Китайське економічне феномен: українська перспектива (Вадим Новіков)

Відомо, що Україна є єдиною державою у світі, яка не змогла перевищити показник свого ВВП 1991 року. Це справжнє економічне диво, але з негативним підтекстом, адже дивовижним може бути не лише зростання, але й падіння економіки. Багато експертів, які аналізують цю ситуацію, вказують на корупцію та брак верховенства права як основні причини такого стану справ.

Незважаючи на те, що ця думка суперечить дійсності, вона продовжує повторюватися без кінця. Однак факти свідчать про те, що економіки корумпованих автократичних держав можуть демонструвати вражаюче зростання. Існує чимало прикладів, таких як Таїланд, Індонезія, В'єтнам та інші. Хоча таких прикладів достатньо, досліджень, які б глибше аналізували механізми економічної політики в цих країнах, не так вже й багато.

Однією з важливих робіт є книга Лін Чень, український варіант якої вийшов у 2024 році. Переклад отримав назву "Китайське економічне диво і глобалізація", що не зовсім точно відображає суть тексту. Оригінальна назва твору - "Маніпулювання глобалізацією. Вплив бюрократії на бізнес в Китаї". В цьому дослідженні авторка зосереджується не на економічному дива, а на механізмах, через які державні чиновники реалізують економічну політику в авторитарному комуністичному режимі, де питання верховенства права навіть не постає.

Хочу поділитися деякими враженнями від дослідження Лін Чень, які мені здаються цікавими.

По-перше, виявляється, що єдиної китайської економічної моделі не існує. Це нагадує ситуацію з китайською кухнею: в Києві представлені численні ресторани, які пропонують страви китайської кулінарії, але в самому Китаї немає єдиних закладів, оскільки в кожній провінції свої гастрономічні традиції. Таким чином, китайська економічна модель існує лише з точки зору зовнішнього спостерігача, але якщо заглибитись у реалії взаємодії бізнесу з державними структурами, то, за даними дослідження Лін Чень, можна виявити, що таких моделей насправді налічується не менше 40.

Авторка глибоко вивчає дві суттєво різні моделі, використовуючи як приклад провінції Цзянсу та Гуандун. Середній розмір китайської провінції можна порівняти з декількома європейськими країнами, тому бізнес на цьому рівні не вирішує своїх щоденних задач, а робота з ними здійснюється на рівні префектур і великих міст. Лін Чень ретельно досліджує функціонування бюрократичної системи в містах Суджоу (провінція Цзянсу) та Шеньчжень (провінція Гуандун), які обидва мають населення понад 10 мільйонів і подібний рівень економічного розвитку, хоча Суджоу має історію, що налічує більше двох тисяч років, тоді як Шеньчжень був заснований лише у 1979 році.

Взаємозв'язок між бюрократією та бізнесом визначається економічною стратегією центральної влади, а також основними мотивами дій місцевих бюрократів — чи то політичними, чи економічними. Якщо проаналізувати етап після правління Мао Цзедуна, можна помітити, що економічна політика Центрального комітету Комуністичної партії Китаю зазнавала численних змін, однак суттєвий зсув відбувся у 2006 році, коли країна почала переходити від "політики відкритих дверей" до концепції технологічного націоналізму.

У період "політики відкритих дверей" центральна влада делегувала повноваження на місцевий рівень для залучення прямих іноземних інвестицій, а також для надання різноманітних пільг та переваг іноземним інвесторам. Місцеві чиновники, серед яких були секретарі партійних комітетів та мери міст, звільняли інвесторів від податків на кілька років, встановлювали значно знижені податкові ставки, надавали безкоштовні земельні ділянки та забезпечували будівництво необхідної інфраструктури за рахунок держави. Проте в Суджоу та Шеньчжені чиновники взаємодіяли з різними категоріями інвесторів.

У Суджоу чиновники активно прагнули залучити великі транснаціональні корпорації, тоді як у Шеньчжені акцентували увагу на малому та середньому бізнесі. В Китаї вже давно функціонує система оцінювання ефективності роботи чиновників, яка базується на кількох десятках показників. Основними з них є валовий регіональний продукт, обсяги промислового виробництва та доходи місцевого бюджету. Варто зазначити, що бюджетна система в Китаї після епохи Мао стала значно децентралізованою. Транснаціональні компанії могли суттєво поліпшити ці показники, що відкривало нові можливості для кар'єрного зростання чиновників. Бюрократи Суджоу зуміли ефективно скористатися цими можливостями.

Гуандунська бюрократія в історичному контексті демонструвала іншу мотивацію: по суті, вони були корупціонерами, які більше цікавилися особистою вигодою, аніж політичними амбіціями. В результаті, під час впровадження політики "відчинених дверей" у Шеньчжені іноземні інвестиції від транснаціональних корпорацій були дуже обмеженими. Основними інвесторами в той період стали китайці з Гонконгу, який знаходиться неподалік від Шеньчженя; в перші роки XXI століття три чверті інвестицій надходили саме з цього регіону.

На відміну від транснаціональних корпорацій, які ведуть свою діяльність легально, гонконгські інвестори здебільшого діяли через таємні угоди з місцевими органами влади. Вони засновували фіктивні компанії, справжніми власниками яких були місцеві чиновники з Компартії Китаю, і використовували різні "чорні" та "сірі" методи ведення бізнесу.

З технологічної точки зору, в період "політики відкритих дверей" в Китаї прямі іноземні інвестиції в основному ґрунтувалися на дешевій робочій силі, що означало використання трудомістких простих технологій. Це стосувалося як транснаціональних корпорацій, так і невеликих інвесторів з Гонконгу. Проте взаємини між іноземними інвесторами та місцевими підприємствами виявилися вельми різними. Сподівання на те, що ТНК зосередяться на локалізації виробництва, тобто на закупівлі матеріалів, компонентів та послуг у місцевих постачальників, не справдилися, оскільки ТНК привозили своїх глобальних постачальників у Китай. Це збільшувало обсяги іноземних інвестицій, але водночас негативно впливало на розвиток місцевого бізнесу.

На відміну від ТНК, малий і середній іноземний бізнес активно залучали до співпраці китайські підприємства. В результаті в провінції Гуандун почався активний розвиток місцевого підприємництва, чого не відбулося в провінції Цзянсу.

Після 2006 року економічна стратегія Комуністичної партії Китаю зазнала значних трансформацій, оскільки керівництво країни усвідомило, що 25 років зростання, базованого на трудомістких іноземних технологіях, створює небезпечну економічну залежність. Виникла необхідність переходу до високих технологій і розробки власних інновацій. Внаслідок цього були скасовані численні преференції для іноземних інвесторів.

Економічна модель провінції Цзянсу зовсім не відповідала такому розвороту, бо місцева влада за багато років зрослася з ТНК і фактично ігнорувала китайський бізнес. В Гуандуні навпаки, місцева влада була в тісних відносинах з місцевим бізнесом, можна сказати, що вона була його складовою, бо основа цих відносин була корупційною. Тому в Шеньчжені місцеві чиновники вітали політику технологічного націоналізму, а в Суджоу їй опиралися, бо преференції тепер надавалися не будь-яким іноземним інвесторам, а тим, хто створював виробництва на базі китайських технологій. Та й характер преференцій змінився, це були не стільки податкові пільги, як державне фінансування розробки нових технологій.

Книга Лін Чень була написана на основі її досліджень, проведених переважно в період з 2008 по 2014 роки. Відтоді минуло десять років, що для Китаю, з його швидкими темпами розвитку, є значним терміном. Сьогодні у списку міст Китаю, найбільш сприятливих для ведення бізнесу, перші два місця займають міста провінції Гуандун - Гуанджоу та Шеньчжень. При цьому Шеньчжень, поряд з Шанхаєм, вважається одним із найбільш технологічно розвинених міст у світі. Саме в Шеньчжені розташована компанія Huawei, безумовний лідер китайської технологічної індустрії, а також ZTE та багато інших китайських технологічних компаній.

Ніхто не заперечує, що корупція є негативним явищем. Проте, приклад Шеньчженя, а також провінції Гуандун з її корумпованими традиціями, чітко показує, що під час існування корумпованої адміністрації можливе економічне зростання на понад 15% на рік протягом тривалого часу. Сьогодні Шеньчжень демонструє найвищий рівень валового регіонального продукту на душу населення в Китаї, а також має найвищі зарплати і є найбільшим експортером у країні.

Чому це сталося? Інвестиційний сплеск у Шеньчжені розпочався не лише через відсутність верховенства права, а й внаслідок нелегальних угод між інвесторами та корумпованими чиновниками. Проте цей процес був підкріплений важливими факторами для інвесторів: підтримкою з боку місцевої адміністрації та преференціями, які вони отримували. Крім того, однопартійна політична система та відсутність виборів, що призводять до частих змін у владі, забезпечували стабільність. Інвестори відчували впевненість, що як політичні, так і економічні інтереси чиновників в Суджоу та Шеньчжені дозволять їм контролювати ситуацію протягом тривалого часу.

Отже, ми можемо виділити кілька ключових чинників: (1) протягом багатьох років державна політика була орієнтована на стимулювання економічного розвитку, (2) бюрократичні структури успішно реалізують цю політику, хоча й з різними цілями та способами, (3) коли бізнес налагоджує співпрацю з урядом, ситуація стає передбачуваною, що дозволяє інвесторам працювати в комфортних умовах. Ці елементи, що сприяють економічному зростанню, виявляються набагато більш значущими, ніж принципи верховенства права та відсутність корупційних схем.

Всім очевидно, що економічна політика Компартії Китаю не може бути зразком для України, бо соціально-політичні умови зовсім не схожі, тому дослідження Лін Чень для нас цінне не як зразок для наслідування, а тим, що воно руйнує шаблони мислення. Найгірша в світі економічна динаміка в Україні створена не корупцією, а невмінням (або небажанням) політичної влади запровадити економічну політику зростання. Корупція не виключає економічне зростання, хоча й може йому шкодити. Економічне зростання стає неможливим через неспроможність держави.

Неспроможність держави розробити та втілити економічну політику неможливо компенсувати волонтерським рухом та донатами у благодійні фонди. Більше того, іноземна допомога теж мало що може зробити, бо ні ЄС, ні США, ні МВФ не можуть управляти економікою України, вони можуть дати гроші на якихось умовах. Крім власної держави, це зробити не може ніхто, але українське суспільство досі не спроможне збудувати більш-менш ефективну державу. Роздача державних посад приятелям і бізнес-партнерам не є державним будівництвом. На жаль, простих рецептів будівництва ефективного державного апарату не існує.