"Моноліт" з комфортної служби самостійно перейшов до Третьої штурмової. Україна - новини Рівного та регіону - Рівне Вечірнє.

21-річний Владислав Миронов, працівник "Українських лісопилень" у Костополі, приєднався до Збройних Сил України наступного дня після початку повномасштабного вторгнення. Спочатку отримав спеціалізацію сапера, а згодом здобув сертифікат оператора дронів. Після двох років навчання новобранців та організації умов для проживання офіцерів, молодий військовий відчув прагнення служити на передовій і подав заявку до 3-ї штурмової бригади. Так Владислав залишив спокійні умови військової служби і вирушив на передову.

Влад неодноразово отримував поранення, проте між лікуванням і військовою службою встиг відзначити весільне святкування свого товариша. Після вибуху на міні він втратив частину ноги, що зробило його непридатним для подальшої служби. Проте йому вдалося зберегти незламний дух і почуття гумору. Наразі він навчається ходити на протезі, керувати автомобілем і знову святкує на весіллі свого побратима, бойового медика Дмитра Бурди.

Затишна служба

Влад вирішив приєднатися до збройних сил одразу з початком війни, керуючись цілком практичними міркуваннями. Його місце роботи на "Українських лісопильнях" повідомило про призупинення діяльності, і йому довелося шукати нові можливості для заробітку, аби сплатити оренду квартири. Оскільки він уже мав досвід служби сапером, рішення йти до війська здавалося логічним. Проте, спершу його не брали до лав, і лише після втручання знайомого у військкоматі його зарахували до окремого батальйону управління.

"Я проходив службу сапером на строковій, і саме в цій ролі мене й призвали. Служба тривала досить довго. Спочатку я був у Млинові, а згодом переїхали до Черкаської області, де провели більше року. Ми облаштовували житлові умови, проходили тренування, працювали над злагодженням підрозділу та вчилися поводитися з боєприпасами. У січні 2023 року ми вирушили на Донеччину, де протягом двох місяців щодня виїжджали під Бахмут для виконання завдань з мінування доріг і полів. Але це не відбувалося безпосередньо на лінії фронту," - поділився Влад.

Після цього Владислав пройшов двотижневі курси з управління дронами в Київській області, а потім повернувся до Черкащини. На той момент він вже мав статус старшого сапера та сертифікат оператора безпілотників. Владислав навчав інших надавати допомогу у роботі з дронами та вибухівкою, однак на фронті ані його навички сапера, ані знання оператора БПЛА не були корисними.

Третій штурмовий підрозділ

"Чомусь мене та кількох хлопців, які мали найкращі знання у саперній справі, не направили на навчання для отримання документа на право роботи з мінами. Інші ж відправились на курси. Я намагався перевестися до розвідки, щоб приєднатися до товариша, але командування було категорично проти. Мені також набридло займатися організацією побуту для офіцерів у різних регіонах. Тож я вирішив перейти до Третьої штурмової бригади. Напередодні 2024 року заповнив анкету на сайті, пройшов онлайн-співбесіду, зібрав усі необхідні документи, і незабаром отримав лист з моєї частини про те, що я маю вирушити на Донеччину в складі 3-ї штурмової бригади. Командування було здивоване, адже, хоч я й був одним з наймолодших, мав чималий досвід і завжди підтримував атмосферу в колективі. Проте, мене відпустили. І я вирушив, просто солдатом, без конкретної посади," - поділився наш захисник.

Невдовзі Владислав був у Донецькій області. Там знову пройшов курс молодого бійця, потім перекинули у Покровськ. Спочатку теж були заняття з медицини, стрільби, фізична підготовка. Потім був Ізюм на Харківщині, і перший бойовий вихід нашого піхотинця в Луганській області: тільки-но заїхали на позицію - і одразу "привітала" ворожа протитанкова ракета. На щастя, пролетіла мимо, але в траншеї бійці бігли дуже швидко.

Під час другого бойового завдання в квітні 2024 року Влад отримав своє перше поранення.

"Саме почали облаштовувати позицію - і чуємо звук дрона та клацання, наче чека від гранати. Ми розбіглися в різні боки. Побратиму Рафу - у нього був перший вихід - руку відірвало , а мені осколки посікли ноги й руку. Раф сам собі турнікет накладав, я теж сам все робив. Страшенно хотілося пити, води поряд не було. Єдина повна пляшка лежала далі від мене. І я з трьома турнікетами, переставляючи лівою рукою по черзі інші свої кінцівки, доповз до води. Наш медик повернувся й допоміг нам, а хвилин за 40 за нами приїхала група евакуації. Раф, хоч без руки, самостійно зайшов в машину, мене закинули за руки і за ноги, наче мішок з картоплею, і повезли в село Борова", - пригадує боєць.

Гумор є важливою частиною обслуговування.

Після крику сержанта "Де Моноліт? Де Моноліт?!" поранений вивівся з незрячого стану. Він відкрив очі і побачив, як сержант регоче, знімаючи його на телефон. Моноліт, замурзаний і з чорними руками та обличчям, лежав у ліжку без футболки, під якою все ще панувала чистота. Його вигляд був такою кумедною картиною, що викликав сміх у сержанта. "У 3-ій штурмовій чорний гумор - це невід'ємна частина нашої служби", - усміхаючись, промовив Моноліт.

У травні, через місяць, молодий солдат знову приєднався до свого підрозділу. Після виписки з лікарні він не відправився на позиції, а спочатку декілька днів займався перевезенням товаришів по службі та боєприпасів.

"Одного разу я вів бійців на позицію. Серед нас був чоловік, якому вже за 40. На небезпечній ділянці дороги він раптом заявив, що не має сил продовжувати і зупинився. І тут раптово пролетів дрон. Наш втомлений боєць миттєво піднявся і обігнав усіх, навіть мене, молодого спортсмена. Це був наш дрон, і хоча ми це знали, він надихнув бійця так швидко бігти на позицію, що ніхто не міг йому завадити. А ще був кумедний випадок, коли я заварив собі каву, залишив її остигати, і раптом почався обстріл. Вся моя кава була засипана землею. Ми перебралися в інше місце, і вже там я зміг насолодитися своєю кавою," - ділиться Влад цікавими спогадами.

Хлопець пригадує ще одне дрібне поранення, коли осколки рикошетом прилетіли йому в районі грудей, і якби на той момент він зняв бронежилет, все могло скінчитися сумно. Але обійшлося.

"Ця спокійна дівчина без жодних емоцій знищувала супротивника."

12 серпня 2024 року став важливою датою у військовій біографії Влада Миронова, адже саме в цей день він брав участь у запеклому бою з противником, що розгорнувся безпосередньо в траншеях.

"Ворог підійшов дуже близько, а потім вони зайшли в нашу траншею. Ми їх вибили, але їм наказали штурмувати, і вони знову зайшли у нашу траншею. І знову не мали успіху. Ми дочекалися підмоги - і пішли нищили їх. З нами в піхоті служила Юля зі Львівщини з позивним "Тиша", невеличка мовчазна дівчина. Та треба було бачити, як дівчина-штурмовик мовчки бере кулемет, йде і безпристрасно відстрілює ворога. Цього я ніколи не забуду. На жаль, Тиша загинула. Згодом ми порахували, що росіяни тоді втратили близько 30 бійців в одній траншеї і ще 20 в іншій. Тіла ми не закопували, не було можливості", - поділився Влад.

"Моноліт, ти знову на трьохсотому?"

На цю позицію одразу завели іншу роту, а підрозділ Влада перекинули на іншу. Заїжджали на американських бронетранспортерах М-113. Наш боєць каже, що коли сидиш у цій машині, з'являється відчуття безпеки, адже прильоти - десь там, за віконцем. Однак у зоні бойових дій відчуття безпеки відносне. Спочатку на їхньому БТРі зламався крупнокаліберний кулемет, і машина стала небоєздатною, потім поранення дістала половина бійців групи, а потім М-113 зупинився і заглухнув - добре, що не у полі, інакше усій групі прийшов би кінець. На щастя, вони змогли доїхати до місця, де поранених, у тому числі й Влада, забрали "швидкі".

25 серпня бійця виписали з лікарні у Харкові, на наступний день він мав запрошення на весілля побратима у Рівному. Забрав свої речі з Ізюма, сів в авто - і на ранок був в Костополі. Взяв удома костюм зі шкільного випускного, купив нову сорочку й туфлі, адже мав бути дружбою, і поїхав на весілля.

У жовтні, після проходження реабілітації, Влад знову повернувся в Ізюм. Перед виходом на позиції під'їхали знайомі хлопці з іншої роти і кажуть, що з Монолітом в одній групі не підуть. Мовляв, знову 300-ий будеш, нащо воно нам? Як у воду дивилися.

"На точці накопичення ми розподілилися на малі групи. Мій знайомий медик ішов попереду, я за ним, за мною новачки, щоб у темряві не побігли не туди. Залишалося пройти метрів 600, і раптом я наступаю на саморобну міну. Такі ворог з дронів скидає, вони лежить на землі, непомітні навіть вдень, а тим паче вночі. Підбіг медик, ми турнікети разом наклали, і мене потягнули до найближчого бліндажа. Перед входом підіймається маскувальна сітка, мій побратим, котрий не хотів зі мною разом йти, запитує, хто тут 300-ий. Відповідаю, що я. І тут почалося: "Моноліт, ти знову 300-ий? Я ж казав! Скільки можна? Та ти задовбав!" Я випив пігулки, познімав з себе зайве. Дивлюся на ногу й бачу, що залишилася лише п'ята і трохи шкіри біля мізинця. От халепа! Порвало нову термобілизну, нові термошкарпетки за тисячу гривень, які перший раз вдягнув, і берці дорогі теж порвало. Стільки грошей на вітер пішло! А що стопи немає - про це я тоді не думав", - жартує Влад.

Евакуація пройшла швидко і злагоджено. Бійці, які переносили пораненого, проявили терпіння та дотрималися всіх запитів: вони одягли на нього каску, щоб захистити від можливих небезпек, забрали його телефон, цигарки й робочу запальничку.

Так наш поранений боєць уже втретє опинився у селі Борова. Отямився у підвалі, куди його та інших поранених спустили через обстріл. Там провели першу операцію, дістали осколки. Далі повезли у Харків, звідти спеціальним потягом - у Львів, у лікарню святого Луки. Ногу ампутували вище гомілковостопного суглоба. Ось тоді був сильний біль, плюс фантомні болі. Потім було ще дві операції.

Після тривалого періоду реабілітації в Трускавці, який Влад описує як майже непомітний, у березні 2025 року йому встановили протез на ампутованій нозі, і він повернувся до рідного села Яполоть. Зараз він адаптується до нового протезу та знову опановує навички водіння автомобіля.

До військової служби Владислав Миронов тепер непридатний. Вивчає пропозиції майбутнього працевлаштування і знову має запрошення на весілля - дружбою нареченого, бойового медика Дмитра Бурди.

Костопільська міська рада. Справи героїв з Костопільщини.