В пам'ять про кулеметника Ростислава Митяя, відомого під позивним "Кеп".
Вигоняючи російські війська з Київської області, він знайшов своє кохання на полях битв, але, на жаль, його життя обірвалося у віці 24 років.
Ростислав з'явився на світ у селі Саварка, що на Київщині, в родині з багатьма дітьми. Він мав старшу сестру Яну, яка була на два роки старшою, а також молодших братів Влада і Дениса. Після завершення навчання у школі він вирішив продовжити освіту в Академії Державної пенітенціарної служби, де отримав спеціальність юриста-криміналіста. Протягом двох років, до початку великої війни, він працював у слідчому ізоляторі в Києві.
- Ростик змалку любив готувати, - розповідає сестра Яна. - Пам'ятаю, як першокласником зварив смачний борщ, робив чудові голубці. Коли народився мій первісток, то брат допомагав, хоч тоді ще сам був підлітком. Казав: "Я малечу погодую, переодягну і спатки вкладу". А за три роки наша матуся народила молодшого брата Дениса. Ростик і за ним доглядав. Коли я вдруге завагітніла, дехто з близьких радив зробити аборт - саме лютував коронавірус. Брат був категоричним, сказав народжувати. "Я - на роботі, ти теж копійчину отримуєш. Усе налагодиться, допоможу в усьому, виховаємо", - стверджував. Ставився до племінника як до рідного сина. Він і хрестини зробив, востаннє приїхавши з фронту.
Колеги з пенітенціарної служби відгукуються про Ростислава як про позитивного хлопця, який швидко вчився й не боявся роботи. Він служив і в оперативних підрозділах Державної кримінально-виконавчої служби.
Одного разу Ростислава призначили керівником варти в супроводі ув'язненого, у якого було підтверджено захворювання на COVID. "Він провів цілу добу на службі в спеціальному костюмі", - згадує його колега Сергій Дейнеко. "Ми разом пережили початок російського вторгнення. СІЗО опинилося у режимі казарми, ми спали прямо в кабінетах. Лише за кілька днів Ростислав приєднався до сил опору, які захищали столицю, а згодом став частиною тероборони. Він показав себе як вмілий боєць. Коли він приїжджав у відпустку, ми зустрічалися, і я помітив, як він сильно змінився за цей час – став більш зрілим і глибоким".
Павло Бистрицький, знайомий з Митяем ще з часів навчання в академії, поділився, що на початку Ростислав брав участь у боях, навіть одягнувшись у форму пенітенціарної служби, а пізніше вже перейшов на піксельну уніформу.
Рідні Ростислава не підозрювали, що він вирушив до тероборони. Він зателефонував матері і вигадував історію про те, що його відправили на два місяці на курси підвищення кваліфікації до Чернігова, мовляв, "не турбуйтеся, зв'язок може бути нестабільний, я сам вам зателефоную". Насправді ж офіцер внутрішньої служби став рядовим кулеметником у стрілецькій роті 207-го окремого батальйону територіальної оборони 241-ї ОБрТрО. Ростислав взяв участь у боях за Гостомельський аеропорт, боронив Київщину від агресора та воював на Донеччині. Його позивний був "Кеп", і він носив звання молодшого сержанта.
- Чотири місяці я навіть не підозрювала, що він на фронті, - згадує Оксана Павлівна, мама Ростислава. - Він заспокоював мене, що перебуває на навчаннях. Але 17 червня, у день свого народження, він повернувся додому разом із Дарією. Вони познайомилися, коли його підрозділ був у Вишгородському районі. Тоді до нас прийшли друзі та двоюрідні брати, які також служать. Ми майже всю добу спілкувалися на кухні. Мій син швидко перетворився з юнака на справжнього чоловіка, наповненого мудрістю та досвідом. Я не змогла стримати сліз, дізнавшись правду про його справи. "Мамо, я військовий і маю бути там!" - ось як він пояснив своє рішення. Дарія досі підтримує зі мною теплі стосунки, вона дуже чудова дівчина, я навіть називаю її донечкою. У них було справжнє, сильне кохання.
Дарія розповідає, що вона теж служила в 241-й бригаді тероборони, відповідала за речовий склад і харчування.
Ростислав з'явився у нашому житті після визволення Київщини. Його запросили навчати нових бійців основам військової справи, і саме так ми познайомилися. Я була вражена його усмішкою. Звісно, у воєнний час не було можливості відвідувати кіно, театри чи ресторани. Це було зовсім інше кохання, складніше. Ми навіть жили разом із хлопцями — в одній кімнаті з восьми бійцями. Ростик був дуже вихованим і не дозволяв собі проявляти ніжність на публіці, вважаючи це порушенням військових норм. Навіть коли нам вдавалося вирватися на короткий час у вихідні, залишаючись в одностроях, він намагався стримувати емоції, посилаючись на статут. Але я була молодою дівчиною, ще зовсім нещодавно цивільною, і мені було важко прийняти ці армійські правила, - ділиться вона.
Дарія згадує, як одного разу вирушила за покупками і натрапила на іграшкового ведмедика, який переніс її в атмосферу дитинства.
Я надіслала своєму коханому фото та везла бійців до лікарні. Коли повернулася, на моєму ліжку вже чекав ведмедик. Цей момент я ніколи не забуду... Незважаючи на всі обставини, Ростик завжди знаходив спосіб проявити свій романтичний бік. У нас не було класичних побачень: наше кохання було під впливом не купідонів, а бойових наказів, які часто втручалися у наше життя, - ділиться дівчина.
Ростислав обійняв посаду командира взводу, але згодом вирішив залишити її. Він переконувався, що його справжнє місце — поруч із товаришами в окопах, під час атак. Як згадують його побратими, він завжди йшов останнім із позиції, щоб упевнитися, що нічого не забули.
У березні 2023 року його підрозділ направився на схід. Вони проходили навчання на нових бронетранспортерах, відпрацьовуючи десантування з борту у повній екіпіровці. "Кеп" отримав травму коліна, але не міг залишитися осторонь, адже належало знову вирушити на бойове завдання. Він зателефонував своєму двоюрідному брату Дмитру, який перебував у кількох кілометрах від нього, і повідомив: "Йду на передову!". Брат намагався його відмовити. Проте вночі 5 квітня 2023 року Ростислав вирушив на "нуль", попередивши маму, що в нього все добре. На ранок 6 числа "Кепа" вже не було. Того дня їхня група виконувала зачистку окопів, де перебувала ворожа піхота, між селами Васюківка та Сакко і Ванцетті в Донецькій області. Все йшло за планом, поки не стався трагічний вибух...
- Тоді по їхній групі прилетіла міна й поцілила в командира - "Фінча". Його розірвало, а Ростик був поруч, він загинув від вибухової хвилі, бо тіло вціліло. Хлопці намагалися забрати Ростика, та починала працювати ворожа арта. Побратими на місці бою перебували добу, а потім повернулися і одразу розповіли про трагедію. В якийсь момент Ростислава поклали на ноші. І потім не могли дістатися до них півтора місяці. Тіло коханого все ж вдалося витягнути, - каже Дарія.
Сестра Ростислава повідомляє, що організацією евакуації тіла її брата займався їхній двоюрідний брат, спецпризначенець Дмитро Кукса.
Перші спроби Дмитра та його товаришів витягнути тіло виявилися безуспішними: російські вояки чекали, поки до того місця наблизяться наші, і відкривали вогонь, цинічно використовуючи Ростика як приманку. Згодом вдалося перетягнути тіло в лісовий масив. Коли з’явилася реальна можливість, побратими забрали свого товариша. Дмитро відвіз його до моргу в Дніпрі, де впізнавав і займався документами. Знаєте, брат дуже любив чорнобривці. Літом, коли був у гарному настрої, він ходив двором і наспівував: "Чорнобривців насіяла мати". Інколи, дивлячись на квіти, я згадую ті щасливі миті. На пам'ять про нього ми насіємо чорнобривці як біля дому, так і на його могилі, - говорить Яна.
Анна Пашкевич, однокласниця Ростислава, зазначає, що його двоюрідний брат Дмитро Кукса мав значний вплив на його життя.
- Вона зазначає, що він став для нього взірцем, на якого варто рівнятися, та вказав шлях до розвитку.
У Саварці, в краєзнавчому музеї, створено спеціальний куточок, який вшановує пам'ять місцевих жителів, що загинули у війні з Росією. На знак поваги до Ростислава Митяя на вежі села було піднято український прапор із написом "Кеп".
Після втрати Ростика, час, здавалося, зупинився, - ділиться Дарія. - Це надзвичайно важко, адже мрії про світле майбутнє, яке я так старанно будувала, тепер зникли, хоча я знала, що навколо йде війна. Жінки, як правило, мають багатий внутрішній світ. Я уявляла нашу спільну шлях до щасливої старості, сподіваючись, що це допоможе мені легше прийняти те, що чекає попереду. Після загибелі мого коханого я вирішила стати санінструктором, хоч Ростислав і не підтримував цю ідею. Я прагнула заповнити свій час роботою, аби відволіктися від болю. Я прослужила до кінця 2024 року і потім залишила військову службу.
