На честь морпіха Василя Чолпана.
Виживши після тяжкого поранення і переживши полон, він мріє про заняття спортом і має намір заснувати реабілітаційний центр для своїх товаришів по службі.
Василь з'явився на світ 31 березня 1983 року в селищі Галицинівка, що на Миколаївщині. Він добровільно вступив до лав Збройних сил України у 2015 році. Спочатку служив у 43-й артилерійській бригаді, але згодом вирішив перейти до 36-ї бригади морської піхоти, яка носить ім'я контрадмірала Михайла Білинського. У складі цих підрозділів він взяв участь у бойових діях в рамках АТО/ООС.
Коли почалося повномасштабне вторгнення Росії, його підрозділ утримував позиції в Маріуполі. 26 лютого 2022 року російський літак скинув бомби на склад, де Василь розвантажував боєприпаси. Чоловік отримав надважку травму хребта, з якою не міг самостійно пересуватися.
Братки відправили його до лікарні. Але противник атакував з усіх напрямків, місто невпинно піддавалось жорстоким обстрілам. І ось одного дня снаряд влучив і туди. Морпіх дивом залишився живим, адже, як він пізніше згадував, більшість палат шпиталю була знищена повністю.
Василя вдалося швидко спустити до підвалу, але в зруйнованому шпиталі не залишилося жодного медика, здатного надати йому професійну допомогу. Тож він опинився сам на сам зі своїми травмами. У такій ізоляції він провів десять днів. Через безвихідь і відчай йому навіть спало на думку покінчити з життям.
"Я усвідомлював, що в такому стані я нікому не потрібен. У мене виникали думки про самогубство... У підвалі раніше проводили операції, тому там залишився скальпель. Я взяв його і почав на чашці писати прощальний лист своїм рідним - дружині та дітям. Сподівався, що хтось знайде і передасть їм мої слова. Але, згадавши про доньку та сина, я зупинився. Я їх дуже люблю... Подумав, що, можливо, мені вдасться повернутися додому. Навіть якщо я стану інвалідом, але я все ще потрібен їм як батько", - згодом згадував чоловік.
12 квітня 2022 року Василя захопили в полон російські військові. Його відправили до Донецька, який на той час був під тимчасовою окупацією.
Захисник повернувся додому після першого обміну тяжко пораненими, що відбувся 29 червня 2022 року. Лише тоді українські лікарі почали його лікування. Василь пройшов через безліч операцій і численні курси інтенсивної реабілітації. Він багато працював над собою, прагнучи повернутися до активного життя.
"Я користуюсь кріслом колісним, але прагну знову стати на ноги. Сподіваюсь, мені це вдасться. Вірю, що все складеться на краще. Я виріс біля моря і мрію хоча б з ходунками зайти у воду, адже візок не дозволяє цього зробити. Тому я багато працюю над своїм відновленням, хоча процес реабілітації ускладнюється постійними сильними болями, які я відчуваю щодня," - поділився Василь.
Протягом усіх цих років після звільнення з полону він здебільшого проводив час у лікарнях та реабілітаційних установах Києва, тоді як його дружина і двоє дітей залишалися в Миколаєві.
У лютому 2025 року в родині військового відбулася знаменна подія: завдяки підтримці благодійного фонду "Серце Азовсталі" їм вдалося придбати квартиру в Київській області, і родина нарешті знову зібралася разом.
Це стало додатковим стимулом для Василя докладати ще більше зусиль, щоб максимально відновити рухові функції. Він будував плани на життя, хотів займатися волейболом, брати участь у змаганнях. Мріяв разом з побратимами створити реабілітаційний центр, щоб допомагати тим, хто повернувся з полону. Але не судилося...
15 травня Василь пішов з життя в лікарні після чергового ускладнення.
"Ми разом служили, він був моїм другом і доброю, чуйною людиною. Як і я, мав важке поранення хребта, ми разом із ним перебували у полоні в окупованому Донецьку. Василь пішов на війну добровольцем, служив у підрозділах логістики, був дуже відповідальним. Після полону довго лікувався, мав непогані результати. Але десь недогледіли, почалася інфекція, і його не стало", - сумує за товаришем морпіх Павло Познанський.
Безмежна повага і визнання Герою!
