Перспективи України без НАТО: чи здатен нейтралітет забезпечити безпеку поза рамками колективного захисту?

Зеленський, Трамп і Путін. Зображення: Ілюстрації, створені автором із застосуванням штучного інтелекту.

На четвертому році повномасштабної війни, що перетворилася на позиційний кошмар і безжальне перемелювання ресурсів, початкові сподівання сторін на рішучий успіх розвіялися, як дим над руїнами. Україна, попри героїзм та суттєву західну підтримку, веде екзистенційну боротьбу за своє існування, змушена оборонятися, стикаючись із надзвичайно гострою нестачею людей і снарядів. Росія, зазнаючи колосальних втрат і відчуваючи тягар санкцій, не в змозі досягти стратегічного прориву, демонструючи повільне, криваве просування ціною величезних втрат.

Ця похмура дійсність війни на виснаження, де рішуча перемога виглядає недосяжною для обох сторін у найближчій перспективі, а ціна подальшої боротьби є непосильним тягарем, ставить перед усіма учасниками критично важливе питання: як вибратися з цього глухого кута? Пошук шляхів для припинення насильства стає терміновою необхідністю, проте цей шлях сповнений труднощів і ризиків. Серед численних варіантів, концепція "озброєного нейтралітету" України, яка раніше залишалася на периферії обговорень, дедалі частіше опиняється в центрі уваги як потенційний, хоч і вкрай проблематичний і суперечливий, елемент можливого майбутнього мирного врегулювання. Тиск жорстоких реалій на фронті та змінна геополітична ситуація висувають цю ідею на передній план.

Але чи здатна ця модель, чужа українській політичній традиції останніх років і яка потенційно потребує вкрай важких рішень, справді принести стійкий мир, чи це лише черговий міраж на шляху до справжньої безпеки?

Нереалізовані сподівання та геополітичні бар'єри.

Бажання України приєднатися до НАТО, яке стало невід'ємною частиною національної ідентичності після 2014 року, цілком зрозуміле в контексті пошуку максимально надійних гарантій безпеки. Здавалося б, що може бути більш надійним, ніж стаття 5 Вашингтонського договору? Проте сувора геополітична дійсність та прагматичний підрахунок інтересів основних учасників міжнародної арени знищують ці сподівання, роблячи цю мету майже недосяжною в найближчій перспективі.

Непоступлива позиція Росії залишається важливим чинником, який неможливо обійти. Для Москви вступ України до Альянсу є офіційно визначеною червоною лінією, хоча багато експертів, включаючи професора Ґрема Еллісона з Гарвардської школи Кеннеді, справедливо підкреслюють, що це зовсім не єдина, а можливо, й не найвагоміша причина агресії.

Проте найзначнішим аспектом залишається нерішучість Альянсу, особливо США, ризикувати прямим військовим конфліктом із ядерною державою заради України. Це підтверджують обережні висловлювання керівників НАТО та аналітичні дослідження організацій, таких як Defense Priorities, які ставлять під сумнів готовність Вашингтона до прямого втручання.

Мотиви такої обережності складаються з кількох компонентів:

Як підкреслює Юджин Румер з Фонду Карнеґі, навіть потенційне приєднання до НАТО не слід вважати універсальним вирішенням проблеми, оскільки Стаття 5 не забезпечує автоматичне військове втручання. Таким чином, офіційне членство без справжньої політичної готовності до збройної боротьби може виявитися лише формальністю або, що ще більш небезпечно, обманливою ілюзією.

Гіркий урок, отриманий з Будапештського меморандуму 1994 року, коли країни відмовилися від ядерної зброї в обмін на гарантії, які зрештою виявилися пустими, наочно ілюструє, наскільки ілюзорною може бути безпека без чітких зобов'язань. Крім того, якщо Україні будуть надані формальні, але фактично "беззмістовні" гарантії НАТО, це може не лише не забезпечити захист Києва, але й підкопати довіру до зобов'язань Альянсу серед його нинішніх членів.

Уроки минулого та стратегічні розрахунки Кремля

Історія українського нейтралітету свідчить про його непостійність: від декларацій 1990-х до курсу на НАТО після 2014-го країна шукала своє місце в європейській безпеці.

Однак спроби представити нинішню війну виключно як наслідок "провокацій НАТО" і стверджувати, що згода Києва на нейтралітет до 2022 року запобігла б вторгненню, ігнорують справжні мотиви Кремля. Аналіз заяв російського керівництва напередодні вторгнення, включно зі статтею Володимира Путіна "Про історичну єдність...", ясно показує його мету. Йшлося не про загрозу з боку НАТО, а про підкорення України та заперечення її суверенітету. У цьому контексті будь-які поступки з боку Києва, ймовірно, були б сприйняті як слабкість і не зупинили б агресію.

Володимир Путін. Зображення: Ілюстрації, створені автором за допомогою штучного інтелекту.

Визнання цього аспекту є надзвичайно важливим. Основною причиною конфлікту є не лише розширення НАТО, а й неоімперські прагнення Росії та її відмова визнати право сусідньої країни на самостійний вибір. Це усвідомлення має вирішальне значення для адекватної оцінки можливостей досягнення миру.

Ба більше, Москва може розглядати сценарій "озброєного нейтралітету" України не як остаточне рішення, а як тактичний виграш. Це дозволило б формально усунути "загрозу НАТО". При цьому в Кремля збереглася б можливість підривати українську державність через гібридні методи, економічний тиск і політичне втручання. Особливо якщо такий нейтралітет передбачатиме обмеження суверенітету чи демілітаризацію України.

Складний шлях до досягнення компромісу

Невдача російського бліцкригу та незламність України змусили Москву навесні 2022 року змінити свою тактику, зменшивши агресивність риторики та повернувшись до теми нейтралітету. Хоча переговори в Стамбулі не призвели до успіху, вони все ж окреслили можливі напрямки для подальшого врегулювання.

Україна висловлювала готовність до обговорення нейтрального статусу, якщо їй будуть надані надійні гарантії безпеки, що могли б зрівнятися зі статтею 5, а також за умови наявності потужної армії і можливості вступу до Європейського Союзу. У той же час, Росія наполягала на відсутності реальних гарантій, вимагала демілітаризації та обмеження суверенних прав України.

Переговори також оголили прірву в позиціях за низкою ключових напрямів:

Ці аспекти залишаються основними перешкодами і вимагатимуть оригінальних, можливо, багатоступеневих рішень у майбутньому. Будь-яке ефективне вирішення ситуації потребуватиме знаходження надзвичайно складних компромісів у всіх цих питаннях, де інтереси учасників абсолютно протилежні. Ймовірність того, що будь-яка угода вимагатиме від України надзвичайно важких рішень, особливо стосовно територіальних питань, є досить високою, і їх реалізація стане серйозним викликом для внутрішньої політичної стабільності.

Озброєний нейтралітет. Прагматизм чи пастка?

У ситуації, коли перспектива вступу до НАТО виглядає малоймовірною, а вимоги Росії є неприйнятними, концепція збройного нейтралітету, підтримуваного західними країнами, виглядає найбільш прийнятним варіантом, хоча й не позбавленим недоліків. Цей підхід, який пропагують деякі західні експерти, такі як Раджан Менон, полягає в тому, щоб відмовитися від членства в НАТО в обмін на значну західну підтримку для створення потужної оборонної спроможності. Важливо усвідомлювати, що ця модель суттєво відрізняється від традиційного нейтралітету, як у Швейцарії або довоєнній Швеції та Фінляндії. Україні доводиться стикатися з агресивним сусідом, який не має наміру відмовлятися від своїх амбіцій.

Дрони українських збройних сил. Зображення: Ілюстрації, розроблені автором із використанням штучного інтелекту.

Переваги даної моделі полягають у реалістичному підході та зниженні ймовірності конфлікту між НАТО та Росією. Вона фактично базується на спроможності покладатися на власні ресурси під надійною зовнішньою підтримкою. Така можливість є цілком реальною. Вітчизняний оборонний промисловий комплекс демонструє стабільність і динамічний розвиток. Зокрема, з’являються нові виробництва, особливо в сегменті безпілотних технологій. Як зазначають фахівці SIPRI, доходи АТ "Українська оборонна промисловість" досягли рекордного рівня у 2023 році. Це теоретично могло б усунути одну з основних формальних претензій Москви та зміцнити позиції України як самостійного та потужного гравця на міжнародній арені.

Проте цей шлях не є безтурботним і містить суттєві ризики:

Вага вибору

Вибір на користь озброєного нейтралітету несе для України величезні виклики.

По-перше, колосальний економічний тягар. Побудова та утримання потужної армії потребуватиме гігантських ресурсів. Це не просто дилема "гармати замість масла", а ризик того, що військові потреби поглинатимуть ресурси, необхідні для відновлення та розвитку.

По-друге, критична залежність від західної допомоги (технології, боєприпаси). Попри зростання власного виробництва (наприклад, артснарядів), Україна далека від самодостатності. Залежність дає важелі тиску, а допомога нестабільна (як показали дебати в Конгресі США). Залежність Європи від США в критичних технологіях велика, і швидко її подолати складно. Як справедливо зазначають експерти в статті Рим Момтаз із Carnegie Europe, залежність Європи від США в критичних військових технологіях велика, і швидке її подолання -- складне завдання.

Ключова роль Європи. Вона повинна взяти на себе основний тягар підтримки та зміцнити свою обороноздатність. Допомога з боку Європи може виявитися недостатньою, якщо вплив США зменшиться. Потрібно забезпечити значне фінансування та збільшити виробництво озброєнь, зокрема через створення спільних підприємств з Україною, як це роблять Rheinmetall, KNDS та інші компанії. Також варто переосмислити стратегічну культуру, прагнучи до більшої єдності та незалежності. Це вимагатиме колосальних зусиль, і готовність європейських країн до таких змін залишається під питанням.

По-третє, внутрішня ситуація має надзвичайно велике значення. Дискусії щодо нейтрального статусу, особливо якщо вони передбачають болісні компроміси, неминуче викликатимуть запеклі суперечки та загрозу поляризації суспільства. Здобуття національного консенсусу стане серйозним викликом.

У прагненні до стабільності

Складність проблеми робить швидку угоду малоймовірною. У цих умовах, як зазначає низка експертів, включно з Машею Гедберг зі Школи Передових Міжнародних Досліджень Університету Джонса Гопкінса, найбільш реалістичним може виявитися поетапний підхід.

Він надає пріоритет досягненню стійкого припинення вогню, вирішенню гуманітарних викликів, а також створенню демілітаризованих територій і контролюючих механізмів. Лише після стабілізації ситуації на місцях можна буде перейти до складних переговорів щодо політичних аспектів, таких як статус, кордони та забезпечення (або їхніх аналогів).

Володимир Зеленський і Єнс Столтенберг. Зображення: Ілюстрації, створені автором за допомогою штучного інтелекту.

Ймовірно, що майбутня модель безпеки України, якщо її вдасться реалізувати, буде гібридною. Вона поєднає формальний нейтралітет (відмову від участі у військових альянсах) з максимальною інтеграцією в економічні та політичні структури Європейського Союзу. Важливими компонентами стануть також потужні збройні сили, якщо Київ зможе підтвердити своє право на їх існування, а також мережа двосторонніх угод про безпеку з ключовими партнерами, які вже є в наявності. Хоча ці угоди не є аналогом статті 5 НАТО, вони закладають основи для тісної військово-технічної співпраці і певних політичних зобов'язань. Однак справжня цінність цих угод стане зрозумілою лише в умовах нової кризи.

Слід усвідомлювати, що забезпечення тривалої безпеки не обмежується лише військовими аспектами. Внутрішня стійкість України також має велике значення: розвиток демократичних інститутів, економічне зростання, ефективна боротьба з корупцією... Усе це зміцнює країну зсередини та робить її більш привабливою для міжнародних партнерів.

Однак надзвичайно складним залишиться завдання досягнення внутрішнього згоди стосовно чутливого питання можливого відмовлення від конституційно закріпленої мети вступу в НАТО в обмін на інші, проте надійні гарантії, а також збереження суверенітету держави. Це вимагатиме від політичного керівництва країни не лише сміливості, а й вміння відкрито пояснити громадськості всі ризики та переваги такого рішення.

Можливо, саме в такому практичному та реалістичному підході, який поєднує самостійність із мудрим використанням зовнішньої допомоги та готовністю до складних дипломатичних переговорів, полягає мистецтво досягнення миру для України і стабільності для Європи. Однак обрання цього шляху, якщо воно відбудеться під тиском обставин, стане не завершенням історії, а лише початком нового, складного етапу боротьби за виживання та розвиток української нації в умовах вкрай ворожого середовища. Його успіх буде залежати не лише від зовнішніх факторів, але й від внутрішньої згуртованості, стійкості та мудрості самого українського народу. Результати цієї боротьби матимуть значення не тільки для України, а й для формування майбутнього міжнародного порядку, заснованого на повазі до суверенітету та недоторканності кордонів.