Десантування в Гостомелі та захоплення Бучі. Розповіді про тих, хто став свідком початку великої війни.

Буча, Ірпінь та Гостомель – ці українські міста стали відомими на весь світ у перші дні масштабного вторгнення. Ті, хто стали свідками цих подій, досі пам’ятають кожну деталь. РБК-Україна розповідає історії родини з Бучі, яка пережила важкі часи окупації, захисника Гостомельського аеропорту та ветерана, який обороняв Ірпінь у перші тижні агресії з боку Росії.

Заголовок:

Три роки тому, на світанку 24 лютого, Росія розпочала війну, яка увірвалася в кожен український дім. Першими під удар потрапили Буча, Ірпінь і Гостомель, які на Київщині стали символами мужності та спротиву агресорам серед численних міст і сіл України.

В Гостомелі точилися жорстокі бої за аеропорт, який ворог прагнув використати як плацдарм для швидкого захоплення Києва. Сили Оборони зірвали цей план, знищивши десятки ворожих гелікоптерів і не давши російським військам закріпитися. Звірства ворога в Бучі стали відомими в усьому світі, а бої за Ірпінь увійшли в історію сучасної війни.

Несважаючи на неймовірний тиск з боку противника, тисячі воїнів сьогодні відстоюють незалежність нашої держави – це вже четвертий рік масштабного вторгнення та одинадцять років збройного конфлікту.

РБК-Україна поспілкувалося з ветераном російсько-української війни, захисником Гостомельского аеропорту та родиною з Бучі, яка досі чекає на новий дім.

У період російської окупації Бучі, що тривала з кінця лютого до початку квітня 2022 року, місто стало свідком жахливих воєнних злочинів, які вразили міжнародну спільноту. Російські військові здійснювали терористичні акти проти цивільних громадян — людей розстрілювали на відкритих вулицях, катували, принижували та займалися мародерством.

Після того, як українські військові звільнили Бучу, на вулицях та в братських могилах було виявлено сотні тіл цивільних осіб. Багато з загиблих мали зв'язані руки і вогнепальні поранення в голову, що вказувало на факти страти.

Масові вбивства в Бучі отримали підтвердження в ході розслідувань міжнародних організацій, в той час як Україна та світова спільнота вимагають покарання для тих, хто винен у цих жахливих злочинах. Злочини, вчинені Росією в Бучі на початку її вторгнення, стали одними з перших свідчень того, що Росія веде війну не лише проти українських військових, а й проти цивільного населення.

Родина Патківських застала 24 лютого в рідному домі на розі вулиці Франка в Бучі. Василь, Ганна, їхня донька Тетяна і онучка Саша, якій тоді ще не було двох років, пережили окупацію і погрози росіян, втратили будинок і залишилися без сусідів - їх вбила Росія.

О п'ятій годині ранку 24 лютого, згадує Василь під час розмови, вони почули в новинах про те, що розпочалася війна.

"О сьомій ранку я вирушив заправити автомобіль, а потім забрав доньку з внучкою. Після цього ми заїхали в магазин. Під час цього спостерігали, як вертольоти приземляються на "Антонові". Я нарахував сімнадцять з них, потім зайшов і сказав: все. І тоді почалося: Вокзальна, мости. Ми залишалися тут до десятого березня," - ділиться він.

Родина Патківських пережила окупацію, евакуацію і втрату дому (фото: РБК-Україна)

Під час окупації родина більшість часу проводила в підземеллі. Коли бомби вражали сусідню Вокзальну вулицю, вони залишалися в підвалі на тривалий період. Між обстрілами намагалися приготувати їжу. У місті зв'язок майже зник, тому дізнатися новини стало неможливо. І світло також було відсутнє.

На початку березня російські танкісти оселилися в сусідньому будинку.

Вони (російські військові, - ред.) прибули до нас дев'ятого числа. Спершу заїхали до сусіднього будинку на танку, а потім вломилися до нас. Сказали, що у нас є лише десять хвилин, щоб вийти. Вони запитали, чи можемо виїхати на машині. На що відповіли: "Ні, вашу машину ми не випустимо, тепер ми тут залишаємося". Я кинулася до сусідів, а чоловік вирушив через ліс до погреба, щоб забрати документи. Тим часом дочка збирала дитячі речі, які могла швидко захопити, - згадує Ганна, дружина Василя.

До залізниці їх вели під дулом автомату.

"Він (військовий, - ред.) такий маленького зросту, а той автомат аж на землі, він ним клацає, ми йдемо і трусимося. Я йшла спереду, дочка з онучкою - позаду. Постійно тримала її за руку. Там є місце, де люди беруть глину, і там яма. Я розуміла: якщо встигну її штовхнути, то вона покотиться в ту яму. Якщо вже будуть стріляти, то хоча б діти поб'ються, але залишаться живі", - згадує Ганна.

Коли вони рухалися вперед, то чули звуки пострілів, але не могли зрозуміти, звідки вони лунали. Згодом стало відомо, що неподалік перебували російські снайпери — ті ж самі, які без жалю розстрілювали людей просто на вулицях.

Наступним етапом їхньої подорожі став блокпост, де їх обступило близько десяти російських солдатів. Вони вказали, куди слід направитися для евакуації. Сім'я відправилася до Фастівського району. Першим додому повернувся Василь - це сталося 11 квітня.

"Одинадцятого числа я був на вулиці - вже нічого не було. Вивалені всі паркани, все відкрите. Там підбитий танк був, тут купа згорілих машин. Коли приїхали - були в шоці. Будинок було зруйновано вщент. Написали заяву, що нам немає взагалі де жити", - згадує Василь.

Ганна біля зруйнованого росіянами будинку (фото: РБК-Україна/Віталій Носач)

У більшості будівель вибито вікна. У сусідніх домівках нікого немає — мешканців, що проживали поруч, розстріляли.

"Хата стоїть, але людей немає. Ніде не видно жодної душі: тут троє загиблих, там двоє, тут знову троє, а ще й четверо. Чотири - прямо перед нами", - говорить жінка.

Сусідами Патківських були Шепіли. Мати цієї родини мала звання заслуженого вчителя, а син співав у церковному хорі. Російські загарбники жорстоко позбавили їх життя без жодної причини. Коли їхні тіла виявили, стало відомо, що вчителька втратила руку до ліктя. У всіх жертв були вогнепальні поранення, а тіла були спалені. У сусідньому будинку жили літні люди – порядні пенсіонери, які займалися господарством. Їх також вбили і скинули в канаву.

В даний момент триває поступове відновлення житла для родини Патківських. Однак цей процес не відбувається швидко: новий будинок для тих, хто постраждав від війни, фінансується державою вже протягом другого року.

"Частина монтажних робіт досі не завершена. Як пояснили, у них закінчилися кошти. Ми колись в'їдемо. Це станеться, але коли - невідомо. Якщо не цього року, то, можливо, наступного", - зазначає Василь. Наразі вони все ще живуть у модульному будинку.

"Коли ми повернулися до Бучі, всі опинилися без роботи: я, мій чоловік і зять. Донька отримувала лише 860 гривень, але насправді кілька місяців не отримувала нічого, адже не було відомо, чи ми ще живі. Лише після того, як отримали документи, їй вдалося отримати ці 860 гривень", - розповідає Ганна.

Після повернення до рідної Бучі їх планували розмістити в модульних будинках на "Варшавці" – Варшавській трасі, що перетинає місто. Однак в день, коли мали розпочатися переселення, Литва доставила в Бучу індивідуальні модульні вагончики.

"Вони доставили нас прямо до двору, і ми безмежно вдячні за те, що можемо бути вдома. Дякувати Богу, у мене є дах над головою. Я була щаслива, що можу знайти прихисток від снігу та дощу, хоч би на якийсь час," - ділиться жінка.

Спочатку в вагончику панував різкий запах пластику, дихати було важко. Ганна сильно кашляла. Родині порекомендували увімкнути обігрівачі, щоб прогріти приміщення. Вони також тричі промили все оцтом. Вагончик обладнаний витяжкою, а провітрювання допомагало позбутися неприємного запаху. Другий вагончик слугує санітарним: у ньому є два туалети та дві душові. Спочатку кухні не було, але родина самостійно її облаштувала. Через деякий час донька з онучкою переїхали в квартиру, а Василь з Ганною залишилися удвох.

Родина наразі мешкає у модульному житлі, очікуючи на відновлення свого дому (фото: РБК-Україна).

На сьогодні, після трьох років війни, Ганна продовжує шокуватися від тих страшних злочинів, які росіяни вчинили в Бучі.

"Ніхто не очікував, що будуть стріляти, будуть вбивати, будуть знущатися, - каже жінка, - От як я можу пробачити? Ми трошки наче навчилися жити в цих умовах і при тривозі, але все одно воно все стоїть перед очима. Ми відновимося. Не може бути, щоб Україна не відновилася. Я в це не вірю. Потроху, поступово, але ми відновимося. Головне, щоб повернулися всі додому. Живі і здорові".

Висадка російських десантників у Гостомелі 24 лютого 2022 року стала ключовою подією на початку вторгнення. Окупант прагнув оперативно захопити аеропорт, аби забезпечити перекидання військ до Києва. Проте українські сили, до складу яких входили численні нацгвардійці, завдали противнику суттєвих втрат, що призвело до зриву його планів швидкого просування.

Військові під постійними авіаударами стримували десант, а згодом артилерія та підкріплення остаточно вибили звідти ворога, не давши йому закріпитися.

Наш співрозмовник - Дмитро, військовослужбовець бригади "Рубіж" Національної гвардії України. Він був безпосереднім свідком подій, що відбувалися, і активно протистояв ворогові. Потрапивши в полон до російських військ, він спостерігав за діями загарбників у гостомельському аеропорту. Після року в полоні, Дмитро нарешті дочекався обміну і тепер знову на передовій, захищаючи рідну країну.

"До 24 лютого, протягом місяця, ми тренували різні тактичні маневри в зоні аеропорту. Хоча медіа підіймали паніку, президент намагався заспокоїти населення. Я не сприймав ситуацію серйозно, вважаючи, що це просто перебільшення. Всі залишалися спокійними, жартуючи один з одним," - згадує військовий.

Будучи оператором-навідником у складі екіпажу БТРа, Дмитро заступив на чергування за кілька днів до початку вторгнення. Він сподівався, що служба пройде як завжди. Проте пізніше усвідомив, що це був останній "звичайний" день перед початком великої війни. Його мама телефонувала, сильно турбуючись через новини, які з'являлися в медіа. Дмитро намагався її заспокоїти, але в той же час попросив, щоб вона, на всякий випадок, зібрала речі і вирушила до родичів на захід України.

Оборонець аеропорту Гостомель та військовослужбовець бригади "Рубіж" Національної гвардії України Дмитро (зображення: РБК-Україна)

Після чергування солдата нарешті відпустили на сон. О п’ятій ранку його розбудили голоси товаришів: "Тривога, тривога!" Він спершу вирішив, що це просто продовження навчань. Спокійно ставився до ситуації, адже цілий місяць вони щодня виконували однакові вправи та тренування.

"Ми завели бронетранспортер і почали накачувати шини. Почули дивні звуки, щось, що нагадувало літаки. З кожною миттю вони ставали все ближче. Підняв погляд - над нами промчав винищувач. В мене в думках промайнула тривога - це вже не віщує нічого доброго", - ділиться військовий.

Дмитро був захоплений світом криптовалют і вранці, приблизно о 6-й, заходячи в телеграм-канали, виявив, що ринок переживає катастрофічний спад. Такі ситуації нерідко траплялися у випадку великих світових подій. Він прочитав, що в Україні розпочалося повномасштабне вторгнення.

"Війна вперше дала про себе знати, коли в нашу казарму влучила крилата ракета, і БТР затрясло. Тоді я зрозумів, що обстріли відбуваються у всіх військових підрозділах по всій країні", - ділиться спогадами захисник.

Військові зайняли позиції як в самому аеропорту, так і в його околицях. Надходили відомості про активність диверсійно-розвідувальних груп. Також повідомлялося, що на їх території діють ворожі підрозділи, які маскуються під військовослужбовців ЗСУ та Національної гвардії, одягнені у форму з червоними пов'язками на руках.

"Ми почали готувати кулеметні стрічки, коли раптом почув перший гул гвинтокрилів. Тоді мені навіть не спало на думку, що це могли бути гелікоптери Збройних сил Російської Федерації. Я вважав, що на допомогу нам прибула Сили спеціальних операцій або Головне управління розвідки. Не міг уявити, що ворог задумав настільки ризикований план – прорватися до нас", - ділиться спогадами Дмитро.

Над територією пролетіло щонайменше 30 вертольотів. Військовий зазначає, що більше ніж половина з них були бойові - К52 та Мі24. Вертольоти не мали жодних розпізнавальних знаків, лише камуфляжне забарвлення. За ними слідували транспортні вертольоти, що перевозили особовий склад і боєприпаси. Усі вони приземлялися в глибині аеропорту.

Наслідки атак ворога в Гостомелі (фото: Getty Images)

"Коли пролітали вантажні, бокові двері були відкриті, і військовослужбовці РФ махали рукою. Вони думали, що їх тут будуть зустрічати. Спочатку вони не відкривали вогонь. Це все тривало до певного моменту, до першого нашого пострілу", - додає він.

Згодом стало відомо, що в той же період вже відомий військовий з позивним Фара здійснив влучний постріл з ПЗРК "Ігла", внаслідок чого був збитий вертоліт К-52. Перші випадки знищення таких вертольотів сталися над Київським морем.

"У той момент бойовий дух усіх піднявся до небес. Після того, як вдалося збити К-52, з усіх боків почали відкривати вогонь. Я був певен, що його не можна знищити, адже це наче броньований танк у небі. Це їхня розробка, одна з найдорожчих. Після першого збиття я став свідком роботи наших зенітних установок. Вони також завдали шкоди багатьом вертольотам. Ми відкрили вогонь по Мі-8 зі стрілецької зброї. Вони заходили з відкритими бортовими дверима, махали руками, а ми просто накидали вогню в їхній бік", - розповідає Дмитро.

Він зрозумів, що це була висадка десанту, і що наших військових штурмувало від 300 до 500 людей. А наших захисників там було не більше сотні. Переважна більшість з нашого боку - це були строковики. Тобто про якийсь рівний бій не йшлося взагалі. Командування прийняло рішення виводити нацгвардійців.

"На жаль, не всім вдалося вийти в той день. Деякі військові перебували на самому краю злітної смуги, на найвіддаленішій позиції. Прорватися до них було неможливо. Саме там приземлявся десант, з цього місця й розпочався весь штурм аеропорту. Доступ до них був перекритий," - розповідає один із захисників.

Дмитро разом зі своїм підрозділом вирішив відступити в напрямку населеного пункту Озера. Проте тоді йому не було відомо, що кілька військових гелікоптерів РФ випадково приземлилися саме там, замість на злітній смузі аеропорту Гостомель. Це сталося через помилку противника, але обернулося для Дмитра та його товаришів у несподівану неприємність. Ворожа група зачистки невпинно переслідувала їх, буквально не відстаючи ні на крок.

"Коли ми наблизилися до автомагістралі, перед нами з’явилися силуети російських військових. Наш товариш, який йшов останнім, жестами дав мені зрозуміти, що позаду нас вже знаходяться військовослужбовці," - розповідає нацгвардієць.

Вони виявилися в оточенні. Прийняли рішення, що стоятимуть до кінця й боротимуться до останнього подиху. Поки залишалися боєприпаси, вони відкривали вогонь.

Військовий згадує: "Я думав - все, у нас закінчується БК. І вони, мабуть, підійдуть впритул, закидають гранатами, і на цьому моє життя обірветься".

Російські військові захопили хлопців у полон. У аеропорту Дмитро разом із іншими побратимами провів близько двох тижнів у неволі. Протягом цього часу вони дізнавалися про події на летовищі з розмов між росіянами. У ті дні полоненими практично ніхто не опікувався: вороги займалися облаштуванням своїх позицій, готуючись до можливого наступу.

Він чув, які бої точилися 25 лютого біля КПП. Росіяни постійно кричали, що ось-ось має піти на прорив танк. Вже після полону Дмитро дізнався, що наші військовослужбовці намагалися їх визволити.

В Гостомельському аеропорту росіяни знищили найбільший у світі вантажний літак "Мрія" (фото: Gettty Images)

"Ми провели величезну кількість обстрілів, і росіяни постійно ховалися в бункерах. Вони не могли зосередитися на своїх позиціях. З самого початку конфлікту, вже в першу годину, вони почали зводити фортифікаційні споруди та окопуватися. Це свідчить про їхню дисципліну, але в підсумку це не принесло їм жодних результатів," - ділиться спогадами наш співрозмовник.

Він бажав підкреслити видатну діяльність нашої авіації в той період. Вже в перший день український пілот щоразу вирушав у повітря, щоб атакувати злітну смугу. Його прозвали "камікадзе": він безперервно заправляв свій літак, завантажував боєприпаси і знову повертався на фронт. На жаль, його згодом збили, але він зробив все можливе, щоб не дати російським військам закріпитися в Гостомелі.

Зараз, через три роки, військовий згадує ці події як один зі знакових періодів, коли завдяки героїчним зусиллям ЗСУ вдалося не допустити наступ росіян на столицю. Ворог захопив аеропорт, але його головна мета провалилася. Їхній навіть дуже досвідчений десант отримав потужний опір і опинився у пастці під постійними ударами нашої артилерії та РСЗВ.

Дії наших військових виграли час для резервів, що допомогло зірвати плани ворога. Це стало ключовим у обороні Київщини. Затиснувши ворожі колони, підірвали мости, порушили їхню логістику, і вони втратили найдорожче - час. Саме тому оборона столиці стала успішною, переконаний він.

Сам Дмитро провів в полоні цілий рік. Його обміняли в лютому 2023-го. Там його тримали в повній інформаційній ізоляції. Весь цей час росіяни переконували, що Київ нібито вже захопили. Але його тримала надія на те, що все це виявиться неправдою.

"Я втратив стільки побратимів. Але їхня смерть не повинна бути марною. Я хочу, щоб бойові дії закінчилися на максимально вигідних для нас умовах. Перемога для мене - це переговори з позиції сили, щоб більше не гинули наші побратими", - підкреслює захисник.

У 2022 році Ірпінь відіграв важливу роль у боротьбі з російською агресією, ставши одним із головних міст, що стримували просування ворожих сил до Києва. Після того, як окупанти захопили Гостомельський аеропорт, вони спробували прорватися через Ірпінь, але зіткнулися з відчайдушним опором місцевих захисників.

Бої в Ірпені тривали весь березень. З масованими обстрілами, авіаударами і руйнуваннями. Жителів евакуювали через підірваний міст у Романівці, нерідко під вогнем російських снайперів: цей шлях назвали Дорогою Життя.

В кінці березня українські збройні сили розпочали контрнаступ, а 28 числа місто Ірпінь було визволено. Ірпінь витримав випробування, однак заплатив за це значну ціну, ставши одним із символів українського спротиву та витривалості.

Володимир Пархонюк, ветеран російсько-української війни та учасник бойових дій за Ірпінь, нині очолює організацію Veteran Space.Irpin. "Через проблеми зі здоров'ям я не в змозі виконувати бойові завдання, тому вирішив зосередитися на питаннях ветеранської політики. Вірю, що в цій сфері можу принести значно більше користі", - підкреслює він.

Володимир Пархонюк, ветеран конфлікту між Росією та Україною, а також лідер ветеранської спільноти (фото: РБК-Україна).

Наш співрозмовник — ветеран військової служби з багаторічним досвідом. Він став на захист України ще до початку масштабної війни. Разом із ним ми відвідали історичні локації Ірпеня, що стали знаковими під час боїв за місто. На шляху він ділиться спогадами про один з перших боїв, в яких брав участь на початку російського вторгнення.

"Коли росіяни вже прорвалися в місто з ЖК "Синергія", вони через стоянку хотіли йти через водоканал у саме місто. Це був наш перший бій - п'ятого березня. До цього, третього березня, ми заїжджали в Бучу на зачистку. Ми побачили, що ситуація складна. Надійшла вказівка від вищого командування відійти назад в Ірпінь. Переважаюча кількість противника означала, що сили потрібно зберегти для подальших бойових дій, а не вкладати всі ресурси, щоб програти один бій. У цілому ми виграли битву", - згадує він.

На околицях Ірпеня ветеран показує паркан, який досі весь у дірках від куль - нагадування про жахливі події, які розгорталися тут близько трьох років тому. Це - колишній блокпост, який військові назвали Караван Гала. Далі, буквально за п'ятсот метрів, вже починається Гостомель.

"21-го березня тут був один із найвизначніших і найжорстокіших боїв за місто Ірпінь. Починаючи з 8-їранку і до 16-ї вечора, російські загарбники через військовий шпиталь заходили і намагалися проникнути в місто. Моя позиція з побратимом була прямо за цим парканом. На цьому місці двадцять першого березня загинув Ігор Кротких, і цього ж дня потрапив пораненим у полон Віталій Попович (побратими Володимира - ред.)", - згадує ветеран.

Ігор Кротких знаходився поряд з Володимиром і трагічно загинув у нього на очах. Незважаючи на втрати, нашим воякам вдалося в тому бою знищити чимало ворогів.

Житловий комплекс, поблизу якого точилися жорстокі бої з росіянами (фото: Getty Images)

"Вони прорвали дірку з території військового шпиталю та намагалися потрапити на "Ірпінські Липки" через дорогу. Частково це їм вдалось, але більшість з них залишилася лежати на шляху, який вони планували перетнути", - розповідає Володимир.

Зона навколо житлового комплексу "Ірпінські Липки" перетворилася на критично важливий стратегічний вузол в оборонних лініях Ірпеня на початкових етапах конфлікту. Російські війська здійснювали спроби проривів у цьому регіоні, прагнучи захопити територію та розширити свої контролюючі кордони. Для досягнення своїх цілей вони використовували артилерійські системи та танки, активно намагаючись просунутися через сусідні дороги й території.

У ході одного з найскладніших боїв, 21 березня, ворог мав на меті пробити оборонні позиції міста в цьому секторі, згадує ветеран.

З автопарку в Гостомелі постійно виходив танк, який обстрілював навколишню територію. Спочатку ми не розуміли мету цих дій, але згодом усвідомили, що це робилося для руйнування укриттів, щоб десант міг утвердитися на місці. Це місце слугувало для розміщення підрозділів, які висадилися в Гостомелі. Вони вже були в Бучі, плануючи прорвати ворожу оборону та закріпитися в стратегічно важливій зоні, - зазначає він.

Під час боїв тієї весни було пошкоджено майже 70% відсотків споруд міста: від приватного сектору до багатоквартирних будинків. Після звільнення місто згуртувалося, організовувало збори з мешканцями, почали займалася відбудовою. Створили комісії, які обстежували будинки на придатність до ремонту. Цей процес триває й зараз.

У березні 2022 року, коли місто опинилося в облозі російських військ, тисячі мешканців Ірпеня знайшли порятунок завдяки Дорозі Життя. Єдиний шлях, що дозволяв виїхати з міста, проходив через мікрорайон Романівка. Люди, наражаючи себе на небезпеку, залишали місто, рятуючись від артилерійських обстрілів і мін. Цей маршрут став останньою надією для багатьох цивільних осіб у ці складні часи.

"Виходів з міста більше не залишилося. Стоянка та Буча опинилися під контролем окупантів, а Гостомель також постраждав. Міст, що вів до Києва, був зруйнований. Єдиною можливістю залишити місто став мікрорайон Романівка, розташований під цим мостом. Тисячі людей вирушили звідти і, слава Богу, змогли втекти з міста, де тривають активні бойові дії", - розповідає Володимир.

Його дружина - також військова. В Ірпені вона виконувала бойові задачі, які поставило перед нею командування. Їхні діти і теща залишалися в підвалі аж до дванадцятого березня. Коли дружина виконала свої завдання, Володимир евакуював їх тією самою Дорогою Життя через той самий міст.

Кадри евакуації через міст облетіли весь світ. Цей шлях назвали Дорогою Життя (фото: Getty Images)

Сьогодні, в річницю вторгнення Російської Федерації в Україну, у Володимира в голові крутиться одна ключова ідея — досягнення перемоги. Він також розмірковує про підтримку ветеранів, відновлення міст і країни загалом. Незважаючи на різні медійні пропозиції стосовно можливого мирного угоди, він твердо вважає, що Україна повинна продовжувати свій шлях до остаточної перемоги та відновлення кордонів 1991 року.

"Усі політичні дискусії мають вестися лише після досягнення перемоги. Це залишиться в нашій пам'яті на завжди. Навіть коли місто відновиться, ми ніколи не забудемо, хто був причетний до цих подій. Жоден росіянин не повинен бути на нашій землі. Хіба що - нога, але без тіла", - зазначає ветеран.

У річницю 24 лютого, як і в будь-який інший день, він знову згадує своїх побратимів, з якими боровся за Україну. За його словами, добровольці — це ті, хто підняв зброю не заради грошей, а щоб захистити рідне місто і свою країну. Всі вони об'єдналися навколо спільної мети — вигнати агресора і не дати ворогові захопити місто.

"Ми завжди допомагали один одному, навіть незнайомим людям. Хтось міг віддати останнє, якщо це було потрібно. Так само і з харчуванням - ділилися всім, що було, допомагали цивільним ліками та хлібом. Поняття "побратим" - це не просто слово. Побратим - це та людина, з якою ти ділишся останнім шматком хліба, завжди приходиш на допомогу і робиш для нього те, чого, можливо, не зробив би для себе", - переконаний Володимир.

Ветеран вшановує пам'ять загиблих товаришів на алеї героїв, розташованій в Ірпені (зображення: РБК-Україна)

На Алеї загиблих героїв, розташованій на пішохідній площі в серці Ірпеня, сьогодні вшановують пам'ять тих, хто віддав своє життя у боротьбі за Україну.

"Більше ста сімдесяти юнаків з Ірпеня віддали свої життя за свободу та незалежність України. Вони є справжнім золотом нації, яке неможливо компенсувати. Це віддані патріоти та захисники нашої країни. Ми зобов'язані їх пам'ятати," - наголошує ветеран.