Вшанування пам'яті санітара-стрільця Володимира Березовського, відомого під позивним "Воха".

В день, коли він пішов з життя, син придбав два хрестики в храмі — один для себе, а інший для батька.

Заплакало небо, трава похилилась,

Замовкли вітри, тільки мати молилась...

Душа героя піднімалася в небеса.

Він загинув у битві, Україно, заради тебе!

Цей фрагмент популярної пісні став коментарем до новини, опублікованої в телеграм-каналі "Жмеринська газета", що стосується прощання з Героєм на щиті у липні 2023 року – 34-річним Володимиром Березовським.

Чоловік служив стрільцем-санітаром у 28-й окремій механізованій бригаді, відомій як Лицарі Зимового походу. Разом з побратимами він брав участь у виконанні бойових завдань у Миколаївській, Херсонській та Бахмутській зонах. За свої заслуги отримав почесну медаль "За звільнення Херсона". На жаль, воїн загинув неподалік від Кордюмівки в Бахмутському районі Донецької області.

Володимир навчався в ліцеї №5 у Жмеринці, закінчив Донецький військовий ліцей. Відслужив строкову службу в Хмельницькому і залишився на контракті. Водночас навчався у Барському гуманітарно-педагогічному коледжі за фахом "юрист". Як завершився контракт у війську, вступив на юрфак Міжрегіональної академії управління персоналом. Згодом влаштувався в установу виконання покарань у Вінниці зі спецзванням "прапорщик". До повномасштабного вторгнення РФ чоловік працював молодшим інспектором 2-ї категорії відділу режиму і охорони.

Колега Володимира Павло Снігур відгукнувся про нього як про хорошого друга, сумлінного інспектора, чудового сім'янина й батька.

"Він міг залишитися тут, і ніхто б не висловив жодного поганого слова. Проте Володя був справжнім патріотом. Коли йшла війна, ми підтримували його, чим лише могли: консервами, ласощами, фінансовими внесками. За більше ніж рік на фронті він лише раз скористався відпусткою. Тоді ми зустрілися, але він не бажав ділитися спогадами про бойові дії, хоча, судячи з медалей, у нього було про що розповісти... А через два місяці його не стало," - поділився Снігур.

Володимир завжди мріяв стати військовим, адже його батько був офіцером, а мати — прапорщиком. Вони служили під час радянської епохи на відомому полігоні в Капустіному Яру, а згодом повернулися на батьківщину в Україні, до Жмеринки. На жаль, у 2004 році батько хлопця пішов з життя. Мамі Ірині Анатоліївні довелося докласти чимало зусиль, щоб зберегти затишок і благополуччя в родині.

"У 1995 році, коли ми переїхали до Жмеринки, Володю відразу ж зарахували до... двох дитячих садочків. Один був поруч з нашим домом, а в іншому працювала його бабуся, моя мама. Він без проблем відвідував обидва заклади. Так у нього утворилася компанія друзів, з якими він потім пішов до школи. Коли ж почалася повномасштабна війна, наприкінці лютого син перебував на лікарняному через запалення легень. А 1 березня він зібрав своїх друзів — близько півтора десятка хлопців — і всі разом вирушили до військкомату! Багатьох з них одразу ж відправили до навчальних центрів", - ділиться своїми спогадами пані Ірина.

Жінка каже: син жив по справедливості і нікому не відмовляв у допомозі. Вона його ласкаво називає "бюро добрих послуг".

Одного разу, повертаючись з уроку англійської мови, Володик, учень 8 класу, був у жахливому стані. Виявилось, що він допоміг своїй вчительці розвантажити дрова у дворі. Хоча це була важка праця, хлопець не вважав її за тягар.

Із майбутньою дружиною познайомився на весіллі сина маминої подруги. Серед гостей з боку нареченої, яка працювала провідницею, прийшла вся їхня залізнична бригада, зокрема й Катерина.

"Ми просто обмінялися телефонами. А вже наступного дня я помітила п'ять пропущених дзвінків. Рішуче вирішила: якщо знову зателефонує, я обов'язково візьму слухавку. І він дійсно зателефонував пізно ввечері. Я закохалася в нього за його ніжність і увагу", - згадує перші моменти відносин Катерина.

Її робота має надзвичайно динамічний характер, що є складним як фізично, так і психологічно. Кожного разу, коли її рейс зупинявся у Жмеринці для зміни вагонів, Володимир завжди був на допомогу, сприяючи у перенесенні та укладанні великої кількості речей.

"У нас були дві особливі чашки для кави. Той, хто прокидався першим, готував напій. Спочатку ця відповідальність частіше випадала на мене, але з часом Володя став нашим постійним баристою. Коли народився Костя, він щотри години вночі будив мене перед годуванням і сам заколисував сина... У той час Володя мріяв іти на війну — якраз починалася АТО, але моя вагітність і народження дитини змусили його залишитися вдома. Можливо, це й врятувало його. У 2022 році він повідомив мені, що йде на фронт. Не за кілька днів, а саме в день, коли мав відправитися до частини. І обрав зручний момент, коли я була в рейсі дев'ять днів, а Костя залишався з бабусею," - ділиться своїми спогадами дівчина.

Мама і дружина рефреном кажуть: Володимир волів не надто розповідати про війну. Мав стандартну відповідь: "У мене все добре".

Жінки часто переглядають останнє відео, зняте й надіслане ним, де дякує рідні і волонтерам за важливу фронтову посилку. У кадрах чутно вибухи, дуже сильні. Більше Володю вони не бачили живим...

"Перед тим він був у відпустці й забув бінокль. І попросив вислати його. Я обклала прилад з трьох боків цигарками й цукерками. А треба було з усіх сторін. І він розбився. Довелося шукати заміну, кинути клич небайдужим, бо для мене 10-12 тисяч гривень - велика сума. Я їх з допомогою донорів і колег знайшла й у Києві придбала якісний бінокль. Такий, як треба військовим, з далекомірною сіткою, компасом. Цього разу обклеїла полістиролом, обклала смаколиками й відіслала. Володя все отримав і вирішив зняти відеоподяку. Потім був приліт по його позиції...", - з гіркотою згадує мама воїна ту подію.

14 липня Володимир почав виконувати свої обов'язки неподалік Курдюмівки. Дружина зазначила, що в той час зв'язок суттєво погіршився. Останнє повідомлення від нього надійшло 18 липня о 19:00, коли Катя саме повернулася з роботи. Він поцікавився, як у неї справи. Вона отримала вдячне відео для матері, але його відповіді у вигляді смс так і не дочекалася... 21 липня їхня родина отримала сумну новину.

Кості вже 10 років, він поволі дорослішає. Катерина пригадує випадок із сином, як своєрідний провісник-передчуття лиха: "Я тоді була на роботі, а син - у моєї мами в селі на Шаргородщині. 18 липня, сонячний день. Хлопчаки бігають, граються, а Костя прийшов до бабусі, присів поблизу і каже: "Бабцю, дай гроші на два хрестики. Один - мені, інший - для тата". Він купив ті хрестики у церкві й більше на вулицю не виходив".

"Я ніколи не забуду той момент, коли ми поверталися з моргу у Вінниці з тілом чоловіка, і наш маленький син зустрічав свого батька на колінах у дворі... Спочатку Костя прокидався вранці та вітався з фотографією Володі, зробленою під час його відпустки, що стояла на столі: "Привіт, тато!". А перед сном він бажав йому доброї ночі. Перед Новим 2024 роком ми вирішили придумати подарунок від тата, ніби він сам замовив його Святому Миколаю, і той приніс його на свято. Це був браслет з написом "Назавжди твій. Тато". Цю прикрасу виготовили з речей Вови, які він носив, і які нам повернули, хоч вони були пошкоджені ворожими уламками. Це стало символом пам'яті, який залишиться у серці сина про батька", - розповідає Катерина.

Подруга та сусідка Ірини Анатоліївни, Олена Гонтар, зазначає: Володимир був справжнім чоловіком і дбайливим батьком, завжди в спілкуванні відзначався почуттям гумору. Однак і в Олени сталася велика трагедія: її чоловік, також Володимир, зник безвісти в грудні 2024 року. Після кількох тижнів його телефон раптово "ожив". 14 січня Олена отримала в Viber повідомлення з фотографіями, зробленими його смартфоном, на яких були обидва воїни, загиблі від рук ворога. А також цинічний коментар від рашистів: "Простите нас. Это не мы, это - политика". Тіла захисників досі залишаються на окупованій території...

"Згадую, як мій сусід Володя повернувся з відпустки. Нам не вдавалося зустрітися через постійні справи і клопоти. І ось, нарешті, ми зустрілися в останній десятий день його відпустки. Він виглядав чудово, а за спиною в нього був складений наплічник. Ми зробили останнє фото втрьох – я, мама і він. Потім ми збирали гроші на бінокль і переглядали подячне відео за надану допомогу... А потім вітали нашого героя. Ірина Анатоліївна згодом підтримувала мене, коли трапилася трагедія з моїм Володею," – ділиться спогадами пані Олена.

У 2023 році, в День Гідності та Свободи, у жмеринському ліцеї №5, де навчався Володимир Березовський, встановили меморіал пам'яті для всіх героїв-випускників закладу, які полягли за Україну. Тоді їх було 9, а в березні 2025 року - уже 14. Син Володимира Костя - представник вже п'ятого покоління Березовських, яке навчається у цій школі. Він щодня бачить свого батька на цьому фото-меморіалі та знає, заради кого і чого той загинув...