". Це саме Кайдаш! А де ж тоді ті Мазури?! — з емоціями вигукує Андрій Сергійович.
До слова, у музеї на стіні висить старовинне фото з двома десятками осіб різних поколінь. Підпис: "Сім'я Кайдашів. Стеблів. 1900-ті рр.".
Хаврусь відзначає, що Нечуй створив два варіанти завершення своєї повісті.
Одна людина стверджувала, що грушеве дерево всохло, і через це конфлікти закінчилися. Але потім він задумався: ментальність українського селянина зовсім інша, тому він додає: "А груші розростаються вгору і вшир, падаючи на одну сторону межі, а потім на іншу, і сварки тривають далі".
Митець та музикант
Поряд із зображенням – картина, що зображає берег річки і трьох рибалок з саморобними вудками. На зображенні ліворуч видно літнього чоловіка, ймовірно, священнослужителя, а поруч із ним – чоловіка середнього віку з борідкою та зовсім молодого хлопця. Усі троє уважно вдивляються в воду, спостерігаючи за поплавцями. Онука брата Івана Амвросія, київська вчителька Віра Левицька, відвідала музей у 1970-х роках і подарувала цю картину, зазначивши, що її автором є сам Іван Семенович.
- Віримо на слово. На картині немає підпису, як це зазвичай роблять художники. Знаєте, якщо людині дається талант, то він різнобічний. Нечуй-Левицький ще й прекрасно грав на фортепіано. Тому цей рояль - теж ексклюзивна річ. Він його придбав, щоб подарувати майбутній нареченій. Коли працював у польському Седльці, де викладав російську словесність, то познайомився з гарною панянкою на прізвище Сольська. У неї був брат Григорій, і коли в нього народилась дитина, він узяв за кума Нечуя-Левицького, а вона була кумою. На той час синод забороняв кумам вступати в шлюбні стосунки. Тож інструмент залишився в квартирі, - продовжує розповідь завідувач музею.
Зазначається, що Іван Нечуй-Левицький створив розділ про синтаксис української мови в дитячому підручнику.
- І там є такі слова: "Де Бог, там і правда. Де правда, там і Бог. Там немає Бога, де кривда і неправда". Це не просто речення до викладання дітям, а його життєвий шлях. Він щиро вірив у Бога до кінця свого життя, тож не треба з нього робити якогось безбожника. Іван Франко прекрасно сказав про нього: "Це колосальне всеобіймаюче око України", - акцентує співрозмовник.
Зазначає, що Іван Нечуй-Левицький стверджував: "Ми повинні мати своїх Пушкіних, аби створити власну українську літературу. Проблема нашої інтелігенції полягає в тому, що вона покладалася на досвід російських авторів".
На пам'ять
Січень 1918 року. Він опинився в притулку на Дегтярівській вулиці в Києві. Це лікарня для самотніх. Ніхто про нього не пам’ятає, - ділиться завідувач.
Пропонуємо вашій увазі рушничок, який належав Івану Нечую-Левицькому. Цю унікальну річ до музею передала київська педагогиня Валентина Борисівна Негрубова.
- Вона приїхала до нього. Він, розчулений, подарував їй рушничка - перервав його навпіл. І ту частинку, що в неї була, вона віддала в музей, і він став прекрасним експонатом. А ось його в останній путь везе кінний катафалк. В інтернеті можна побачити ще чотири фото з похорону. Аж у США в Українській бібліотеці є... Похорон відбувся 2 квітня. Проводжали січові стрільці. Відправили його в Софійському соборі 12 священників. Це така честь - адже він походив із сім'ї православних священників, яких називали праведниками, - зауважує.
У музеї представлені керамічні роботи Анатолія Реп'яха на вшанування пам'яті Нечуя-Левицького. За творами письменника створені композиції, де зображена сварка Кайдашів за мотовило, груші біля паркану тощо.
Остання виставка відзначає видатного засновника музею Сергія Левковича Хавруся. Тут представлена вражаюча колекція друкованих матеріалів, серед яких: "Стеблів над Россю", "Божий дар", "Над Россю й Роставицею", а також "Краєзнавство Черкащини".
- Виставка нашого директора - він любив цю справу. Багато фотографував. Оце він робив фотографії для журналу "Україна". Це ж була мрія фотохудожника - потрапити в такий журнал. А він же ще й самодіяльний композитор. Щоби зняти світанок, вставав о четвертій годині, мчав на мопеді - отакий був одержимий. А ці книги видрукував власним коштом. Ось цікаве дослідження - "Любов і мрія мудрого Нечуя"...
