Вшанування пам'яті військового Андрія Томащука, відомого під позивним "Паровоз".

Брав участь в евакуаційних операціях, надавав допомогу у вивезенні поранених з зони бойових дій.

Андрій з'явився на світ 15 березня 1991 року в мальовничому містечку Ворохта, що розташоване в Прикарпатті. Хоча в школі він не був відмінником, його успіхи в навчанні були досить непоганими. Мама Андрія, пані Марія, згадує, що син зазвичай займався уроками вночі, коли всі інші вже спали, а в кімнаті панувала тиша. З юних років він активно допомагав у домашніх справах і мав велику любов до природи та лісів.

У нього була особлива смерека, за якою він уважно спостерігав, відзначаючи, як вона росте, - ділиться спогадами пані Марія. - Андрійко був неймовірно допитливим і водночас мовчазним. Ми тримали корову, і він навіть зробив власні підрахунки щодо її ваги і терміна отелення. Хоча говорив він рідко, та його слова завжди були точними і значущими. Він мав внутрішню впевненість, яка вражала. Ніколи не вступав у суперечки, вмів уважно вислухати інших. У мене двоє синів - Назарій та Андрійко. Згадую, як у дитинстві, коли вони щось натворили, я казала: "Ідіть і знайдіть собі прутиків. Хто який обере, тим і буде покараний". Назар завжди вибирав найтонший, а Андрійко - найбільш товстий. Звісно, я не прикладала зусиль, але тепер це нагадає мені про те, як Андрійко завжди був справедливим і вимогливим до себе ще з юних років.

Після завершення навчання в школі він мріяв стати ветеринаром, але згодом змінив свої амбіції і вирішив вступити до лісотехнічного університету. Він здобув освіту у Львівському національному університеті і розпочав кар'єру в Говерлянському природоохоронному науково-дослідному відділенні Карпатського національного природного парку. Спершу працював лісником, а згодом став майстром з охорони природи. У рідному містечку Ворохта він знайшов своє щастя. Разом із Марічкою вони побудували свій бажаний дім і мріяли про сад біля нього.

Він мав неабияку пристрасть до гір. Щороку, в свій День народження, влаштовував собі підйом на Говерлу. Ніякі погодні негаразди не могли його зупинити — ані дощ, ані сніг. Йому подобалося зустрічати там світанок, - розповідає дружина Андрія, Марія.

Родичі Андрія згадують, що його завжди цікавила історія України та військова тематика. Після закінчення університету він намагався освоїти військову справу, але через проблеми зі спиною змушений був відмовитися від цих планів. Проте у 2014 році він все ж прийняв рішення стати на захист батьківщини.

- Ми тоді його відмовляли - і благаннями, і сварками... І він послухав, але завжди мені казав: "Прийде такий момент, що я все ж піду на фронт". І я розуміла, що більше не зможу його зупинити, - пригадує дружина.

Марія розповідає, що в лютому 2022 року з Ворохти до Києва вирушили п’ятеро молодих людей, серед яких знаходився і Андрій.

- Пам'ятаю, хлопці зібрались удома. Андрій каже: "Їдемо у Київ, бо якщо він впаде, тоді все інше буде непотрібно". Так що ми 25 лютого вже всі були у столиці і стали зі зброєю в руках на її захист, - говорить Юрій на позивний "Лісник", товариш і побратим Андрія.

Пригадує, коли їхали до столиці, Андрій постійно курив.

- Тоді хтось жартома сказав: "Андрію, ти димиш, як паровоз". Так Андрій і отримав свій позивний "Паровоз", - каже Юрій.

На початку вони сформували підрозділ, який отримав назву "Коршун". В подальшому вони спільно виконували служби в 241-й окремій бригаді територіальної оборони.

- Всі ми були солдатами, постійно перебуваючи на передовій. Андрій долучався до всіх евакуацій, надаючи допомогу в транспортуванні поранених. Для цього потрібні були як психологічна, так і фізична витримка. У ці важливі операції брали участь кілька бійців, але Андрій завжди був в їх числі. Він встиг врятувати не менше 20 військових, - підтверджує "Лісник".

Говорять, що позивний Андрія цілком відображав його діяльність на передовій — він, немов паровоз, невтомно виводив поранених з місця бою.

Одного разу ми намагалися витягти хлопця, у якого була серйозно травмована нога. Ми тягнули його попереду двоє, а він сам ззаду. Андрій був дуже фізично міцним, - згадує Юрій.

Вдома Андрій практично не ділився спогадами про події на фронті. На запити близьких він лише стисло відповідав: "Все буде гаразд".

У час відпустки він докладав зусиль, щоб зустрітися з усіма рідними та близькими, адже усвідомлював, що можливості можуть більше не виникнути, - згадує його дружина.

Разом із побратимами вони ремонтували розбитий транспорт за власний кошт і пройшли Київщину, майже всю Харківщину та Луганщину. У Бахмут зайшли 6 травня 2023 року.

- 13 травня ми вже помітили, що ворог почав відводити свої війська, фланги були оголені, а нас залишили для захисту міста. Ми опинилися в оточенні і змушені були відступати, ведучи бої. Андрій разом зі своєю групою вийшли 14 травня близько 16:00, а ми вирушили приблизно о 2-й ночі. Нам ще потрібно було зібрати важку техніку для евакуації, оскільки іншого транспорту не було. Ворожі снайпери постійно вели вогонь по машині, в якій мали їхати Андрій і його товариші, стріляючи з сусідніх будинків. Андрій, уже поранений, сів у машину останнім. Перед цим ми мали розмову. Він не хотів залишати нас, все ще сподівався допомогти з важкою технікою. Я закликав його рятуватися. Якби не та куля... Андрію офіційно записали осколкове поранення, але насправді він загинув від кулі. Ворог влучив йому в бік, - ділиться спогадами Юрій.

У Андрія Томащука залишилися мама, дружина та брат із сім'єю.

Це був День матері. Я прийшла на роботу, щоб передати зміну. Раптом пролунав дзвінок, і я одразу впізнала голос Коли. Він сказав: "Є для вас погані новини". Я тільки спитала: "Андрійко?"... Ми всі його дуже любимо, сумуємо за ним. Ця жахлива війна забрала у мене сина. Назар також плаче, знаю, що його сльози - це чоловічий біль. Вони з Андрійком разом вирушили на фронт, - додала пані Марія.

Андрія Томащука поховали у Ворохті. Нещодавно в селищі, завдяки ініціативі його дружини, було відкрито туристичний маршрут, присвячений пам'яті загиблого.

Маршрут веде через мальовничу полонину Лисина до полонини Діл, звідки відкриваються вражаючі панорами на Чорногірський хребет, Говерлу та Горгани, які були улюбленими місцями Андрія. Загальна довжина цього шляху перевищує 8 кілометрів.

- Цей маршрут можна пройти оптимально за 5 годин, але Андрій пробігав його за 1 годину 20 хвилин. Це був його особистий рекорд, - пригадує Юрій.

У Карпатському НПП переконані, що тепер це не просто мандрівка, а шлях, який надихає та змушує пам'ятати про героїв.

Андрія Томащука було удостоєно ордена "За мужність" ІІІ ступеня посмертно.

Шана і слава Герою!