Людина, що залишилася з містом: оповідь про Євгенія Матвєєва та Дніпрорудне.

Автор Тетяна Висоцька "Правозахисна Група "СІЧ". Журналістка, комунікаційниця, режисерка документальних фільмів, телеведуча. Більш як 10 років працює у медіасфері та пише на правозахисні й соціальні теми. Має великий досвід у реалізації різноманітних документальних проєктів. Переможниця міжнародних і національних кінофестивалів.

Що відбувається, коли приходить "русскій мір"? Для багатьох це абстракція -- геополітичне кліше, далеке від реальності. Але для мешканців Дніпрорудного, шахтарського міста на півдні України, цей "мір" став жорстокою дійсністю. У лютому 2022-го, коли російські війська наблизилися, місцеві мешканці без зброї вийшли на спротив. Попереду йшов мер Євгеній Матвєєв.

Перелом настав за кілька тижнів, коли росіяни незаконно затримали мера. Опір поступово зламали, місто зайняли. Встановили блокпости, зняли український прапор, почалися перевірки, обшуки, затримання -- й Дніпрорудне перетворилося на типову окуповану територію. Більшість мешканців тоді вирішила виїхати.

Про долю Євгенія Матвєєва не було жодних офіційних відомостей більше року. Лише у 2023 році Червоний хрест підтвердив, що він перебуває в полоні. У грудні 2024 року Росія повернула його тіло. Без імені. Без жодних пояснень. Лише з номером.

Ця ситуація не є унікальною; це стандартний сценарій, за яким російська окупація розповсюджується по містах.

Європейський суд з прав людини нині розглядає справу про загибель українського мера Матвєєва в російському полоні, а рідні просять, аби у висновках суду його прізвище не було анонімізовано.

"Високий зріст і щира посмішка, -- саме таким я пам'ятаю Євгенія Матвєєва ще з дитинства. Мої батьки працювали з ним, а пізніше я отримала посаду під його керівництвом", -- згадує Марина з Дніпрорудного й додає, що важко говорити про нього в минулому часі. -- Він залишався вірним своєму місту, дніпрорудненцям і Україні навіть у найтемніші часи. Це й стало причиною його затримання росіянами".

Дніпрорудне – це компактне шахтарське містечко, розташоване в Запорізькій області на півдні України. Місто славиться своїм великим підприємством у сфері гірничо-металургії – Запорізьким залізорудним комбінатом (Шахта) та Каховським водосховищем. Дніпрорудне було засноване в 1960-х роках як робітниче селище, куди переселялися молоді сім'ї не лише з різних куточків України, а й з усіх уголків СРСР. Станом на 2021 рік, населення міста становило приблизно 18 тисяч людей.

У Дніпрорудному, де всі всіх знали, життя йшло своїм чередом: ранки починалися на ринку, вечори -- на набережній. Усе змінилося після лютого 2022-го...

У перші дні повномасштабного вторгнення Росії в Україну 2022 року російські військові захопили значну частину Запорізької області. На початку березня під окупацією опинилась і атомна електростанція в сусідньому Енергодарі.

Дніпрорудне вже було фактично відрізане від країни. Окупанти до міста не зайшли, але їх було багато навкруги. За 18 кілометрів, у районному центрі Василівка, точилися запеклі бої.

У той момент, коли Геннадій, працівник міськради Дніпрорудного, перебував у місті, він активно підтримував зв'язок з мером. "Його позиція завжди була непохитною: 'Україна тут назавжди!'", - згадує він. Навіть коли стало зрозуміло, що Василівка та Енергодар, найближчі населені пункти, вже під контролем ворога, мер не мав наміру капітулювати.

Зазначається, що демографічний склад Дніпрорудного, як і склад міської ради, був неоднозначним. Проте переважна більшість жителів Дніпрорудного підтримували проукраїнські погляди та прагнули зберегти місто.

Попри невизначеність у ті часи захоплювала згуртованість місцевих мешканців у протистоянні ворогу, згадує Геннадій. Люди приходили до міськради з їжею, одягом; купляли все, що треба, завантажували, возили навіть власними мікроавтобусами: "І це відбувалося на постійній основі, поки була можливість доставляти зібране нашим військовим".

"Василівський район не підняв лапок угору, як дехто каже. Ми надавали все, що було, -- додає Геннадій. -- Люди віддавали останнє: жінки несли консервацію, одяг, цигарки -- все для наших хлопців".

На блокпостах навколо міста тоді почала чергувати Дніпрорудненська дружина -- більш як 20 осіб на кожному. Мер організував харчування малозабезпечених, випічку хліба та перші евакуаційні рейси.

Дружина Євгенія Матвєєва, Алла, згадує про перші дні повномасштабного вторгнення Росії: "З 24 лютого 2022 року Євгеній практично не повертався додому, залишаючись в кабінеті міської ради навіть вночі. Він завжди турбувався про людей, і тоді це було особливо помітно. У своїх онлайн-зверненнях він ділився інформацією про ситуацію в місті та навколишніх районах. Його слова навіть мені приносили відчуття спокою".

27 лютого 2022 року російські війська впритул підійшли до меж міста й спробували зайти до нього, та неозброєні дніпрорудненці на чолі з мером вийшли назустріч бронетехніці й сказали, що не пустять техніку до Дніпрорудного. Окупанти того дня розвернулись і поїхали геть. Це відео тоді розлетілося світом і потрапило в новинні сюжети CNN.

Шахта, що знаходиться за 25 кілометрів на південь від Дніпрорудного, почала свою роботу з початком вторгнення, щоб забезпечити мінімальні потреби, адже зупинити діяльність такого великого комбінату відразу було неможливо без серйозних наслідків. Щоранку автобуси з працівниками вирушали з міста до шахти, проїжджаючи повз контрольно-пропускні пункти загарбників.

"Зранку 13 березня Євгеній, як завжди, почав працювати на світанку. Йому зателефонували з проханням допомогти, бо окупанти затримали два автобуси з працівниками, які їхали на шахту, й він негайно вирушив з'ясовувати, що сталося", -- згадує дружина.

Каже, майже одразу зателефонували знайомі. Сказали, що росіяни затримали Євгенія, забрали його телефон і службову автівку. Автобуси гірників відпустили. Дніпрорудненці вже збиралися на перехресті біля блокпоста -- вимагати від окупантів звільнення мера.

"Я теж побігла туди. Побачила, як кілька машин із нашими чоловіками вже рушили в бік російських військових", -- додає Алла.

Після повернення чоловіки розповіли, що російські військові силоміць кидали всіх на землю, обличчям вниз, намагаючись залякати, тримаючи зброю напоготові, і заявляли: "Забудьте про нього. Не смійте збирати тут людей".

Згодом Аллі та мешканцям міста донесли інші висловлювання від росіян: "Мер зв'яжеться особисто, нехай його заступники чекають у приймальні".

Вона згадує, що в той день чимало людей затрималися в міській раді до глибокої ночі, але Євгеній так і не з’явився на зв’язок.

"Я думаю, що його б звільнили, якби він погодився співпрацювати з ними. Але він не погодився," - зазначає Алла.

Уже через тиждень після арешту Євгенія російські війська почали поступово входити в місто. Це призвело до початку рейдів по вулицях Дніпрорудного, де військові перевіряли населення на "проукраїнськість", намагаючись ліквідувати будь-який прояв опору. Багато місцевих жителів вирішили залишити місто.

З 12 квітня 2022 року по всьому периметру Дніпрорудного російські війська встановили свої контрольно-пропускні пункти, а український прапор на будівлі міської ради змінили на триколор.

Інформація про незаконне затримання Євгенія Матвєєва російськими окупантами під час виконання посадових обов'язків одразу потрапила до державних органів. Ірина Верещук (віцепрем'єр-міністерка України на той час) повідомила, що росіяни підтвердили полонених, серед них -- мера Дніпрорудного. Президент Володимир Зеленський у своїй промові теж говорив про незаконне затримання Матвєєва.

"Згідно зі словами моїх знайомих, окупанти незаконно арештовували людей за певними "списками", куди входили цивільні з вираженою проукраїнською позицією, -- повідомляє Алла. -- Ймовірно, Євгеній опинився в цих "переліках", і коли росіяни переглянули його документи, вони миттєво його затримали."

З квітня 2022 року Алла Матвєєва звернулася за допомогою до юристки Правозахисної групи "СІЧ" Юлії Полєхіної, аби дізнатися про долю свого чоловіка.

"Ми швидко дізналися про те, що прокуратура ініціювала кримінальне провадження. Зв'язалися зі слідчим, надіслали всі необхідні запити та звернулися до Червоного Хреста," - розповідає адвокат. Одночасно вона підготувала скаргу до Європейського суду з прав людини, в якій йшлося про загрозу порушення основних прав – незаконне утримання цивільної особи, відсутність зв'язку та ризик для життя.

11 травня 2022 року ЄСПЛ присвоїв справі пріоритетний статус і зобов'язав російську владу забезпечити доступ до Євгенія й надати йому медичну допомогу. В січні 2023-го подали серію звернень до російських держорганів, зокрема Міноборони РФ. У відповідь отримали формальні відписки.

"Ми чітко висловили наше прохання: знайти людину, дізнатися, де перебуває Євгеній, і в якій він ситуації. Проте, фактично, ми не отримали жодної відповіді," - ділиться спогадами Полєхіна.

Підтвердження, що Євгеній живий, надійшло в травні 2023 року від Міжнародного комітету Червоного Хреста. Для родини це стало хоч і болісною, але важливою звісткою. Алла почала чекати на обмін: "Ми вірили, що тепер усе залежить від дипломатичних переговорів. Я трималася, бо мала хоч крихту, але надії".

У листопаді 2024 року надійшла сумна звістка про загибель Євгенія Матвєєва. Під час обміну тілами Росія передала його останки, які впізнала його дружина. Церемонія поховання відбулася 5 грудня в Київській області.

"Безперечно, його смерть -- насильницька. Ми чекаємо на результати експертиз, після чого зможемо говорити відкрито", -- зазначає Юлія Полєхіна.

Адвокатка вже повідомила Європейський суд про смерть та подала нові матеріали для продовження розгляду справи. Крім того, готується звернення до Комітету ООН з прав людини.

"Ми вимагаємо, щоб розслідування проходило відкрито, а особа була названа. Це не просто 'мешканець Запорізького регіону'. Це -- Євгеній Сергійович Матвєєв, який загинув у російському полоні," -- підкреслює правозахисниця.

Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну з окупованих міст Запорізької області, зокрема з Дніпрорудного та сусіднього Енергодара, були змушені виїхати десятки тисяч людей. За оцінками української влади та міжнародних спостерігачів, лише з Енергодара евакуювалися понад 25 тисяч мешканців -- майже половина довоєнного населення. Однак сотні тисяч українців і досі залишаються під окупацією, де щодня стикаються з тиском, репресіями та ізоляцією.

"На сьогодні Україна верифікувала 1770 цивільних осіб, незаконно затриманих РФ (із них підтверджено через Міжнародний комітет Червоного Хреста -- 868). Водночас, за неофіційними даними, понад 16 тисяч цивільних осіб можуть бути незаконно затриманими та/або зниклими безвісти за особливих обставин. Наразі Офісу Омбудсмена відомо про факт незаконного затримання мера міста Херсон Ігоря Колихаєва (має підтвердження від МКЧХ) та мера міста Гола Пристань Херсонської області Олександра Бабича (полон підтверджено іншими джерелами -- телефонними дзвінками, свідченнями повернених із полону, оприлюдненими фото- та відеоматеріалами)", -- коментує представник Офісу Уповноваженого Верховної Ради з прав людини Станіслав Куліш і наголошує, що справжня кількість утримуваних набагато більша за офіційні цифри. Серед українських цивільних полонених -- волонтери, журналісти, священники, представники місцевого самоврядування.

Багато свідків воліють мовчати, оскільки відкрито говорити про злочини, вчинені російськими окупантами, становить великий ризик. Причини цього зрозумілі: багато людей або їхні близькі залишаються в окупованих регіонах. Російські війська ретельно контролюють усі проукраїнські висловлювання і можуть затримувати тих, хто висловлює свою позицію, утримуючи їх у жахливих умовах. У таких ситуаціях допомога стає практично неможливою, адже в умовах окупації правові норми не функціонують, а життя українців не має жодної вартості.

З цієї причини більшість імен у нашому матеріалі змінено з міркувань безпеки, а частина інтерв'ю наразі залишиться неопублікованою.

Ми й надалі будемо уважно слідкувати за розвитком цієї події, оскільки вона продовжує існувати в контексті боротьби за справедливість. Спогади про мера Дніпрорудного та прагнення до істини залишаються невгасимими.

"Надія на те, що його обміняють, до останнього мене не покидала, -- додає Марина з Дніпрорудного. Тепер він -- людина-легенда, яка стала для нас символом незламності духу, мужності та самопожертви".