Голодомор як геноцид: які українські області зазнали найбільших втрат і що сприяло виживанню населення.

Специфіка Голодомору-геноциду в Україні

Експерт підкреслив, що в періодах 1921-1923 років та 1946-1947 років відзначалися випадки масштабного штучного голоду. Натомість у 1932-1933 роках мав місце Голодомор, що вважається геноцидом.

"Спільною характеристикою цих трьох голодів є відповідальність влади. Якби влада не забирала у людей їжу, наслідки не були б такими жахливими," - зазначив Костів.

Обговорюючи різниці між цими етапами, дослідник зазначив: "У 1921-1923 роках та 1946-1947 роках радянський режим знаходив певне "виправдання" у контексті повоєнних руйнувань".

"Кліматичний аспект не грав вирішальної ролі, адже засухи виникали періодично, і ще до приходу більшовиків селяни намагалися адаптуватися до цього, створюючи запаси", - зазначив він.

Водночас характерною рисою голоду 1921-1923 років було те, що радянська влада частково визнавала наявність голоду.

"Навіть тоді існували значні кампанії, спрямовані на збір допомоги для тих, хто страждав від голоду. Хоча основна увага приділялася території Поволжя, варто зазначити, що масштаби голоду, зокрема на півдні України, були не менш вражаючими," – зазначив Костів.

Також варто зазначити, що в період голоду 1921-1923 років більшовицький уряд дав дозвіл на міжнародну гуманітарну допомогу для тих, хто страждав від нестачі їжі, і існувало кілька організацій, які займалися цим.

"У 1932-1933 роках у СРСР відмовлялися визнавати існування голоду, що ускладнювало отримання міжнародної допомоги. Аналогічна ситуація спостерігалася і в період 1946-1947 років," - зазначив дослідник.

Костів зазначив, що в роки голоду 1932-1933 років "найбільше страждали ті регіони України, які були відомі своєю врожайною землею" – Черкащина, Київщина, Полтавщина, Харківщина та Поділля.

"Серед матеріалів, які я вивчав, можна відзначити жахливі сцени смертності від голоду, зокрема в Черкащині, що розташована на півдні сучасної Київської області," - зазначив дослідник.

Ситуація на Півдні, зокрема в степових областях, була в значній мірі подібною.

"У цих природних умовах отримати альтернативні продукти харчування було ще складніше, що, в свою чергу, сприяло значному зростанню смертності", - зазначив фахівець.

Водночас, у північних областях, зокрема на Поліссі, де ліси займають значні території, рівень смертності від голоду виявився дещо нижчим.

"Фахівець підкреслив, що одним із факторів, які пояснюють цю різницю у смертності, є легша доступність сурогатних продуктів, таких як жолуді та каштани, що їх можна було вживати в їжу."

На думку Костіва, можливість українців пережити Голодомор "значною мірою залежала від конкретних умов у їхніх регіонах".

"Згадуючи, він розповів про свідка, чия сім'я змогла уникнути голоду завдяки жому, який вдалося отримати на цукровому заводі."

Дослідник розповів також, що у Донецькій області "люди, коли зрозуміли, що в них забирають всі харчі, йшли в міста працювати за пайок на промислових об'єктах і шахтах".

Крім того, частина людей намагалась виїхати у Білорусь і Росію (у 1932 році це було ще можливо).

"Експерт повідомив, що білоруські робітники надіслали лист керівництву Комуністичної партії України, в якому висловлюють своє здивування ситуацією: 'Українці володіють такою родючою землею, але при цьому змушені блукати вокзалами і ринками білоруських міст, намагаючись обміняти свої особисті речі на харчі'."

Він підкреслив, що вже в січні 1933 року в Радянському Союзі були прийняті рішення, які "ізолювали райони, охоплені голодом, і забороняли українцям виїжджати до Росії, Білорусі або інших держав".

"На той час межа між Радянським Союзом та Польщею проходила вздовж річки Збруч, а з Румунією – по Дністру. Ці кордони СРСР були під пильним наглядом радянських прикордонників," - зазначив дослідник.

Проте деяким особам все ж таки вдалося втекти з Радянського Союзу.

"І в деяких випадках ці особи слугували джерелом відомостей для статей про голод, що публікувалися в закордонних виданнях," - зазначив Костів.

Згідно з інформацією фахівця, "дослідження цієї теми часто базуються на спогадах очевидців".

"Хоча радянська система фіксувала такі випадки - щодо них відкривали кримінальні справи", - уточнив Костів.

Він розповів, що в архівах Міністерства внутрішніх справ України збереглося понад тисячу справ про випадки канібалізму. Але в одній - могло йтися і про вбивства кількох людей.

"У 1950-х роках було знищено майже тисячу справ. Архівісти зазначають, що існує певна закономірність: збереглися ті документи, пов'язані з особами, які отримували більш тривалі терміни покарання", - розповів Костів.

Він зазначив, що "існують також інші джерела".

"Наприклад, коли районна адміністрація інформувала обласні, а потім республіканські органи та керівництво КП(б)У про випадки канібалізму, це призводило до створення специфічних звітів. На основі детального аналізу документів можна стверджувати, що зафіксовано кілька тисяч випадків канібалізму", - зазначив дослідник.