Між національною катастрофою та правовим ігноруванням: обов'язок держави полягає в захисті прав людини під час мобілізаційних заходів.
юридичний експерт, доктор юридичних наук, заслужений правознавець України. Очолює правління Громадської організації "За демократію через право" та виконує обов'язки віце-президента Світового конгресу українських правників.
Львів у цій розповіді є лише одним із проявів більшої проблеми. Подібні критичні ситуації вже траплялися на Рівненщині, в інших частинах України, а також у Києві, зокрема на Троєщині перед масованими обстрілами 14 червня. Тоді суспільна увага була прикута до трагедії від ракетних ударів, проте сам факт конфлікту залишився актуальним. Це свідчить про те, що ми маємо справу не з випадковістю, а з певною закономірністю.
Українське суспільство наразі переживає п'ятий рік повномасштабної війни. Втома — як фізична, так і психологічна — є природною та неминучою. Не можна безкінечно вимагати від людей мобілізаційних зусиль без належної правової основи, без поваги до їхньої гідності та без чітких, справедливих умов. На початку вторгнення армія отримала значне підкріплення завдяки безпрецедентному influx добровольців, що стало вирішальним чинником для зупинки ворога. Проте сьогодні ситуація змінилася: більшість мотивованих людей вже беруть участь у бойових діях, а суспільство відчуває виснаження.
Українські кладовища, які стрімко множаться в кожному населеному пункті, слугують гірким нагадуванням про ціну, яку ми платимо за цю війну. Це спільна національна трагедія, яка торкається всіх нас. Тому влада не має права закривати очі на проблеми мобілізації, прикриваючись гаслами про "ворожі наративи". Хоча російська пропаганда використовує кожну ситуацію на свою користь, це не знімає з порядку денного важливу проблему: систематичні порушення прав людини з боку представників ТЦК вимагають термінового втручання з боку держави.
Окрему тривогу викликають практики примусу, публічних "вибачень", демонстративних затримань і застосування сили. Сихівський інцидент став символом цієї тенденції. Виникають принципові питання: чи достатньо "роз'яснень" родичам тих, хто помер після так званої "бусифікації"? Чи будуть відкриті розслідування і публічні суди? Чи понесуть відповідальність ті, хто перевищував повноваження і застосовував насильство? Без відповідей на ці питання будь-які заяви про "наведення порядку" виглядають як імітація.
Ситуація ускладнюється ще й тим, що суспільство не має доступу до інформації про реальні критерії перевірок ТЦК. Чи йдеться про контроль за дотриманням прав людини, чи лише про виконання планів мобілізації за будь-яку ціну? Закритість породжує недовіру, а недовіра -- конфлікт.
У таких обставинах держава зобов'язана терміново створити чіткий, прозорий та детально прописаний законодавчий механізм мобілізації. Необхідно визначити повний порядок дій – від першого контакту з громадянином до завершення всіх адміністративних процедур. У цьому механізмі повинні бути обов'язково закріплені права, обов'язки та юридична відповідальність усіх учасників, зокрема – жорстка відповідальність службових осіб за перевищення своїх повноважень.
Основним аспектом має стати встановлення чітких обмежень. На рівні законодавства необхідно категорично заборонити будь-які форми незаконного позбавлення волі, насильницького утримання, вилучення особистих речей, психологічного тиску та інші дії, що порушують права людини. При цьому перелік таких заборон повинен бути відкритим і адаптивним, щоб включати ситуації, які не можуть бути передбачені заздалегідь, але можуть виникнути в реальному житті.
Окремо слід реформувати систему військово-лікарських комісій. Реальний стан здоров'я, а не формальні процедури, має бути визначальним фактором у прийнятті рішень. Йдеться не лише про права людини, а й про ефективність армії.
Одночасно слід відверто визнати, що навіть у разі активізації переговорів, мобілізація не зупиниться одразу. Необхідна системна демобілізація, ротація та відновлення військових, які перебувають у боях протягом тривалого часу. Без цих заходів неможливо підтримувати боєздатність армії.
Безсумнівно, особи, які вчиняють тяжкі злочини, повинні відповідати за свої дії. Проте це не знімає з порядку денного важливість термінового та всебічного оновлення мобілізаційної політики в цілому.
Сьогодні ми спостерігаємо, як країна опинилася на перехресті двох складних реалій: національної трагедії, пов'язаної з війною, та загрози правової дезінтеграції всередині суспільства. Якщо не будуть запроваджені чесні, прозорі та однакові для всіх правила, цей розрив лише продовжить зростати.
Саме з цієї причини я звертаюся до Міністра оборони з проханням залишити репресивний підхід до вирішення кризи і зосередитися на реальних, системних змінах. Сихів не є випадковим явищем. Це перший сигнал тривоги.
