Кадирівці виставили умови для здачі в полон, проте "Мед" вирішив боротися до останнього пострілу. Мати загиблого солдата настійно просить про присвоєння звання "Героя України" її сину.

"Патронів більше немає. Сусіднє поле захопили недоброзичливці, обіцяють відрубати голову."

Ось як виглядає моє бунгало. Це справжнісінькі апартаменти! Я створив для себе затишне гніздечко, -- молодий військовий у бронежилеті та касці, закутаний у маскувальну накидку, розповідає на відео про облаштовану засідку в лісі. -- Зараз ми за кордоном, і я хочу поділитися своїм житлом. Вчора ми практично цілий день працювали над цим кулеметним гніздом. Тут повітря вільно проникає через стелю, а кількість вікон створює завжди приємну свіжість у приміщенні.

У нас організовано дворазове харчування. Якщо це комусь не підходить, можна зловити жука чи таргана — це додасть білка в раціон. Таким чином, ми дотримуємось принципів здорового харчування. Весь процес відповідає сучасним тенденціям моди. Також пропонуються фізичні вправи, щоб м’язи залишалися в тонусі.

По кордону взагалі питань не було. Пропустили нас..."

Увечері на цій території розпочався артилерійський обстріл, і солдат готується до бою: "У колгоспі настала нова доба. Зараз українські десантники передадуть вам свої вітання. Так, "місіс Сьюзі"?

"Місіс Сьюзі" — так називав свій кулемет 24-річний Віктор Медяник з Полтави, який служив у 95-й окремій десантно-штурмовій бригаді. Цей молодий чоловік мав дивовижне почуття гумору і ніколи не втрачавав оптимізму. Його часто охарактеризовували як "людину без страху". Навіть у останні хвилини свого життя, усвідомлюючи, що допомоги не буде, він поводився так, наче бере участь у фільмі.

"Ось і останній поєдинок Віті Медяника, так? -- видає виснажений солдат, заповнюючи повітря димом від сигарети. -- Гадаю, хоч трохи часу нам дадуть, аби зафіксувати це".

Фільм, над яким працював кулеметник Віктор Медяник протягом останніх двох місяців перед своєю трагічною загибеллю, завершився о 18:46 22 серпня 2024 року. Остання сцена тривала 8 хвилин.

Віктор, поставивши айфон трохи збоку, коментував те, що відбувається, міцними слівцями: "Бачу двох..., трьох..., чотирьох! Чую "Аллах Акбар". Воюємо проти справжніх чеченів. Така х***я. Патронів ні х*я не залишилось. Сусідню посадку взяли п*д*р*си. Кричать: "Хохли, здавайтеся". Обіцяють голову відрізати. Але ми вчора їм насипали нормально. Х*й ти мені, чеченець й*б**ий, голову відріжеш".

На жаль, "Місіс Сьюзі" підвела Віктора в критичний момент. Ворожий снаряд влучив у стрічку кулемета, і вона застрягла. Солдат намагався вирішити цю проблему, але раптово зв'язок обірвався.

Читайте також: "У в'язниці ми сильно страждали від вошей. Вони були всюди," — поділився "азовець", засуджений до 25 років ув'язнення в окупованому Донецьку.

Айфон, який виглядав абсолютно зношеним, але, на диво, все ще функціонував, передали матері бійця разом із тілом її сина. Перед цим Віктор, передбачаючи будь-які обставини, залишив їй усі паролі для входу в свої соціальні мережі та до телефону. Завдяки цьому жінка змогла поринути у фронтове життя свого сина, яке він документував для історії.

— Мабуть, я б ніколи не дізналася про це "кіно", якби не трагічна загибель Віті, — зізнається Олена Гаврилова, відводячи погляд у сторону. — Можливо, лише побачила б якийсь незначний фрагмент. Якби не ці відеозаписи, я б і не уявляла, в яких жахливих умовах він опинився. Лише після його смерті я усвідомила, що таке справжня війна і яка ж вона страшна. І наскільки він був не лише відважним воїном, а й дбайливим товаришем. Я знову відкривала для себе свого сина, який став мужнім у боях.

Ось ще кілька відеозаписів, які залишилися в айфоні солдата, зроблені ним поблизу Торецька. На фоні безперервних вибухів і стрілянини лунатиме тихий, проте емоційний і зрозумілий голос Віктора.

"Підтягуйтесь, хлопці, швидше! — віддає наказ він, організовуючи своїх товаришів, яких потрібно провести на позиції. — Готуйтеся до подальшого руху. Встаємо! За мною! Формуйтеся в колону, дистанція між вами — 3-5 метрів. Ми вже близько. Ось тут є укриття. Дай руку, брате, швидше! Давай, давай! Рушаємо, рушаємо! Хлопці, нам не можна тут гаяти час. Разом до перемоги!"

В іншій локації він взаємодіє з людьми, які перебувають у траншеях.

Тримайтеся, хлопці. Можливо, ще день-два проведемо тут. Декому з пацанів доводилося чекати одинадцять днів. Я вже восьмий день тягну рюкзаки з провізією та водою. Обіцяли змінити, бо вже не можу витримувати, але насправді людей немає. Вже зовсім виснажений. Пробігаю кілька метрів по полю і відчуваю, як сили залишають мене. Ноги просто не тримаються на місці...

Через деякий час він звертається до матері: "Привіт, мамо! Я вже провів шість груп, ще дві залишились".

— У той час він був справжнім "Мойсеєм", — згадує Олена. — Так військові називають людину, яка проводить людей до позицій і назад, водночас забезпечуючи їх їжею, водою, батарейками, сухим спиртом тощо. Це входило в його щомісячні обов'язки. Важко навіть уявити, в яких умовах це відбувалося. Літня спека сягала сорока градусів, а він був у повному бойовому обмундируванні, під мінометними та артилерійськими обстрілами... І потрібно було бігти, бігти, якщо опинявся на відкритій місцевості. Ротний звертається до нього по рації: "Виконуй п'ять коротких перебіжок через поле", а Вітя відповідає: "Ні, мені потрібно, як мінімум, десять коротких".

Відео, зняте сином, демонструє його людяність та глибокі стосунки з товаришами. Особливо вразив момент, коли він звертається до хлопців, які займають крайні позиції: "Я залишаю тут старшого (хоча "старшому" лише 45 років), бо йому важко продовжувати бігти, і ситуація там небезпечна". Тим часом він сам прямує далі, на передову.

Хлопці завжди із задоволенням вітали його, навіть пропонуючи вже запалену сигарету...

Віктор Медяник з юних років мав бунтівний характер і загострене почуття справедливості. В 14-ть рвався на Майдан. У 17-ть, відстоюючи інтереси містян на громадській акції, яку назвали згодом "Кривавою аркою", отримав переломи ребер і носа. В 19 років ходив із балончиком фарби -- замальовував на стінах міських будівель адреси телеграм-каналів з наркотиками й "закладок".

Захоплювався історією, цікавився націоналістичними ідеями та багато читав. Шкільні предмети давалися йому легко, хоча до навчання він не проявляв особливого інтересу, і в старших класах іноді пропускав заняття. Ставши частиною ультрас полтавської "Ворскли", він часто зник на різноманітних заходах. Хоча служити в армії не хотів, його мама була впевнена, що він обов'язково піде на війну, адже не хотів, щоб його життя пройшло без сліду в історії.

За рік до початку масштабного вторгнення Вітя завершив навчання в Полтавському університеті економіки і торгівлі, здобувши спеціальність "Менеджмент". Після цього він працював у моїй компанії, що займається переробкою зернових. На початку великої війни ми активно постачали крупи в прифронтові міста на волонтерських засадах. Ажіотаж був величезний, і я була настільки зайнята, що спочатку навіть не помітила, що один із моїх співробітників, Віктор Медяник, зник. Він жив окремо зі своїм чоловіком і молодшою донькою. Через кілька днів натрапила на його фото в Instagram, де він зображений у цивільній кофті та військових штанах. Саме так я дізналася, що Віктор приєднався до тероборони на Київщині, оскільки у нього там був друг.

Коли окупантів погнали до їхніх кордонів, Вітя пройшов гарний військовий вишкіл у спецпідрозділі Головного управління розвідки "Стугна". Навіть виїжджав на бойові завдання, не будучи ніде офіційно оформленим. Дуже хотів воювати у "Стугні", однак не пройшов за віком -- туди брали з 27 років. Зрештою, в серпні 22-го підписав контракт з 93-ю ОМБ, де був оператором дронів та аероскопів спецпідрозділу "Сенека".

— Вітя, як військовий, вмів все, — зауважила Олена. — Він успішно керував дронами під Бахмутом. Але це не зовсім його. Адже така робота вимагає великої витримки, а це не зовсім відповідає його характеру. Хоча варто зазначити, що це був найщасливіший рік у його житті. "Мамо, ти навіть не можеш уявити, які вони герої!" — з захопленням розповідав про своїх побратимів. "Я так радий, що служу в армії!" — часто повторював мені. Син дійсно насолоджувався військовою службою.

Ознайомтеся також з історією: "Мати військового не стримувала сліз радості та висловлювала вдячність чоловікові за порятунок свого сина": розповідь про легендарного офіцера "Сапсана", який загинув у боротьбі за Нью-Йорк.

Невдовзі "Сенеку" перевели до 78-го окремого десантно-штурмового полку. В рамках цього підрозділу "Мед" обороняв Соледар і Бахмут, а також активно брав участь у наступальних операціях в районі Роботиного на Запорізькому фронті.

За два місяці до своєї загибелі він нарешті здійснив свою давню мрію і став штурмовиком у 95-й бригаді. Своє дебютне завдання в рядах цієї легендарної частини він виконував у Торецьку. Протягом семи днів зв'язок з ним був відсутній.

Звичайно, я була на межі нервового зриву. Якось увечері, коли з невідомого номера надійшов дзвінок, у мене все всередині затремтіло, -- ділиться Олена. -- "Це син Вітя Медяник?" -- запитав голос чоловіка. Моє серце завмерло, і я відчула, як стиснулося. "Він попросив сказати, що з ним усе в порядку", -- почула я, і тільки тоді відчула, як тривога почала відступати.

"Мамо, я везучий!" — намагався заспокоїти Олену син. Вона ж, у відповідь, просила його не вимовляти це вголос, аби не накликати біду.

Хоча, напевно, це і було так. Протягом двох років служби Віктор лише одного разу отримав невеличкий осколок від КАБу в ногу, який він витягнув власноруч.

Інколи виникало відчуття, що надприродні сили захищають його від фатальної небезпеки.

Одного разу, під час операції "Мойсей", групу під командуванням Мойсея атакували вогнем з 120-міліметрового кулемета. Одна з мін вибухнула всього лише за чотири метри від них. Двоє військових зазнали контузій, тоді як інші члени групи лише відчули сильний страх.

Існує відео, яке досі викликає у мами мурашки по шкірі. Віктор, разом із своїми побратимами, йде через мінне поле, сміючись.

А в листопаді 2022 року під Соледаром група військових, у якій мав був й Віктор Медяник, потрапила під ракетний обстріл. Кілька людей отримали поранення, хтось -- смертельні. Його ж самого за день до цього командування відправило до Полтави лікувати запалення зубів.

-- Син важко переживав втрати друзів і побратимів, -- зітхає Олена. -- Якось він мені подзвонив пізненько ввечері, і ми з ним довго розмовляли. Він усе згадував своїх полеглих побратимів: Артема Мєдвєдєва, Сашу Сокола, Вітю Ткаченка, який вважається безвісти зниклим, "Мінуса", "Тринадцятого", "Дока"... Згадував і казав: "Мам, я усе віддав би, аби вони були живі. Ти не уявляєш, як це важко"...

Коли він повернувся з місії в Торецьку, почав розмовляти про те, де і як хотів би, щоб його поховали. Якщо чесно, я спочатку не звернула уваги на його слова. Не хотіла це чути! Але через деякий час він знову повернувся до цієї теми, зауваживши, щоб я не сподівалася на його повернення, якщо його оголосять зниклим безвісти. "Знай, я загину. У полон я не здамся. Лише ти не отримаєш мого тіла, адже його не зможуть повернути, і тобі не буде до кого йти на могилу. І виплат також не буде", -- його слова вразили мене, немов холодний душ. Він справді переживав за те, як я житиму без нього...

Дав пароль від Інстаграму. Розказав, що написати на його сторінці, якщо раптом станеться непоправне. Обов'язково: "Всіх люблю, ні про що не шкодую". І щоб на надгробку були вибиті ці слова...

Старший стрілець десантно-штурмового відділення Віктор Медяник, за великим рахунком, не повинен був воювати на Курщині. З 95-ї штурмової бригади, до якої він долучився у травні цього року й з якою пройшов жорстокі бої під Торецьком, на нове місце дислокації, про яке ніхто точно не знав, відбирали бійців, не молодших за 25 років. Коли комбат наказав зробити крок уперед тим, хто досягнув цього віку, Віктор вийшов із шеренги. "Солдате Медяник, ти не підходиш за віком", -- зауважив командир. На що Віктор відповів: "Так мені вже скоро 25". Хоча до дати народження -- 27 березня, до якої він так і не дожив, було ще далеко.

Цікаво, що він став кулеметником лише через вимоги ситуації. Ніхто не прагнув займати цю небезпечну позицію, адже на лінії вогню кулеметник стає головною мішенню для супротивника. Проте він вирішив: "Якщо інші відмовляються, тоді я візьму на себе цю відповідальність. Хтось має це зробити".

"Хто, як не я?" -- знайомі Віктора згадують, що чули від нього цю фразу, коли він ішов на службу в ЗСУ.

— Коли підрозділ мого сина вивели з-під Торецька, я думала, що найгірше вже минуло, — ділиться своїми переживаннями Олена. — Тоді ще ніхто не знав про заплановану операцію, яку організувало вищезазначене військове командування на курщині. А коли на початку серпня ЗСУ перейшли на територію росії, Вітя запевняв, що все спокійно, вони лише охороняють комбата. Перед останнім виходом він написав мені, що тиждень не зможе виходити на зв’язок, оскільки їх направляють на стабілізацію небезпечного району.

Мені раніше здавалось, що я відчую, коли з сином щось станеться, бо в нас був сильний емоційний зв'язок. Але я нічого не відчула...

Ознайомтеся також з історією: "Після отримання травми мій чоловік змушений був вживати знеболювальні, і незрозуміло, як він справляється без них під час ув'язнення," - поділилася дружина Героя України Віктора Івчука.

Протягом двох важких діб, без жодної краплі води, Віктор Медяник разом із товаришами утримував позиції поблизу невеликого села Нечаїв. У цьому районі вони зустрілися в бою з підрозділом батальйону спецназу "Ахмат" і опинилися в оточенні. Першим про "ліквідацію бойовика київського режиму та ультрас полтавського футбольного клубу "Ворскла" Віктора Медяника" доповів командир розвідки з позивним "Аід". Наступного дня ця інформація стала головною новиною в російських ЗМІ та телеграм-каналах.

-- Зі слів побратимів сина, група, в якій він знаходився, завдала кадирівцям значних утрат. І, наскільки я знаю, ту позицію наші потім відбили й досі утримують, -- говорить мама загиблого. -- Часто думаю про те, що все могло б скластися інакше, якби до хлопців вчасно прибуло підкріплення з боєприпасами та водою. Адже у них, наскільки мені відомо, була вигідна позиція, на підвищенні. На жаль, за словами комбата, група підкріплення не могла прорватися до тієї позиції -- їхня машина підірвалась на міні.

Мені було б надзвичайно цікаво поспілкуватися з тією людиною, яка перебувала поруч з моїм сином до його останньої миті.

Маму Віктора частково втішає лише те, що кадирівський служака "аід" отримав нещодавно тяжке поранення на курській землі. Насправді, говорить, син дуже поважав національний рух чеченців. Не кадирівців, а саме ічкерійців, які борються за свою свободу. Його кумиром був Тимур Муцураєв.

"Віктор Медяник, відомий під позивним "Мед", героїчно загинув 22 серпня 2024 року на курщині. Як кулеметник встиг завдати величезних втрат ворогу -- тримав оборону протягом двох діб в оточенні спецпідрозділу кадирівців "ахмат", попри брак води, важкі умови і тиск ворога. Йому пропонували здатися в полон і зберегти життя, але він відмовився, обравши бій до останнього патрона. Він записав прощальне відео і загинув зі зброєю в руках, вірним обовʼязку, переконанням, не зрадивши свою країну, до останнього подиху захищаючи усіх нас. Його рішучість та вірність Україні є прикладом для всіх", -- написала Олена Гаврилова у петиції щодо присвоєння звання Героя України (посмертно) своєму синові. 25 тисяч підписів петиція набрала раніше відведених 90 днів. Нині вона знаходиться на розгляді в Офісі президента.

— Отримати звання "Герой України" — це мінімум, на що я здатна для своєї дитини, — ділиться пані Олена. — Проте просто зібрати потрібну кількість підписів ще не гарантує успіху. За даними статистики, з 500 петицій, які надходять до Офісу президента, до Зеленського доходять лише 200. Із них він підписує близько 80.

Кілька днів тому я отримала листа з військової частини, де служив мій син Вітя, і він вразив мене до глибини душі. У ньому йдеться про те, що мій син був представлений до нагороди орденом "За мужність" ІІІ ступеню (посмертно). Здається, мені кажуть радіти. Але я не знаю, куди бігти й кому висловлювати свій біль. Ця нагорода, яка вручається родинам загиблих, автоматично позбавляє мого сина ордена Золотої зірки. Я готова звертатися до всіх громадських організацій, писати запити та намагатися дістатися до Офісу президента. Адже мій син не просто "паперовий" герой, а істинний Герой, і його подвиги зафіксовані на відео.

Віктор Медяник зафіксував на камеру п'ять годин свого життя під час війни — без прикрас, в реаліях, які його оточують. Використовуючи ці записи та інтерв'ю з його матір'ю, полтавське інтернет-видання "Полтавська хвиля" створило документальний фільм, названий "Всіх люблю. Ні про що не шкодую".

Американський журналіст Джейсон Белліні, кореспондент The Wall Street Journal, створив документальний фільм, використовуючи відеозаписи Віктора Медяника, а також інтерв'ю з його друзями та родичами.

Відеоверсії обох фільмів набирають в Інтернеті мільйонні перегляди.

Чи мали Віта якісь задуми на період після завершення конфлікту?

Одного разу він поділився зі мною, що відчуває себе так, ніби в нього "немає спини", і що йому знадобиться заміна всіх суглобів. Він мріяв про те, щоб пройти курс морального та фізичного відновлення за кордоном. Нажаль, всі справжні ветерани - це люди, які зазнали серйозних проблем зі здоров'ям. Мене турбує, наскільки наше суспільство зможе прийняти цю реальність після закінчення війни...

Раніше "ФАКТИ" публікували історію переселенки: "З моєї родини четверо воюють. Після війни вони не можуть повернутись додому, бо в них немає дому".