"Львів - у наших долонях". У 1918 році польські війська здолали суперників у вуличних сутичках за місто, однак зазнали поразки в боротьбі за Галичину.
День усіх святих, 1 листопада 1918 року, розпочався для Львова, який ще був у складі Австро-Угорщини, з молитов, кави і грандіозної несподіванки. Поки місто спало, стратегічні об'єкти та адмінбудівлі займали українські жовніри. До обіду на ратуші здійняли синьо-жовтий прапор.
"Населення висипалось на вулиці, гляділо здивовано і власним очам не вірило, - згадував Олекса Кузьма, учасник повстання, відомого як Листопадовий чин. - Навіть загал українців був заскочений цією величезною зміною, що викликала переворот в їхніх думках".
Більш чутливі люди, як зазначав свідок подій, проливали сльози "найвищої радості, що перевершує всі особисті задоволення в світі". Молодь з ентузіазмом прогулялася вулицями, перекриваючи шлях перехожим і запрошуючи їх взяти участь у святкуванні з синьо-жовтою символікою. Проте, незабаром стане очевидним, що це піднесення було лише частиною реальності, в якій поляки не планували визнавати право українців Галичини на власну державність.
У перший день повстання один із ключових його лідерів, січовик Дмитро Вітовський, звернувся до голови Національної Ради Костя Левицького зі словами: "Львів у нас під контролем". "Він запевнив мене, що війська тримаються міцно і ситуація є цілком стабільною", - згадував Левицький у своїх спогадах.
Проте безкровна, швидка операція перетворилася на тривалі вуличні сутички, які забрали життя сотень людей з обох таборів.
Вже 3 листопада Вітовський, якому от-от мав виповнитися 31 рік, попросив про звільнення з посади коменданта. Виснажений фізично, з опухлими ногами, у стані нервового зриву Вітовський казав Левицькому: поляки наступають наскоками на наших вояк, які добре знаються на війні у полі, але не на боротьбі з міськими партизанами. Бійці деморалізовані, голодні, починають залишати позиції, жалівся офіцер. До того ж січові стрільці, яких викликали з Чернівців для підкріплення, все ніяк не можуть дістатися Львова.
Вітовський усвідомив, що події починають виходити з-під його контролю, - зазначав Олекса Кузьма. - Він сподівався, що все завершиться лише захопленням Львова та його спокійною блокадою, але в той же час ситуація на фронті ускладнювалася з кожною годиною.
Незважаючи на важкі обставини та власні помилки, повстанці захищали Львів протягом трьох тижнів. У ході боїв вони заклали основи нової держави - Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Протягом майже всього листопада вони продовжували боротьбу, звертаючись за військовою підтримкою до Києва. Проте, в той час там вже готували антигетьманський переворот, і Великій Україні не було діла до Галичини. Тому керівництво ЗУНР ухвалило рішення відступити вглиб регіону, де влада залишалася в руках переважно українців.
Спираючись на свідчення учасників повстання, в річницю Листопадового чину УП розкривається історія того, як Львів здобували та втрачали, але навіть у часи поразки в одній із битв було закладено можливість для соборної та незалежної України.
"Справа не розвиватиметься так просто, як вона стартувала."
У обідню пору 31 жовтня 1918 року делегація на чолі з головою Національної Ради Костем Левицьким звернулася до губернатора Карла Ґеорґа фон Гуйна з вимогою передати управління адміністрації Східної Галичини українцям у Львові.
Під шурхіт осіннього дощу і незадоволені зітхання Гуйна гості пояснювали: український народ вважає Галичину своєю національною територією і має таке саме право на самовизначення, що й інші. Делегати посилались на "Народний маніфест" від цісаря Карла I, влада якого добігала кінця через неминучу поразку в Першій світовій.
"Ми стикаємося з загрозою з боку поляків, які вже захопили Західну Галичину і тепер прагнуть отримати контроль над Східною," - настійно пояснювали Гуйну протягом двох годин. Однак австрійський чиновник залишився твердим у своїй позиції: "Я не можу передати ключі від міста вашій Раді, оскільки не отримав жодного наказу з Відня".
Перед світанком наступного дня Гуйна розбудять вже не політики, але військові - повстанці з жовто-синіми відзнаками. Вони поводимуться чемно. Намісник віддасть належне тому, як організовано й швидко українці взяли Львів. І коли його відпустять великодушно геть, побажає офіцерам успіхів. На прощання він майже по-батьківськи застереже: "Мені, старому, здається, що справа не піде так легко, як почалася. Ваші противники - завзяті люде".
Після марних перемовин з Гуйном хтось мав прийняти рішення, що приведе в точку, яка, за словами Костя Левицького, стане "переломним моментом в історії західної частини українського народу".
Одним із відчайдухів, який не надто сподівався на силу парламентаризму, але вірив у дієвість національного війська, був молодий Дмитро Вітовський. Про сотника, який у 1915 році бився проти росіян на горі Маківка і того ж року встановив у місті Галич український прапор, казали: "Чистий характер, гарний промовець, завзятий націоналіст-самостійник. Серед стрілецтва займав місце його духовного провідника".
На зустрічі, що відбулася 31 жовтня 1918 року у Львові, Вітовський оголосив, що всі підготовчі роботи для збройного повстання завершено. Він підкреслив термінову необхідність розпочати дії, адже "якщо ми не захопимо Львів цієї ночі, то вже завтра його напевно візьмуть поляки".
В українському політичному середовищі очікували новин від своїх представників у Відні. Однак для багатьох стало зрозуміло, що австрійська адміністрація у Львові затягує процес, прагнучи передати питання Польській Ліквідаційній Комісії.
"Коли ви збираєтеся розпочати переворот?" - запитав Вітовського за кілька годин до початку повстання. "У ніч на четвер, приблизно о четвертій ранку," - відповів він, розкривши деталі плану, відомого лише обмеженій групі осіб.
Ліберальна блискавична атака
1 листопада 1918 року о пів на четверту ночі в центрі Львова пролунав поодинокий постріл.
Один із поліцейських, помітивши підозрілі активності у Народному Домі, де розташовувався таємний штаб українських офіцерів, зазирнув через браму старої будівлі. Його швидко схопили і затягнули в двір, роззброївши. Коли він спробував втекти, його поранили в ногу. Цей інцидент став першим сплеском повстання. Проте, незважаючи на цю сутичку, усі заплановані дії розпочалися точно у визначений час – коли годинник на ратуші пробив четверту годину ранку.
До командного пункту надходили позитивні новини одна за одною. Хорунжий Сендецький зі своїми сімома десятками бійців захопив головну будівлю та офіс губернатора Гуйна. Ратушу взяли під контроль 180 солдатів, озброєних чотирма кулеметами, під керівництвом поручика Мартинця. Повстанці також оволоділи австро-угорським банком, головним поштамтом, кадетською школою, казармами, двома в'язницями та двома залізничними станціями.
Поліцейські були роззброєні. Серед них українців "привели до присяги на вірність Україні". Аналогічні дії відбувалися і в іноземних військових підрозділах. Українців, які служили там, об'єднали в нові формування. Один з поручиків виголосив зворушливу промову: "Досі ми боролися за інших, а тепер починаємо боротися за власну справу".
"Коли радісно заграли перші промені світла, а небо вкрили сірі хмари, місто вже повністю опинилося під контролем українських сил, - згадував Олекса Кузьма. - Професійність українських командирів і солдатів вражала. Весь план був реалізований з такою точністю, а подальші вказівки виконувалися настільки бездоганно, що іноземні військові керівники не могли не відзначити це з великим захопленням."
Однак емоційний підйом, що охопив романтично налаштованих повстанців, незабаром виявив свої приховані труднощі. Якщо поглянути на це з відстані, то ці труднощі можна порівняти з величезними рифами, які важко було не помітити. Як тільки у місті, де поляки становили 60%, а українці - лише 15%, з'явився синьо-жовтий прапор, почали здійснюватися слова поваленого губернатора Гуйна: "Ваш шлях не буде таким простим".
Зі споминів О. Кузьми про одну з головних, на його думку, помилок керівництва в перші дні Листопадового чину:
Українська влада діяла вкрай ліберально. Коли Вітковському стало відомо, що польські студенти приховують під плащами амуніцію, а польські дівчата з важкими валізами поспішають до костелу Марії Магдалини, він рішуче висловився: "Ми захопили владу у Львові не для того, щоб починати війну з населенням. Ми не прагнемо війни".
З'явилося все більше доказів наявності таємної організації супротивника, яка, відштовхнувшись від початкового шоку, що пережила 1 листопада (УП), почала активні дії. З різних місць почали чути постріли: з вікон, піддашків, сутеренів і підвалів (УП), завдаючи шкоди і навіть забираючи життя наших солдатів.
Використовуючи всі можливості вільної преси, польські видання з великим запалом розгорнули атаку на українську державність. Толерантність з боку української влади почала сприйматися як байдужість і цілком обґрунтовано інтерпретувалася як відсутність сили.
Серед українського суспільства виріс протест проти такого роду військових дій (диверсії з боку поляків - УП), а також відзначалось невдоволення через занадто м'яке ставлення українських військових до ворожих сил. Багато хто вимагав посилення режиму. Великодушність у періоди революційних змін є недоречною, адже війна, що ведеться з обережністю, лише приносить українцям втрати.
Диверсійні акти
Ранок 7 листопада 1918 року ознаменувався першою участю української артилерії у битві за Львів. Це була єдина гармата — одна з чотирьох трофейних гаубиць Škoda, які січовики захопили під Тернополем. Її доставили до Львова з Підбірців, перетягуючи сільськими кіньми через Личаків, і встановили на верхній терасі Високого замку.
"Вражіння від першого гуку української гармати було величезне, - згадував Олекса Кузьма. - Відразу щезла втома піхотинця. Він почув за собою силу".
Троє бійців, які обслуговували гаубицю, тягали її весь день Високим Замком. Гатили зверху по польських позиціях, відповідаючи на запити, що надходили від українських вояків з середмістя. Наступного дня у Львів транспортували ще один український ствол.
Мало хто міг би подумати, що Вітовський, який всього тиждень тому обговорював з іншими старшинами план захоплення Львова, змушений буде звернутися до артилерії. Однак підпільний рух поляків швидко набував сили і ставав дедалі більш організованим. Завдяки підтримці місцевого населення та польських політиків, противник почав діяти з більшою впевненістю, майстерно проводячи диверсійні операції.
Інформація про атаки почала надходити до українського командування вже в перший день повстання.
Одного разу український загін опинився в засідці під час пересування у вантажному автомобілі. Раптом, прямо перед ними, з'явився підліток, який, ніби спотикаючись, впав на асфальт. Коли водій різко натиснув на гальма, хлопець дістав револьвер і відкрив вогонь. У цю ж мить з сусідніх будівель вискочили польські солдати, які в результаті вуличного бою захопили вантажівку та зброю.
Ще один резонансний інцидент стався 8 листопада. Уранці в кав'ярні "Рома" на вулиці Академічній офіціанти влаштували бійку з українським військовим, який прийшов туди на сніданок. Постраждалим виявився розвідник з ратуші. Коли комендант залоги ратуші дізнався про цей напад, він направив на місце події 20 солдатів із двома старшинами, які обстріляли кав'ярню "Рома" та сусідній заклад гранатами.
З приводу звернення Української Національної Ради, датованого 1 листопада 1918 року:
Український народе! У цей момент ми сповіщаємо Тобі важливу новину про Твоє звільнення з багатовікових оковів. Відтепер Ти – володар своєї землі, вільний громадянин Української Держави (...)
Доля України залежить від тебе. Ти станеш непохитним щитом при Українській Національній Раді, готовим відстояти нашу державу від усіх ворожих загроз.
До моменту встановлення органів державної влади в законний спосіб, українські організації в містах, районах та селах повинні зайняти активну позицію, підтримуючи всі державні, регіональні та місцеві адміністрації.
Усі військовослужбовці української нації тепер підпорядковуються виключно Українській Національній Раді та наказам, які видає новостворена Українська держава. Кожен з них зобов'язаний стати на захист цієї держави (...).
Усі мешканці Української Держави, незалежно від національної приналежності та релігійних переконань, мають право на рівність.
"Весь польський народ виступив проти українців."
Між авантюрою та дивом не так вже багато відмінностей. Взяття Львова 1 листопада 1918 року було тим ризикованим, відчайдушним кроком, що зрештою змінив звичний порядок речей.
Напередодні збройного виступу, під час наради 31 жовтня, багато хто хапався за голову, коли готували план акції. Як згадував один з її організаторів Дмитро Паліїв, з'ясувалося: до військового перевороту готові 1400 солдатів, якими треба було зайняти 200-тисячне місто.
"Я зібрав звіти від командирів щодо чисельності підрозділів, - зазначав у своїх спогадах Паліїв. - Вони виявилися іншими (меншими - УП), ніж раніше (до наради - УП). Напередодні акції ніхто не ризикнув завищувати цифри. Кожен командир надав дані лише про тих, кого міг впевнено зарахувати (розрахувати - УП)."
Вітовський був приголомшений, - ділився Паліїв. - "Але ж це неможливо починати", - вигукнув він. "Пане сотнику, - відповів я. - Гінці з наказами (надіслати підкріплення з повітів - УП) вже вирушили в путь." "Отже, ми загинули", - промовив Вітовський. Але ця думка протривала лише мить. Він стиснув зуби і занурився у безумно виснажливу працю.
Захоплення Львова малими українськими підрозділами 1 листопада відбулося стрімко. Проте утримати місто в умовах скоординованого опору з боку поляків стало надзвичайно складним завданням.
Перед боєм у Львові зіткнулися два абсолютно різні світи, - пізніше розмірковував Орест Кузьма, намагаючись зрозуміти причини поразки. - Українські солдати, здебільшого сільські хлопці, почувалися чужими і безпорадними в великому місті, де втрачали орієнтир. Натомість їхні противники — міські жителі, які серед кам'яних будівель і заплутаних вулиць почувалися як вдома. Вони знали кожен куточок і кожну стежку. Проти українців виступало все польське населення, тому український вояк відчував себе оточеним ворогами, від яких не мав ані шансу сховатися, ані де знайти притулок.
Український солдат опинився в нових умовах бою, які вимагали від нього адаптації до вуличних сутичок чи партизанської війни, - зазначав Кузьма. - На розлогих фронтах він звик до позиційної боротьби, проводячи тижні або навіть місяці в окопах, не змінюючи свого місця. У таких умовах він змушений був постійно маневрувати. Тут він ставав майже бездушним елементом у величезній і складній військовій машині, де його індивідуальність губилася, а роль кожної окремої особи зводилася до мінімуму. У цих обставинах кожен повинен був проявляти особисті зусилля, демонструвати ініціативу та мужність.
"Ми піднялися власними силами."
Обставини, в яких Галичина прагнула до здобуття української державності, здавалося, були сприятливими лише на перший погляд. Десятиліття австро-угорського парламентського життя, певна свобода висловлювань і релігійних переконань, зміни в європейській географії, а також мирний план президента США Вудро Вільсона – у 1918 році існувало чимало причин вважати, що національне самоврядування можна досягти через політичні засоби.
Проте, як зазначав Олекса Кузьма, "українські голоси нагадували кидання гороху в стіну; австрійський уряд залишався глухим до них і лише формально визнавав українцям теоретичне право на національний державний організм".
Великим країнам разом із Вільсоном, який отримав 1919 року Нобелівську премію - ту саму, про яку тепер мріє миротворець Трамп - теж було байдуже до проблем "галицьких туземців". А вимагали вони не так вже багато: поділу Галичини таким чином, щоб в ній була українська частина зі своїм урядом.
Все ще вірні австрійській короні, що вже серйозно хиталась на голові Карла I, українці домагалися автономного коронного краю. Але чимдалі вони стикалися із спротивом, тим більше згадували у своїх промовах Київ, де вже рік як виборювала незалежність УНР.
9 жовтня 1918 року, виступаючи в австрійському парламенті, Кость Левицький підкреслив, що українці Галичини прагнуть стати господарями своєї долі в рамках майбутньої Австрії.
"Поділ Галичини є для нас conditio sine qua non (обов'язкова умова - УП), - наполягав він. - І коли Австрія не може або не хоче перевести цього поділу, то заявляємо тут святочно, що наша дорога не веде до Варшави, але до Києва. Далі заявляємо, що не будемо входити в ніякі переговори з поляками, бо ми маємо рівне право, як і вони, на свободу і незалежність".
Якщо українці втратять віру у світле майбутнє в складі Австрії, застерігав Левицький, то "керуючись правом на самовизначення, вони піднімуть свій голос за об'єднання всіх українських земель у незалежну українську державу".
Ця загроза, якщо б не сталося подій, що завершилися програшем у бою за Львів у листопаді 1918 року, залишилася б лише на папері. Вона була б однією з численних політичних заяв у світі, де домінує тільки сила.
Полковник Дмитро Вітовський, відчуваючи безвихідь, коли листопадове повстання виявилося не таким, як планувалося, все ж не здався. У січні 1919 року, виконуючи обов'язки державного секретаря з військових справ Західноукраїнської Народної Республіки та будучи одним із головних прихильників ідеї Злуки, він прибуде до Києва. Тут відбудеться урочисте оголошення універсалу про об'єднання західноукраїнських земель з Українською Народною Республікою в єдину соборну Україну. Серед делегатів також буде Кость Левицький, який очолює Державний секретаріат ЗУНР.
Коли молода українська нація зникне під тиском більшовиків і міжнародних політичних сил, Левицький у своїх спогадах про повстання листопада у Львові зазначить:
Ми здобули нашу свободу завдяки силі національного духу та праву української нації на існування. 1 листопада 1918 року не став результатом благословення потужних переможців, а вийшов з наших власних рішень і організаційних зусиль. Цей день перемоги українського народу ми готували протягом десятків років, піднімаючи свідомість та мобілізуючи наш народ. Можемо з упевненістю стверджувати: ми ніколи не обманювали, а просто прямували вперед.
