Кобзарство, яке отримало визнання ЮНЕСКО, розширює свої горизонти в плані виступів та популяризації.
Брати з трьох Кобзарських цехів ознайомлюють з військовими звичаями, а також знайомлять дітей і іноземців з нашими традиціями.
Минає рік, відколи до Реєстру належних практик з охорони нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО внесли "Програму охорони кобзарсько-лірницької традиції". Номінацію від України обрали серед найдостойніших з усього світу на 19-й сесії Міжурядового комітету Організації Об'єднаних Націй із питань освіти, науки і культури, яка відбулася у Парагваю.
Українське кобзарство є неповторною мистецькою традицією, яка зіграла ключову роль у збереженні нашої автентичної історії, незважаючи на переслідування, репресії та війни. Відомий артист і дослідник народних традицій, військовослужбовець ЗСУ Тарас Компаніченко, який представляв кобзарське мистецтво на форумі ЮНЕСКО, прокоментував включення цього мистецтва до списку світової спадщини: "Це перемога української культури та духу!"
Укрінформ зібрав відповіді на ці запитання і пропонує ознайомитися з кобзарськими піснями та інструментами; мистецько-просвітницьким туром півднем, центром і сходом України; закордонними презентаціями. За провідників - ті, хто представляє живу багатовікову традицію: кобзарі Микола Товкайло, Олесь Санін, Василь Жованик та Віталій Кобзар.
Унікальна епічна спадщина кобзарства — потужний чинник для зміцнення України.
Визнання кобзарства на рівні ЮНЕСКО є розширенням можливості розповісти на увесь світ про Україну: культуру, незнищенну пісню, про споконвічне прагнення волі та відстоювання державності, - підкреслює Олесь Санін, братчик Київського кобзарського цеху, лірник, відомий кінорежисер, віцепрезидент Національної академії мистецтв України.
Митець почав цікавитися кобзарством ще із шкільних років. Зняв художній фільм про сліпих співців "Поводир" (2013), став співсценаристом і режисером. Олесь Санін пояснює, що кобзарські думи оспівують лицарство українських козаків; псальми сповнені історій про силу віри і духу. Водночас кобзарський репертуар - це і вміння радіти, залишатися з вірою в добро і справедливість, попри всі негаразди.
Нині тих, хто дотримується всіх традицій кобзарства, - невелике коло, кілька десятків людей. Вони об'єднані в Кобзарські цехи Києва, Харкова і Львова. Це спілки, які не лише зберігають епічну традицію, а й намагаються передати її новим поколінням: уміння робити музичні інструменти, виконавські навички і філософські принципи.
Протягом понад 11 років російсько-української війни Україна втратила двох носіїв кобзарських традицій. Першим, хто загинув, був доброволець полку "Дніпро-1" Григорій Матяш, який віддав своє життя у 2015 році. А з 2024 року у небесному війську знаходиться майстер музичних інструментів Сергій Павліченко. З дитинства він слухав історії про кобзарство від свого діда, який був поводирем сліпого лірника.
Загрози повномасштабного нападу Росії, які розпочалися в лютому 2022 року, спонукали до активних дій задля збереження унікальної традиції кобзарства. Спочатку ця культура була включена до Національного реєстру елементів нематеріальної культурної спадщини України та отримала охоронний номер 53. Надзвичайно швидко, враховуючи тривалість подібних процедур, було здійснено кроки для внесення кобзарства до Реєстру належних практик захисту нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО до 2024 року.
Панотець Київського Кобзарського цеху кандидат історичних наук Микола Товкайло розповідає, що спільнота спочатку вагалася щодо ідеї подання кобзарства та лірництва для визнання ЮНЕСКО. "Тому що кобзарі та лірники не шукають гучної слави та великої популярності. Кобзарські цехи досить закриті спільноти", - пояснює панотець Микола Товкайло.
Проте досить швидко з’явилося усвідомлення, що міжнародне визнання кобзарства, а отже, й української культури, стане важливим чинником для більш глибокого та розширеного представлення нашої держави та ідентичності. Це також підтримає співвітчизників у їхньому бажанні подолати ворога. Такий поворот подій сприяв переходу братчиків від обережності до активної участі в ініціативі включення кобзарства до списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО.
Просвітницькі події про українське кобзарство відбулися в Норвегії, Польщі, Естонії, Литві, Польщі, Ірландії, Великій Британії, Німеччині та Франції. "Продюсування та просування такої надзвичайно важливої теми, як визнання кобзарства всесвітньою нематеріальною культурною спадщиною людства було для нас дуже відповідальною місією",- акцентує Андрій Різоль, продюсер номінації, голова правління "Сприяння розвитку кінематографу в Україні - дивись українське!".
ЯКІ МУЗИЧНІ ІНСТРУМЕНТИ Є КОБЗАРСЬКИМИ, ТА ЧОМУ МАМАЇВСЬКА КОБЗА НАЗИВАЄТЬСЯ БАНДУРКОЮ
Однією з тривог представників кобзарських цехів є те, щоб українці не змішували традиційну виконавську практику з академічними бандуристами, які виникли в радянську епоху. Це можна порівняти з двома видами мистецтв: ручна вишивка, що зберігає стародавні техніки, та машинна, яка хоча й може виробляти якісні вироби в промислових масштабах, але все ж не здатна передати той самий дух і унікальність ручної роботи.
Багато людей насправді не знають, що таке кобза, а що таке бандура. Хоча ці інструменти мають схожий вигляд, вони суттєво відрізняються як за своїм походженням, так і за технікою виконання. Проте їхні назви часто плутають і використовують взаємозамінно, зазначає Катерина Міщенко, науковий співробітник Національного центру народної культури "Музей Івана Гончара". Наприклад, інструмент, який зазвичай зображують у руках Козака Мамая на традиційних картинах, сьогодні відомий як мамаївська кобза, хоча в народі його часто називають "бандуркою".
Катерина Міщенко зазначає: "Ця назва присутня у багатьох піснях, а також збереглася в народних назвах сюжетів картин, що зображують Козака Мамая. Часто в записях фольклористів початку XX століття ці твори підписуються як 'Козак-бандурист'."
Цей музичний інструмент є близьким родичем лютні, гітари та інших струнних щипкових інструментів, на грифі яких натягуються струни. Як свідчать стародавні зображення, така кобза могла мати від чотирьох і більше довгих струн (бунтів) та декілька приструнків.
Кобзарі в минулому вважалися своєрідними мандрівними проповідниками, відзначає науковий працівник НЦНК "Музей Івана Гончара" Ярослава Музиченко. Згідно з однією з версій, частину дум і псальмів, які пізніше виконували незрячі співці, створили козаки, які були випускниками Києво-Могилянської академії, заснованої в 1615 році.
Кобзарські традиції включають три різні музичні інструменти. Один із них, лютнеподібна кобза, має симетричний контур і оснащена шістьма довгими струнами, що проходять уздовж грифу, а також шістьма короткими струнами (при́струнками), які розташовані на корпусі. Виконуючи мелодії на кобзі, музикант може одночасно використовувати декілька тональностей.
Бандура – це арфоподібний музичний інструмент, що містить 4-5 основних струн на грифі та 14-16 додаткових при́струнків на корпусі. Вона належить до діатонічних інструментів, що означає, що може змінюватися від одного тону до іншого, і її налаштування залежить від голосу виконавця.
Ліра є інструментом, який поєднує в собі клавіші та смичок, причому смичкову функцію виконує спеціальне коліщатко. У нашому регіоні ліра має форму, схожу на скрипку, і оснащена трьома струнами: центральна струна носить назву "співаниця", тоді як бічні – "бас" і "підбасок". Налаштування ліри здійснюється, враховуючи тональність голосу виконавця.
Всі інструменти, які використовують кобзарі, виготовляються ними самостійно. Цей процес займає чимало часу та має безліч визначених етапів, починаючи з підбору відповідної деревини.
Кобзарські мелодії лунали в стінах Ради Європи та Королівської музичної академії.
Найбільш відомим кобзарем в Україні та за її межами є Тарас Компаніченко, який майстерно грає на бандурі, козацькій лютні, колісній та корбовій лірах, а також на дуді. Від початку повномасштабної війни між Росією та Україною він став добровольцем Київської тероборони і з того часу поєднує свою службу в Збройних Силах України з важливими концертами.
Кобзар і військовослужбовець Тарас Компаніченко став центральною фігурою документального фільму, який був знятий та адаптований на кількох іноземних мовах, зокрема англійською, іспанською та арабською. Цей проект реалізується в рамках великої ініціативи "Культура проти війни", організованої асоціацією "Сприяння розвитку кінематографа в Україні - дивись українське!" за підтримки Європейського Союзу та благодійників.
Наприкінці весни лідер гурту "Хорея Козацька" виступав у Стокгольмі, зокрема, в Королівській музичній академії. Потім долучився до події у Страсбурзі, подія відбулася в Раді Європи. У липні в межах фестивалю української культури "Зв'язки. Європейська душа України" виступав у Римі.
Тоді італійському Музеєві музичних інструментів (il Museo degli Strumenti Musicali) подарували старосвітську бандуру, створену майстром Київського кобзарського цеху Русалімом Костиною, який приєднався до лав захисників України, та Юрієм Кочержинським.
ГЕРОЇЧНА ЕПІКА ОБ'ЄДНУЄ СТОЛІТТЯ, ПОКОЛІННЯ І УСІ РАЙОНИ УКРАЇНИ
Десятки кобзарських подій упродовж року відбулися в Україні. Братчики Київського цеху, скажімо, зустрілися з піхотинціями 122 окремого батальйону 113 бригади Територіальної оборони ЗСУ. А буквально днями на території меморіального комплексу Биківнянські могили, що на околиці столиці, взяли участь у вшануванні памʼяті жертв політичних репресій, розстрілів і сталінських масових поховань у ХХ столітті.
Тетяна Шептицька, заступниця генерального директора Національного історико-меморіального заповідника "Биківнянські могили", ділиться, що перед суботнім вшануванням окремі кобзари, зокрема учасники Хору Леопольда Ященка, завітали до них. Також виступав Тарас Компаніченко. Однак, вперше за останнє десятиліття семеро кобзарів зібралися разом для цього заходу.
Вперше наприкінці літа три Кобзарські цехи стали частиною фестивалю високого мистецтва Bouquet Kyiv Stage, що проходив на території Національного заповідника "Софія Київська". На сцені виступив львівський артист Тарас Дороцький разом із сином Яромиром, а Харків представляв Дмитро Радченко. Завершення фестивалю ознаменувалося зустріччю цехмайстра Миколи Товкайла, братчиків Олеся Саніна та Віталія Кобзаря, а також майстрів народних музичних інструментів Юрія Кочержинського і Ждана Безвербного.
Віталій Кобзар нещодавно завершив велику культурно-просвітницьку подорож південними, центральними та східними регіонами України. Живий дух кобзарської та лірницької традиції лунав у бібліотеках, укриттях, культурних центрах, а також на вулицях міст: у Легедзиному та Умані на Черкащині, у Кропивницькому, у населених пунктах Новий Буг та Баштанка на Миколаївщині, у Підгородньому на Січеславщині та в прифронтовому Павлограді.
Ці території, які зазнали значної русифікації, вимагають більш глибокого аналізу та розширеної просвітницької діяльності. Люди там мають велику цікавість до нашої етнічної спадщини, - зазначає Віталій Кобзар, представник Київського кобзарського цеху, який походить із Запоріжжя. - Після кожної зустрічі учасники залишаються з безліччю позитивних вражень і новими знаннями. Вони запрошують нас повернутися знову. Ми вже плануємо нові поїздки.
Завдяки підтримці партнерів, кобзарські цехи провели ряд заходів у таких містах, як Одеса, Запоріжжя, Дніпро, Харків, Полтава, Чернігів, Вінниця, Миколаїв, Тернопіль, Львів та Рівне, а також у Київській, Житомирській і Хмельницькій областях. Цього року кобзарі нарешті змогли повернутися до Києво-Печерської лаври, де довгий час панували порядки, встановлені Московським патріархатом.
Коли виникають сприятливі обставини, до заходів приєднується кобзар-захисник Василь Жованик, який останнім часом виконує свої обов'язки у Дніпрі. Влітку, під час виконання службових завдань у Київській області, йому вдалося на кілька годин потрапити в Ірпінь, щоб вшанувати пам'ять панмайстра Кобзарського цеху Миколи Будника (1953-2001). Також, в Одесі, де він проходив строкову службу, на фестивалі "Чорноморський степ" виконував пісні про знищення Січі та битву під Конотопом.
Бандура завжди супроводжує Василя Жованика, як вірний товариш. Із часом він нерідко виходить на сцену перед своїми товаришами по службі в військовій частині.
Захисник ділиться своїми думками: "Я виконую історичні пісні та героїчну епіку, що висвітлюють події, які відбулися 300 і 500 років тому. Але їхня актуальність не заперечується, адже вони відображають боротьбу за незалежність України, що триває і сьогодні, хоча й з використанням нових технологій. Суть залишається незмінною: це історії про героїзм, вірність Батьківщині та ідеали, за які ми боремося, як тоді, так і в наш час".
