"Мамо, чи ми вже в безпечному місці від війни?" Яким чином можна підтримати дітей, яких торкнулась трагедія війни через дії Росії?

Протягом тривалого конфлікту в Україні постраждали не лише населені пункти, а й людські долі. Тисячі дітей опинилися без одного або обох батьків, багато з них стали свідками жахіть війни: ховалися від артилерійських обстрілів, евакуювалися під час вибухів, втрачали близьких. Якою є реальність дитинства в умовах війни та які зміни необхідні в системі державної підтримки – дізнайтеся в матеріалі РБК-Україна.

Ці оповідання розповідають про дітей, які зазнали втрат. Про тих, хто прагне бути для них підтримкою. І про світ, у якому традиційні методи часто не спрацьовують: де психологи вагаються у виборі слів, а державні інституції не встигають адаптувати свої механізми до нових викликів.

Микола втратив свою дружину на "Азовсталі" і тепер виховує її доньок самостійно. Ольга, родом з Маріуполя, пережила втрату чоловіка під час бомбардувань і власноруч евакуювала своїх синів з зруйнованого міста. Це не поодинокі випадки — подібних історій тисячі. Але за кожною з них стоять конкретні люди, які переживають біль, роблять вибір і проходять складний шлях далі.

РБК-Україна досліджує, яким є дитинство в умовах війни та які зміни необхідні в державній політиці щодо реабілітації дітей, які постраждали від збройних конфліктів.

У 2019 році Микола зустрів Марину в батальйоні "Азов". Вона була відзначена своєю недоступністю, силою та вольовим характером, не допускаючи до себе нікого. Проте Микола зміг знайти ключ до її серця. "Турбота, уважність і щирість допомогли. Ми стали справжньою родиною", - пригадує він.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Марина залишалася на "Азовсталі". Їхні розмови були короткими, але в кожному слові - життя. "Я питав, як вони там, чи тримаються. А вона казала лише одне: "Потурбуйся про дітей", - розповідає Микола.

3 березня він залишився в окупованому Бердянську. Чекав на Марину, навіть хотів запропонувати себе на обмін. А потім зв'язок зник. Останнє повідомлення, яке він отримав від дівчини: "Я тебе кохаю. Бережи дітей".

У 2019 році в полку "Азов" Микола зустрів Марину (фото: надане співрозмовником).

Микола зізнається: тоді він уперше заплакав так, як ніколи. Він сидів у темряві, дивився на автомат і думав, що життя більше не має сенсу. "Перша думка: а що я без неї?А потім: а діти? З ким вони залишаться?", - згадує чоловік.

9 березня зв'язок нарешті відновився. Микола зміг підключитися до Wi-Fi, незважаючи на блокпости та автоматників навколо, і побачив повідомлення від Марини: "Я жива, все в порядку".

Він впав на землю, сльози з очей його потекли вдруге, але цього разу від полегшення. Проте через кілька днів стало відомо: її більше немає. Марина загинула. Микола залишився з її доньками і прийняв рішення, що не може здаватися.

Микола вирішив стати опікуном для Олени та Ані. Для нього це стало логічним кроком у розвитку його родини, а не просто бюрократичною процедурою. Однак виявилося, що система виявляє більше труднощів, ніж він очікував.

Біологічний батько дітей знаходиться на території, що перебуває під окупацією. Позбавити його батьківських прав не представляється можливим. Визнати його зниклим безвісти можна лише через п'ять років, проте за цей час дівчата підростуть, і усиновлення втратить свою актуальність. Микола оформив опіку, що є єдиним способом захистити їх з юридичної точки зору.

"Дівчата пережили це надзвичайно важко. Вони замкнулися у собі. Біль не відпускає їх. Вони навіть не хочуть чути про психологів. І я їх розумію. Загальні підходи не дають результату. Ті, хто не зіткнувся з цим, не можуть надати справжню допомогу. Я усвідомлюю, наскільки важливо спілкуватися з психологом, адже сам проходив через це. У мені борються два протилежні почуття: одне прагне вижити, а інше не витримує страждання. Коли я поділився цим з психологом, вона зізналася, що ніколи раніше не стикалася з подібним і не знає, як мені допомогти," - ділиться Микола.

Останнє послання, яке Микола отримав від своєї коханої: "Я тебе люблю. Піклуйся про дітей" (зображення: надане співрозмовником)

Коли розпочалося масштабне вторгнення, чоловік вирушив із дітьми до Запоріжжя, а згодом вся родина переїхала до Київської області. Дівчатам вдалося адаптуватися до нового життя та знайти нових друзів. Проте є одне місце, куди вони регулярно навідуються – Алея Слави. Там встановлений прапорець на честь Марини. "Це єдине місце, де ми можемо відчути її близькість," - говорить Микола. Адже тіло жінки досі залишається нерозшукана.

"Дівчата добре усвідомлюють її минуле. Вони не лише згадують його, а й пишаються ним. Вони висловлюють бажання повернутися до Маріуполя і здійснити щось значуще. У них є свої амбіції. А я існую для того, щоб Марина могла пишатися нами", - зазначає чоловік.

Щодо підтримки держави Микола відповідає сумно. Натомість їм допомагають волонтери, благодійні фонди. Саме вони підтримали родину з першого дня.

Коли дівчатам вручили медаль "Батьківське серце", я подивився на неї і подумав: "Не підводьте нас". Іноді в підземних переходах можна знайти красивіші речі. Це не справжнє визнання - це лише формальність", - зазначає він.

Наразі Микола підтримує інші родини військових через ветеранський центр у Броварах. Він підкреслює, що особливо важливо навчати фахівців, здатних працювати з дітьми: "Ми все ще перебуваємо на стадії розробки проєктів. Ніхто не очікував, що буде така велика кількість дітей, які постраждали від війни. І їм потрібен особливий підхід".

Микола вирішив стати батьком для Олени та Ані. Їхній батько наразі знаходиться на території, що підлягає окупації (фото: надане співрозмовником).

Ольга проводила свої дні в Маріуполі, насолоджуючись звичайним, спокійним життям. Вона працювала у Центрі надання адміністративних послуг, а її чоловік трудився в порту. Разом вони виховували двох синів, мріяли про майбутнє та планували спільні справи. "Наші діти сміялися і гралися біля моря, яке здавалося безмежним джерелом миру", - згадує вона. Ніхто навіть не міг уявити, що це щастя може обірватися в одну мить.

Вони залишилися в місті, не вірячи, що воно може перетворитися на пастку. Сподівалися, що обстріли швидко закінчаться. Але кожна хвилина стирала надію. Вибухи ставали дедалі ближчими, на дворі вже не можна було навіть приготувати їжу. Мангал перенесли до під'їзду, а потім - у сам під'їзд.

Одного ранку розчинилися двері звуку гучних вибухів, які викликали паніку. Першим відреагував старший син Михайло, а за ним - мати його чоловіка. Однак Георгій, молодший син, залишився мовчазним.

"Ми виявили його під пледом. Він був абсолютно без руху. Я навіть боялась підняти той плед... Але коли зустріла його погляд - живий, сповнений страху - це був той момент, коли час, здавалося, зупинився", - розповіла Ольга.

Хлопчика вразили осколки, і він отримав травму ноги. Проте, найголовніше було те, що він залишився живим. Для Георгія це стало першим серйозним психологічним потрясінням. Він почав боятися різких звуків, став замкненим і довго не наважувався обговорювати те, що трапилося.

"Ми спостерігали, як він починає відчувати себе незахищеним. Кожен звук перетворювався на спусковий механізм для нього", - ділиться Ольга.

Михайло, старший з синів, змушений був швидко повзрослішати. Він взяв на себе певну відповідальність, прагнучи підтримати свою маму та молодшого брата, проте в глибині душі страждав від втрати та переживав сильний стрес.

Чоловік Ольги Володимир загинув 26 або 27 березня. Їхній район бомбили одинадцять днів поспіль. Він вирішив вийти на вулицю, щоб оцінити, чи не загрожує будинку обвалення. "Я намагалася його зупинити, благала... Але він сказав: "Я мушу", - згадує вона.

Ольга почула два постріли. Потім крик. Він був спотворений, і вона не одразу впізнала в ньому голос чоловіка. До останнього сподівалася, що він ховається десь поблизу і що зранку повернеться. Але наступного дня його мати вийшла на вулицю, почула українську мову і вирішила запитати військових, чи бачили її сина. Вона пройшлася подвір'ям - і знайшла тіло Володимира.

Тысячи семей испытывают сложности в поддержке своих детей из-за военных конфликтов (фото: Getty Images)

Вістка про втрату батька справила сильний вплив на Михайла. Він тривалий час не знаходив слів, аби обговорити цю трагедію, намагаючись уникати спогадів. Тим часом Георгій почав відчувати страх перед дорослими чоловіками у військовій формі.

"Обидва трансформувалися. Вони стали зовсім іншими. У кожному їхньому погляді можна побачити біль і зріле мовчання", - ділиться спогадами Ольга.

Сім'я вирішила евакуюватися ще до того, як з'явилася реальна можливість для цього. У їхньому домі не було води, електрики, їжі та зв'язку. Дрова й сірники закінчувалися. 14 квітня сусідка повідомила, що знає когось, хто може допомогти з виїздом. Ольга зустрілася з цим чоловіком і узгодила всі деталі. Вже наступного дня вони планували залишити місто.

Шлях був важким і тернистим. Діти зберігали тишу. Михайло обіймав свого маленького брата, а Георгій періодично запитував: "Мамо, чи далеко ми вже від війни?"

Після прибуття в більш безпечне місце, Ольга почала шукати підтримку - як емоційну, так і практичну.

"Я надсилала заявки до численних фондів, і навіть не отримувала жодної відмови — лише мовчання", - ділиться спогадами Ольга. Одна з її заявок була до благодійного фонду "Діти Героїв". Вона заповнила її без особливої віри в успіх. Але через тиждень її зв'язала Валерія — координаторка фонду.

"Це була не просто допомога. Це був голос, який запитав: "Чим можемо допомогти?" Це була участь, турбота, співпереживання. Фонд надав підтримку дітям: заняття з англійської, поїздку для Михайла до Швейцарії, допомогу з речами, а головне - увагу", - говорить вона.

Для Георгія фонд організував індивідуальні заняття з психологом, адаптовані до його віку. А Михайлові дали можливість побачити інший світ - мирний, спокійний, де можна бути дитиною.

Сьогодні Ольга самостійно веде діяльність у фонді "Діти Героїв". Вона вважає цю роботу не лише професією, а справжньою місією: "Я пережила, що таке дно. І коли дзвонить мама, яка не знає, як продовжувати жити, я знаю, як її підтримати". Ольга стала тією опорою для інших, якої сама колись потребувала.

Законодавство країни забезпечує ряд прав і пільг для дітей, які залишилися без батьків через війну або пережили окупаційні дії. Серед них:

"Доки не проявиш активність і не почнеш діяти, нічого не зміниться," - зауважують батьки дітей, які переживають труднощі через війну (фото: Getty Images)

У різних куточках країни відкриваються центри для психосоціальної підтримки, функціонують мобільні команди, а також створюються навчальні курси для професіоналів. Проте, незважаючи на ці ініціативи, багато сімей стикаються з різноманітними перешкодами: від складних процедур оформлення документів до тривалих термінів очікування, нестачі спеціалістів і недостатньої готовності системи до індивідуальної роботи з дітьми, які зазнали травм.

"Поки не підеш ногами і не постукаєш всюди - нічого не буде. А якщо ти в стані втрати, то де взяти сили на ці двері?" - каже Ольга.

Тетяна Новицька, очільниця благодійного фонду "Діти Героїв", у своєму коментарі для РБК-Україна зазначає, що основне завдання організації полягає не лише в підтримці дітей у часи втрати, але й у наданні їм можливості для побудови щасливого і успішного майбутнього.

"Ми забезпечуємо всебічну тривалу підтримку для дітей, які залишилися без одного або обох батьків через війну в Україні. Наша стратегія полягає в тому, щоб індивідуально супроводжувати кожну дитину до моменту, коли вона стане повнолітньою," - підкреслює вона.

За її словами, підтримка охоплює ряд важливих напрямків. Це включає психологічну допомогу, яка варіюється від індивідуальних консультацій до арттерапії та таборів, освітні ініціативи, підготовку до навчання в школі або вступу до університетів, а також матеріальну допомогу, яка включає одяг, медикаменти, продукти харчування, техніку та ремонт житлових приміщень.

Держава поступово вживає заходів. У 2024 році Міністерство освіти та науки оголосило про запровадження обов'язкових курсів психологічної адаптації для школярів, які пережили втрати або евакуацію. Запущена програма "Соціальна підтримка дітей війни", а в деяких громадах створюються спеціалізовані служби для підтримки сімей військовослужбовців.

Але все ще потрібні гнучкіші юридичні механізми. Наприклад, у випадках, коли батьки залишилися в окупації. Необхідний також індивідуальний підхід до психічного здоров'я дітей, а не шаблонні консультації та підготовка фахівців, які можуть працювати з дитячою травмою.