"Захоплений Донецьк не викликає інтересу у багатьох". Як молоді люди, досягнувши повноліття, залишають окуповані території на шляху до "вільної України".

Валі 21 рік. Вона заробляє на життя, працюючи баристою в кав'ярні в самому серці Києва. Декілька місяців тому вона залишила своє містечко, що знаходиться неподалік від окупованого Донецька, і, без підтримки батьків і родичів, вирушила в подорож через Росію і Білорусь, щоб дістатися до українського кордону.

У 2014-му, коли на українському сході заговорили про так звану Донецьку народну республіку, Валі було 10 років.

"Мої батьки не висловлювалися ні за Росію, ні за Україну. Вони в принципі про це нічого не говорили, - згадує Валя. - А я жила своїм дитячим життям і ні про що таке не думала".

На момент повномасштабного вторгнення Росії в Україну в 2022 році, дівчина вже досягла підліткового віку. Вона звернула увагу на різницю між інформацією, яку поширювали російські та проросійські ЗМІ, і тим, що викладали в телеграм-каналах мешканці Києва, що спонукало її до роздумів.

"Ми з однолітками почали говорити, питати, шукати, докопалися до подій Майдану, - згадує Валя. - Це був час палких суперечок у мережі. Деякі друзі перестали бути друзями".

Валя вперше почула про можливість виїзду на територію, підконтрольну Україні, від своїх старших товаришів по навчанню в коледжі в Донецьку.

"Багато моїх ровесників залишаються в Донецьку, деякі вирушають до Росії. Проте є й такі, хто вже виїхав або в Україну, або за межі країни. Тож я була свідома, що це реально," - ділиться дівчина.

"Батьки пов'язані з домом та спогадами про життя біля Донецька, але я не маю жодних зв'язків з цим місцем. Там немає перспективи", - зазначає вона.

Імена всіх героїнь були змінені з метою забезпечення безпеки.

За кілька місяців життя в Києві Валя встигла поміняти роботу і звикнути до українських обгорток продуктів у супермаркетах. Але з батьками на Донеччині дівчина зв'язок не обірвала.

"Вибір, який я зробила, був не простим. Проте я була впевнена, що батьки стануть на мій бік, навіть якщо їхня думка відрізняється від моєї, - ділиться дівчина. - У них є свої підстави залишатися в Донеччині."

У 2014 році, коли в Україні розпочалася війна на сході, батьки Валі разом із друзями вирушили до Бердянська. Проте труднощі, з якими стикнулися переселенці, змусили їх незабаром повернутися назад.

На уроках історії в донецькій школі, які до 2016 року проводили за українськими підручниками, все частіше вчителі просили пропускати розділи про історію України.

До 2019 року учні мали спільний урок української мови та літератури раз на тиждень, але він проходив у досить неформальному стилі. Можливо, саме завдяки цим заняттям Валя спілкується зі мною гарною українською.

Для вступу до коледжу вимагали наявності певних документів. У той час паспорт самопроголошеної ДНР тільки почали видавати, і процес отримання супроводжувався значними чергами.

У 2019 році дівчина разом із батьком вирушила до Маріуполя, аби оформити їй українську ID-картку та закордонний паспорт для тата. Проте, зрештою, їм все ж довелося отримати паспорт ДНР, оскільки без нього коледж відмовлявся виплачувати стипендію.

Незважаючи на те, що батьки виглядали аполітичними, Валя помічала дрібні прояви підтримки України.

"Тато до останнього не змінював українські номери на авто і навіть зараз десь зберігає їх в гаражі, - каже дівчина. - Крім того, батьки ніколи не називали російсько-українську війну СВО, як це оголосив Путін, завжди казали "війна".

В пошуках "нових можливостей" Валя спочатку вирушила до Севастополя, де жила її подруга.

"В окупований Крим росіяни вкладають, бо він для них туристично привабливий. Окупований Донецьк нікому не треба", - вважає дівчина.

Проте в Криму знайти людей з подібними поглядами виявилося непросто, тому Валя, після деякого часу, вирішила повернутися додому.

Своє рішення про "еміграцію" з "ДНР" вона ухвалила ще у 2023 році.

"А тоді раптово Пригожин пішов на Москву, а пункт пропуску в Сумській області закрили. Довелося чекати". Це був гуманітарний пункт пропуску, який діяв перші роки великої війни.

Залишився лише один спосіб гуманітарного в'їзду в Україну – через Білорусь. Як зазначила Валя, перевізники вимагали від 300 до 500 доларів за всю поїздку. Однак дівчина прагнула заощадити і вирішила самостійно придбати всі квитки.

"Мій батько відвіз мене з нашого містечка до Донецька. Там я сіла на автобус до Ростова, подорож зайняла приблизно чотири години. Після цього я добу їхала поїздом до Мінська, а потім пересіла на електричку до Бреста. Я переночувала в хостелі та о 5 ранку вирушила на автобус до села на білорусько-українському кордоні," - ділиться дівчина своїми враженнями про подорож. Вона зазначає, що вся дорога обійшлася їй приблизно у сім тисяч гривень.

Автобус зупинився, і Валя вийшла в самому серці Мокрана. Тепер, з двома валізами в руках, їй належало дістатися до кордону пішки.

"Автобус до Мокран був майже порожній, адже тут проживає небагато людей. Місцеві жителі запитували мене, чи я з України. Я підтверджувала, що так, повертаюся додому. На щастя, одна літня жінка підказала, в якому напрямку рухатися", - розповідає Валя.

Місцева білоруська прикордонниця, яка прямувала на свою зміну, помітила дівчину з великими валізами. Зрозумівши, куди їй потрібно, жінка зупинилася і запропонувала Валю підвезти.

Контрольний пост функціонує з восьмої ранку до обідньої пори. У той день Валя опинилася там першою.

Наразі це єдина точка в'їзду для українців з Білорусі. З території Росії в'їхати в Україну наразі неможливо.

Пункт пропуску Мокрани-Доманове функціонує виключно в одному напрямку – українці мають можливість повернутися додому, тоді як виїзд до Білорусі заборонений навіть для місцевих жителів.

Щоб перетнути кордон України, досить пред'явити будь-який український документ, такий як внутрішній або закордонний паспорт, ID-картку, або навіть свідоцтво про народження, видане в Україні.

Під час серії бесід з українцями, які поверталися з окупованих територій, BBC Україна з’ясувала, що люди не ховають наявність двох паспортів — російського чи паспорта так званої ДНР та українського. На кордоні вони відкрито демонструють обидва документи білоруським прикордонникам.

Українські прикордонники подекуди забирають російські паспорти у своїх громадян, а інколи дозволяють їх залишати - або на пам'ять, або якщо люди планують повернутися на окуповані території (наприклад, доглядати за старшими батьками).

Перетин білоруської частини кордону для Валі виявився досить легким: прикордонники перевірили її валізи, ознайомилися з вмістом телефону та запитали про її маршрут подорожі.

Після цього вона вирушила пішки через так звану "сіру зону". Під знаком "З поверненням в Україну" Валю зустріли українські прикордонники.

"Я спілкувалася з трьома чоловіками та однією жінкою. Всі вони, в цілому, були досить дружелюбні, - згадує Валя. - Я кілька разів відповідала на ті ж самі запитання. Всередині мене охоплювало хвилювання – сидиш там і не знаєш, чи пропустять тебе. А якщо доведеться повертатися назад? Мене питали про моє життя в Криму, чи служить хтось із моїх родичів у російській армії та інші подібні речі."

Валю, звісно, пропустили. Свідоцтва про народження та української ID-картки, хай навіть простроченої, було достатньо для повернення.

З українського боку кордону не знадобилося йти пішки. Дівчину зустріли представники волонтерської організації Helping to Leave, які "запросили на обід, напоїли і надали допомогу з подальшою організацією подорожі до Ковеля".

"Протягом двох днів у дорозі тато жодного разу не заговорив зі мною. Він не телефонував, щоб не висловити зайвих слів. Перед тим, як вирушити, він просив мене залишитися", - ділиться Валя.

Зараз дівчина часто говорить з батьками. "Вони й сумують, і намагаються підтримати", - каже вона.

Валі найбільше не вистачає маминого швейного ательє, яке завжди було поряд: "Я могла придбати будь-який одяг і була впевнена, що мама його підкоригує. Але в Києві мені вже не доступна така розкіш".

Щоб вберегти рідних від можливих цькувань, дівчина наполягала на анонімності розмови. Молодший брат Валі, за її словами, поки немає ніякої політичної позиції: "Йому 17 років і він просто хоче тусити з друзями".

Валя вважає, що життя в Києві відкриває безліч перспектив.

"Спершу було дивно звикнути до тривог. У Донецькій і Луганській областях, так званих ЛДНР, їх немає. Лише вибухи. Такий трохи фаталізм. А в Севастополі сирени виють, аж поки не завершаться - кілька годин або всю ніч", - згадує дівчина.

Проте найбільше багатство для Валі в Києві – це його мешканці.

"У цій обстановці я вільно спілкуюсь українською і не переживаю за можливі помилки. У Донецьку та Севастополі цього мені дуже бракувало. Там доводилося розплутувати натяки, що ховалися між словами."

Вісімнадцятирічна Альона, яка нещодавно залишила окуповану Донеччину, не мала такої ж підтримки від батьків, як інші.

"Вони казали дівчині про Україну: 'Ти підтримуєш державу, яка завдає тобі шкоди'."

5 березня 2025 року Альона відзначила своє вісімнадцятиріччя, а всього через кілька днів вона вже перетнула кордон між Україною та Білоруссю.

"Мої батьки підтримують Росію, і я не мала можливості дізнатися про іншу версію історії, - говорить Альона. - Я не могла зрозуміти, з якої причини розпочалася війна."

У 2014 році, коли на вулицях містечка поряд з Донецьком з’явилися люди в форменому одязі та з зброєю, Альоні лише виповнилося сім. Разом із бабусею та молодшою сестричкою вона покинула рідний край і перебралася до Росії, де залишалася до 2018 року, після чого вони повернулися назад на Донеччину.

Перед початком російського вторгнення в Україну родина Альони проживала в маленькому містечку в Донецькій області, але згодом вирішила переїхати до Донецька, адже "стало надто шумно".

У березні 2022 року все змінилося. Альона в інтернеті познайомилася з хлопцем із Києва. Він розказав їй, як відчуває і переживає напад Росії на Україну і що бачив на власні очі.

"Перед цим знайомством я не мала визначених поглядів. Найважливіше для мене було, щоб люди були адекватними і не казали мені нічого поганого", - ділиться Альона. Тривалі обговорення в інтернеті суттєво вплинули на її світосприйняття.

Від однокласниці Альона дізналася, що та дистанційно вчиться у школі зі Слов'янська - за українською програмою і з українськими вчителями. Вона теж почала так робити.

"У Донецьку навчання проходило в дистанційному форматі, тому вдень я вчилася там, а ввечері - в школі зі Слов'янська, - ділиться спогадами дівчина. - Це було таємницею для батьків, або я використовувала навушники. Коли ситуація ставала підозрілою, я просто відключалася. Вчителі знали про моє перебування в Донецьку і не робили зауважень. Таким чином, я змогла отримати український атестат."

У той час Альона прийняла рішення залишити Донецьк і знайти шляхи для вступу до українського університету. Проте їй залишалося дочекатися досягнення повноліття.

Щоб не викликати підозр у батьків, у 17 років молодиця вирішила вступити до місцевого навчального закладу на факультет архітектури.

Альона уже не раз відвідувала Таганрог зі своїми подругами. Тож, коли наблизилося її повноліття, вона вирішила повідомити батькам, що святкуватиме свій день народження саме в цьому місті.

Замість цього вона вирушила до Мінська, де провела приблизно тиждень, чекаючи на так званий "білий паспорт" — документ, що підтверджує особу для повернення в Україну. Цей папір засвідчує громадянство та надає право на в'їзд в країну, якщо особа позбавлена звичайного паспорта.

"Перш ніж вирушити у подорож, я непомітно для батьків зробила копію українського паспорта мами та домової книги. Ці документи, разом зі своїм свідоцтвом, я передала в консульство в Мінську", - ділиться своїми спогадами дівчина.

В організації та координації процесу дівчині сприяли Українська мережа за права дитини та президентська ініціатива Bring Kids Back.

"Власне, тепер я усвідомлюю, що свідоцтва про народження в Україні цілком вистачило б, але тоді ми вирішили взяти додаткові запобіжні заходи," - розповідає Альона. Так само, як і Валя, вона проходила через пункт пропуску Мокрани-Доманове.

Лише в Білорусі дівчина зізналася рідним, що не повернеться додому.

"Шок охопив моїх батьків, і вони почали чинити на мене тиск, вмовляючи залишитися в Мінську та ні в якому разі не здавати російський паспорт. Але я не піддалася їхнім умовлянням - ані в першому, ані в другому випадку. Навіщо мені той паспорт?" - ділиться спогадами Альона.

Зараз дівчина живе у Сумах разом із хлопцем, який трохи раніше виїхав з окупованої території. Вона готується до здачі НМТ і вступу в український університет - на архітектурний факультет.

"У Донецьку я свідомо вибрала напрям навчання, який планувала продовжити в Україні," - розповідає вона.

Спілкування з батьками Альоні дається важко: "Вони казали нічого не викладати з українським прапором і не говорити українською. Але як мені не говорити українською в Україні?"

Найближчі стосунки дівчина має з молодшою сестрою, якій зараз 14 років.

"Мені просто хочеться заблокувати своїх батьків," - ділиться Альона.

"Щоб отримати якісну освіту, необхідно переїжджати на безпечні території", - поділилася з BBC Україна Тамара, яка покинула Донецьк у 2023 році.

Старший брат Тетяни виїхав з Донецька в 2016 році, щоб продовжити свою освіту в Дніпрі. Після його від'їзду дівчина, яка була ще школяркою, також вирішила отримати вищу освіту в Україні.

"Не можу стверджувати, що раніше мала чітку позицію. Проте з початком повномасштабного вторгнення я почала цікавитися історією та глибше осмислювати, що насправді відбувається," - ділиться Тамара.

У 2014, коли почалася війна на сході Україні, дівчині було вісім років: "Я пам'ятаю, як у в новинах показували щось дивне. Я нічого не розуміла. Батьки нічого не пояснювали. Пам'ятаю перші вибухи..."

Тоді батьки відправили її на рік до бабусі - у тоді ще спокійний та віддалений від воєнних дій Вугледар.

"Коли я повернулася в Донецьк, то здивувалася, що в школі треба вчити гімн ДНР. А якщо хтось не співав, то погрожували викликати батьків, - згадує Тамара. - Я відчувала - щось не те. У Вугледарі такого не було".

"Пам'ятаю, у нас навіть проводили тиждень української мови, в класі висів портрет Шевченка і щось розповідали про Україну, - згадує дівчина. - А вже в 2016-му завезли російські підручники, зокрема з історії й географії Росії. Українська мова, яку разом із літературою викладали раз на тиждень, зникла в 2018".

З початку конфлікту на сході України в 2014 році в школі Тамари в Донецьку з'явилася дошка з написом "екстремістські матеріали". За її словами, на цій дошці були зазначені імена, серед яких Оксана Забужко, полк "Азов", а також література про свідків Єгови та інші подібні матеріали.

"Також ввели "урок гражданствєнності Донбаса", початкову військову підготовку, де ми вивчали біографію Гіркіна зокрема, а одним з домашніх завдань було - написати усі батальйони "ДНР", - розповідає дівчина. - До школи приїжджали "ополченці" і вчили "любити родіну". У 2022 році до гімну "ДНР", який змушували співати, додався ще гімн Росії".

На початку великої війни Тамарі було 16. Інтенсивні бойові дії на Донеччині розпочалися ще 18 лютого 2022 року.

"Я чула вибухи, а більшість моїх однокласників почали веселитися. Мені було важко зрозуміти, чому так відбувається," - розповідає Тамара.

Тоді вона остаточно прийняла рішення покинути Донецьк: "Батькам легше залишитися на місці, ніж шукати нове місце. Я не можу їх засуджувати, але для себе обрала інший шлях".

За словами Тамари, її батько завжди проявляв активну позицію й навіть у 2014 році брав участь у проукраїнських заходах. Мати, у свою чергу, мала іншу думку – вона вважала, що протест не має сенсу, оскільки "все вже вирішено". Проте саме мама стала тією, хто допоміг Тамарі виїхати з так званої "ДНР".

"Я поділилася зі своєю матір'ю своїм вибором, і вона зв’язалася зі знайомою, що працює в українській школі. Протягом року мені вдалося екстерном здати всі предмети випускних класів і отримати атестат," – розповідає Тамара.

Дівчина вирішила вступити до Дніпровського національного університету і розпочала підготовку.

"Мама пройшла цей шлях зі мною, адже я була неповнолітня. Ми дуже хвилювалися, що нас не пропустять або щось піде не так. На блокпостах говорили, що я їду вступати в Бєлгород", - згадує Тамара.

У 2019 році дівчині, як і Валі, зробити українську ID-картку. Саме цей документ вона показала українським прикордонникам на Сумщині. Невдовзі після цього цей пропускний пункт на кордоні з Росією закрили.

На даний момент 19-річна Тамара проживає в Дніпрі, навчається на спеціаліста з логопедії та займається волонтерською діяльністю. У соціальних мережах вона визначає себе як "східнячка".

При знайомстві я зазвичай згадую, що родом з Донецька. Це для мене має велике значення. Багато людей не усвідомлюють, які події відбувалися там з 2014 року.

Зв'язок із батьками підтримує, але спілкування, за її словами, досить специфічне: "Тато якось намагається шифрувати повідомлення, ставить три крапки... Щось пише, тоді стирає. Він працює на заводі, але також як священник ПЦУ тривалий час таємно служив українською мовою в окупації. Тому обережний".

Після від'їзду Тамари до її батьківського дому навідалися співробітники ФСБ, які вимагали передати сховані українські прапори. Мати Тамари, ще у 2014 році, принесла їх з дитячого садка, в якому працювала, і не змогла змусити себе їх викинути.

"Батьки все віддали. Але під час обшуків батьків, зокрема, запитували, де діти і що вони роблять в Україні. А також на тата подали в суд за старий антиросійський пост у соцмережах", - розповідає Тамара.

За її словами, у Донецьку батьки прив'язані до дому, котів і до відчуття, що в іншому місті вони не будуть нікому цікаві.

"На початку я сильно переживала за свою сім'ю. Але згодом змогла змиритися з ситуацією", - ділиться вона.