Ігор Турчин - видатний тренер з гандболу, визнаний найкращим у світі.
Листопад є місяцем, що глибоко асоціюється з пам'яттю видатного Ігоря Турчина, який залишив незгладимий слід в історії гандболу як найуспішніший тренер. Його народження відбулося 16 листопада 1936 року, а життя завершилося 7 листопада 1993 року.
Всё началось с баскетбола.
Ігор Євдокимович Турчин з'явився на світ у селі Софіївка, яке розташовувалося в Новобузькому районі Одеської області. У вересні 1937 року ця територія була включена до новоутвореної Миколаївської області. У тому ж році батька Ігоря, який працював службовцем, призначили на нову посаду в Народному комісаріаті землеробства (згодом відомому як Міністерство сільського господарства), тому родина переїхала до столиці – Києва.
Коментар щодо Софіївки. Вікіпедія вказує, що Ігор Турчин народився в селі Софіївка, що розташоване в Білгород-Дністровському районі Одеської області. Вона також нагадує, що це було лютеранське поселення під назвою Софієнталь, яке перебувало в юрисдикції Четатя Албе Румунського королівства. Важливо зазначити, що до червня 1940 року ця частина Бессарабії належала Румунії. Після того, як Бессарабія була приєднана до СРСР, село отримало нову назву — Софіївка.
Перепрошую, але по-перше, села з назвою Софіївка є в кожній українській області, ще й по декілька штук. А тепер скажіть мені: яким чином у 1937 році будь-кого з "буржуазної Румунії" могли перевести на роботу до Києва? Хіба що з Сиґуранци до НКВС у кайданках...
Хоча мені сумно, що Софіївка не з Румунії, адже Ігор Турчин пішов з життя в Бухаресті під час виїзного матчу. Було б цікаво пов’язати "румунські" точки його народження та смерті, але правда завжди на першому місці.
На початку німецько-радянської війни батько Євдоким вирушив на фронт, в той час як Ігор з матір'ю були евакуйовані на Урал. Після визволення українських земель в 1944 році старший Турчин знову зайняв свою посаду в наркоматі, а молодший вступив до першого класу.
З 1947 року, коли Євдокима Турчина призначили на посаду начальника Тернопільського обласного управління сільського господарства, його родина кілька разів змінювала місце проживання. Після Тернополя вони оселилися в Проскурові (сучасний Хмельницький). Саме в цьому місті, у 1951 році, Ігор, який навчався у шостій школі, відкрив для себе спорт і захопився баскетболом. У 1953 році, після завершення дев'яти класів у Проскурові, його батька перевели до Житомира, де в 1954 році Ігор отримав середню освіту, закінчивши російську середню школу №3.
Після завершення навчання в школі Ігор вирішив продовжити освіту в технікумі плодоовочівництва, який розташовувався поблизу Житомира, у селі Крошня (тепер це частина обласного центру). Його батько сподівався, що син продовжить традиції сімейного сільського господарства. Після технікуму Ігор спробував вступити до Житомирського сільськогосподарського інституту, але не зміг цього зробити. У цей момент він згадав про спорт і в 1955 році став студентом першого курсу факультету фізичного виховання та спорту Кам'янець-Подільського педагогічного інституту.
У 1955 році Ігор Турчин завершив навчання у вищому навчальному закладі, отримавши червоний диплом і спеціалізацію викладача фізичного виховання, анатомії та фізіології людини. За розподілом його направили на роботу тренером з баскетболу до Києва. Однак, у той час вакансій для баскетбольних тренерів не було, і Турчин потрапив до київської ДЮСШ №2, де займався організацією секцій з гандболу та настільного тенісу.
Довелось опановувати правила й тактику нової для нього гри - ручного м'яча. До речі, такий же шлях, від баскетболу до гандболу, пройшов у той же час інший легендарний український тренер - Семен Полонський.
Коли Турчин ступив на шлях гандболу, формат 11 на 11 втрачав популярність, тоді як 7 на 7 починав активно розвиватися. У 1961 році в Радянському Союзі відбулися останні змагання з гандболу у форматі 11 на 11, а вже в 1962 році стартували перші чемпіонати з гандболу 7 на 7.
Зірковий Спартак
Для формування жіночої команди Ігор Турчин активно відвідував школи столиці, persuading вчителів фізичної культури організовувати гандбольні команди та брати участь у змаганнях. Саме там він мав можливість виявити талановитих дівчат віком 12-13 років, які привертали його увагу.
У одній із навчальних установ (СШ №153) настав момент, коли вибір пав на Зінаїду Столітенко та її подругу Галину Маноху. Вони стали частиною команди, до якої вже входили Людмила Бобрусь, Олена Салієнко та Ганна Озерянська. Ці талановиті спортсменки стали основою для майбутнього знаменитого клубу "Спартак" (Київ). До 1962 року, коли команда отримала можливість взяти участь у всесоюзному чемпіонаті, вона активно змагалася в юнацьких міських та республіканських турнірах. Саме 1962 рік вважається знаковим моментом у становленні клубу.
У 1963 році команда Спартак здобула перемогу у жіночому чемпіонаті Києва. Наступного, 1964 року, вона вперше взяла участь у чемпіонаті СРСР серед команд класу "А", зайнявши вражаюче 2-е місце. У 1965 році, ставши переможцем, Спартак отримав можливість змагатися у вищій лізі. У сезоні 1966 року команда з Києва фінішувала на 4-му місці. У вересні того ж року журналіст газети "Советский спорт" Дмитро Рижков зазначав:
"Київський Спартак - це новий учасник чемпіонату, але в світі гандболу він далеко не новачок. Команда вже протягом приблизно п'яти років виступає в майже незмінному складі і не раз здобувала перемоги на всесоюзних та республіканських змаганнях. Гравці Спартака були відібрані відповідно до всіх вимог сучасного гандболу: тут є високі бомбардири, швидкі та маневрені крайні і лінійні гравці. Київська команда молода, у той час як середній вік більшості фаворитів національної першості досить великий. Тому не здивуюсь, якщо через кілька років Спартак стане одним із лідерів чемпіонату."
Так і сталося. Одним із ключових аспектів стабільного успіху Спартака стала особиста увага Ігоря Євдокимовича до майбутнього команди. Він не лише тренував професіоналів, а й активно займався підготовкою молодших гравців, включаючи зовсім юних дівчаток. Робочий день Турчина розпочинався вранці рано і тривав до пізньої ночі.
Більша частина його життя в буквальному сенсі проходила в залі. Адже він чудово розумів, що про завтрашній день треба думати сьогодні. І цим відрізнявся від наставників багатьох клубів, які не приділяли достатньої уваги підготовці резерву. А ще Турчин був максималістом, в усьому прагнув тільки перемоги, мав слоган "Виграти все". І вмів заражати своєю енергією спортсменок.
"Справжнім спортсменом я стала завдяки Ігорю Євдокимовичу Турчину. Його вміння бачити потенціал — хто і в яких умовах може досягти найкращих результатів — було вражаючим. Завдяки його організаторським талантам та стратегічному мисленню команда Спартак змогла досягти значних успіхів," — ділилася спогадами дворазова олімпійська чемпіонка Наталія Шерстюк.
У 1967 році команда Спартак здобула срібні медалі на чемпіонаті СРСР, а в 1968 році завоювала бронзову нагороду. У 1969 році під керівництвом Турчина, команда набрала таку ж кількість очок, як і московський Луч, і в додатковому матчі за титул чемпіонів країни здобула перемогу з рахунком 28:20. Це було перше чемпіонство Спартака у СРСР. Після цього команда ще 19 разів поспіль ставала чемпіоном Радянського Союзу з 1969 по 1988 роки. Протягом цього періоду 61 вихованка Ігоря Турчина отримали золоті медалі чемпіонатів СРСР.
Протягом цих років Спартак здобув Кубок європейських чемпіонів 13 разів, зокрема у 1970-1973, 1975, 1977, 1979, 1981, 1983, а також у 1985-1988 роках.
Команда Турчина здобула титул першого чемпіона незалежної України в 1992 році.
На чолі збірної СРСР
У посібнику "Гандбол", випущеному в 1982 році, зазначено:
Після поразки у відбіркових іграх чемпіонату світу 1971 року, коли наша жіноча збірна в додатковому матчі програла румунським суперницям, були зроблені важливі організаційні висновки. Керівництво команди було зміцнено, і до складу потрапила значна кількість обдарованих гандболісток, переважно з київського клубу "Спартак".
Головний тренер національної команди Ігор Євдокимович Турчин виявився здатним не лише сформувати потужний і злагоджений колектив, але й суттєво вплинути на тактичну підготовленість команди, надаючи їй унікальності та відмінності від тодішніх традиційних схем гри. У професійних колах світового рівня ця стратегія отримала назву "тактика Турчина", що стало свідченням виникнення нової школи у сучасному гандболі.
У збірній СРСР на базі Спартака Турчин відразу став давати результат. У 1973 році на чемпіонаті світу в Югославії радянська команда здобула бронзу - свої перші медалі жіночих мундіалів, які проводились з 1957 року.
У 1975-му на домашньому мундіалі збірна СРСР стала срібним призером. А за рік на Олімпіаді-1976 у Монреалі, де вперше проводився жіночий турнір у форматі 7 на 7, команда Турчина стала чемпіоном. На наступній Олімпіаді-1980 у Москві збірна СРСР повторила успіх. Серед дворазових олімпійських чемпіонок були Людмила Бобрусь, Лариса Карлова, Тетяна Макарець, Зінаїда Турчина, Наталія Шерстюк.
Між двома тріумфами на Олімпійських іграх команда здобула срібні медалі на світовій першості 1978 року в Чехословаччині. А вже у 1982 році в Угорщині збірна СРСР уперше в історії завоювала титул чемпіона світу. Усі ці досягнення стали можливими завдяки керівництву Ігоря Турчина.
На жаль, ОІ-1984 в Лос-Анджелесі радянська команда пропустила через політичний бойкот. Проте чемпіонат світу 1986 року в Нідерландах знову виграла команда Турчина.
На Олімпійських іграх 1988 в Сеулі жіноча збірна СРСР програла вирішальний матч господаркам - збірній Південної Кореї (19:21), внаслідок чого посіла тільки третє місце. Гандбольне керівництво країни оцінило виступ жіночої команди як невдалий. На Турчина посипався град критики: мовляв, спартаківок у збірній було занадто багато... До чемпіонату світу 1990 року збірну СРСР готував вже новий головний тренер - Олександр Тарасиков з краснодарської Кубані (взяли золото).
Тренер Ігор Турчин підготував 20 олімпійських чемпіонів (1976, 1980), 18 чемпіонів світу (1982, 1986), 12 призерів Олімпійських ігор (1988, 1992).
У 1992-1993 роках Турчин очолював національну збірну незалежної України з гандболу й вивів її у фінал чемпіонату Європи.
Життя в обіймах кохання та вічний спокій у служінні.
У 1965 році Ігор Турчин уклав шлюбні узи з Зінаїдою Столітенко, однією зі своїх підопічних, з якою він раніше таємно зустрічався. За її словами, вся команда була в захваті від тренера, і коли стало відомо про його наміри одружитися, гравці вирішили оголосити їй бойкот, поки сам Турчин не вживав заходів для вирішення ситуації. Батьки Зінаїди спочатку вагалися дати згоду на шлюб, оскільки Ігор був старший за їхню доньку на десять років. Весільна церемонія відбулася в затишному куточку будинку Зінаїди, оформленому в стилі ленінського часу. У 1971 році в подружжя народилася донька Наталія, а в 1983 році – син Михайло.
Зінаїду Турчину, дворазову олімпійську чемпіонку та дворазову чемпіонку світу, було офіційно визнано кращою гандболісткою світу XX століття. Донька Наталія також стала знаною гандболісткою.
Гандбол для трудоголіка Турчина завжди займав пріоритетне місце в його житті. Під час матчів він проявляв яскраві емоції, переживаючи разом із командою кожен момент гри. Він активно дискутував із суддями, емоційно підтримував гравців і не соромився вступати в полеміку з фанатами — іноді навіть використовуючи різні мови.
Звісно, це дуже негативно впливало на здоров'я тренера, він сам це чудово розумів, але нічого не міг із собою вдіяти:
"Якщо й піду з цього світу, то лише під час тренування або гри."
У своїх останніх роках Ігор Турчин пережив три інфаркти та пройшов процедуру коронарного шунтування, яка була здійснена в Норвегії. Президент норвезького клубу Феллхаммер, що організовував збори на базі Спартака, погодився покрити витрати на операцію, що становили 25 тисяч доларів США. У відповідь на це Турчин працював тренером клубу протягом восьми місяців.
Ігор Євдокимович Турчин помер у віці 56 років від серцевого нападу, як і передрікав - під час гри. Це сталося 7 листопада 1993 року у Бухаресті у перерві матчу 1/8 фіналу Кубку ЄГФ із місцевою командою Рапід. Матч був перенесений, пізніше Спартак без Турчина програв у Бухаресті 24:25, але вийшов у наступний раунд, оскільки вдома виграв 24:18.
Великого тренера поховали на Берковецькому кладовищі в Києві. Його місце на чолі клубу Спартак-Київ та збірної України зайняла Зінаїда Турчина...
На згадку про видатного тренера з 1995 року щороку у Києві проводиться міжнародний гандбольний турнір "Кубок Турчина".
На фасаді будівлі за адресою вулиця Лютеранська, 15, де тренер проживав у період з 1980 по 1993 рік, у листопаді 2002 року була встановлена пам'ятна таблиця. У 2016 році вулицю Василя Блюхера у Києві було перейменовано на вулицю Ігоря Турчина.
