Перерізаний нерв, артилерійський "бадмінтон", помста ворогові на танку та орден Богдана Хмельницького: шлях капітана Ткачука.

Капітан Сергій Ткачук завершив навчання у Військовому інституті телекомунікацій та інформатизації імені Героїв Крут у 2002 році. Він активно брав участь в Антитерористичній операції. З початком масштабного вторгнення Росії чоловік знову вступив до лав армії. За свої заслуги був удостоєний ордена Богдана Хмельницького III ступеня.

Офіцер поділився в інтерв'ю OBOZ.UA своїм досвідом виконання завдань під час АТО та детально розповів про обставини, за яких він отримав поранення у 2022 році.

На заводі в Армянську стояли ворожа батарея "Градів" та дивізіон Д-30

Після закінчення першого контракту звільнився і поновився у ЗСУ вже по мобілізації у 2015-му році. По розподілу став на посаду командира взводу у 25-й парашутно-десантній бригаді. Тоді це була єдина бригада і єдине військове формування в Україні, яке мало змогу здійснювати десантування не лише особового складу, а й техніки.

Я не мав можливості відвідати гарячі точки, оскільки потрапив до 25-ї бригади у вересні 2015 року. Спочатку наша команда виконувала місії в Донецькій області, а згодом нас направили в район Перекопу, на адміністративний кордон з Кримом.

І основне завдання там було - робити кидки до лінії розмежування. У такий спосіб ми виявляли, що є у противника на тому боці. А на тому боці було багато чого тоді... Якщо не помиляюсь, там на заводі в Армянську стояли як мінімум ворожа батарея "Градів" та дивізіон Д-30. І це все було підсилене танками, гелікоптерами та їхніми підрозділами ВДВ.

Як командир взводу, я вважаю, що важливо ставитися до підлеглих так, як би ти хотів, щоб ставилися до тебе. Це, по-перше. По-друге, не слід вимагати від команди виконання завдань, які ти сам не здатний виконати.

Наприклад, під час масштабного вторгнення Росії, коли виникла потреба в організації основних ліній зв'язку, які потрібно було прокласти прямо через передову, я, як керівник групи зв'язку батальйону, залучив до цього бійців зі своєї взводної команди і продемонстрував їм, як виконати поставлене завдання.

Коли командир перебуває поруч із своїм підрозділом, це заряджає людей енергією. По-перше, це викликає почуття підтримки. По-друге, особовий склад усвідомлює, що якщо командир іде вперед, то він контролює обставини: якби щось було не в порядку, він не залишив би свою позицію.

У 2016 році я залишив свою посаду та був включений до оперативного резерву першої черги. Як я вважаю, ОР-1 – це ті особи, які згодом у 2022 році приєдналися до Збройних Сил України, і завдяки яким ми сьогодні маємо можливість спілкуватися.

Завдяки зусиллям команди було знищено значну кількість ворожої бронетехніки.

24 лютого 2022 року, звісно ж, я повернувся до війська. Більшість людей, які прийшли до ТЦК на початку широкомасштабного вторгнення РФ, це були хлопці якраз із ОР-1, люди, які пройшли АТО.

В їхніх очах горів бойовий вогонь, немов у справжніх мисливців. Вони були хижаками, але в найкращому розумінні цього терміна. Адже найнебезпечнішим хижаком на Землі є саме людина. І та, що має рішучість знищити якомога більше супротивників, здатна досягти вражаючих результатів.

Багато людей тоді використовували власну автомобільну техніку. Більшість людей, які прийшли, були зі своїм спорядженням. Я свою плитоноску, наприклад, замовляв, наскільки пам'ятаю, у грудні або січні. Тому що я думав, що це все почнеться у січні. Бо всі ознаки були.

На початку широкомасштабного вторгнення я потрапив до складу 95-ї десантно-штурмової бригади. Тут була створена розвідувально-диверсійна група "Браво", до якої я приєднався. Одним із наших завдань у 2022 році була операція на Київщині, поблизу сіл Копилів і Мотижин. Завдяки нашим зусиллям було знищено значну кількість ворожої бронетехніки в цьому регіоні. Варто зазначити, що наша 3-та БТгр здійснила основний удар і звільнила села, такі як Королівка, а згодом і Копилів та Мотижин, де раніше діяла розвідувальна група "Браво".

Осколки потрапили через блокнот у бічну кишеню та вкололися в ногу.

Літнім сезоном 2022 року я брав участь у бойових операціях на Херсонському фронті, вже будучи частиною 46-ї аеромобільної бригади. Моя роль полягала в управлінні зв'язком у одному з батальйонів.

"На нулі" час сприймається абсолютно інакше. Можливо, ти знаходишся там лише два тижні, але здається, ніби пройшло кілька місяців. Ймовірно, це пов'язано з постійним підвищеним рівнем адреналіну.

Щодня на нашій території фіксувалося близько ста ворожих обстрілів. Навіть під час чергування на КСП не було можливості спати спокійно, адже над головою постійно розгорталася ця артилерійська «гра в бадмінтон». І ми, звісно, теж давали відсіч.

Спочатку у мене на тому напрямку була контузія... Я виходив з приміщення і десь метрів за десять від себе побачив перший розрив ворожого НУРСа, і весь пакет ліг по діагоналі від мене.

Невдовзі на командному пункті батальйону, який фактично знаходився в бойових умовах, я отримав "привіт" у вигляді уламка осколково-фугасного снаряда від ворожого танка. Слід зазначити, що екіпаж цього танка діяв дуже обачно. Перед цим я близько півтора тижня намагався знищити його за допомогою нашої артилерії.

Але у той день танк противника снарядом влучив у дерево поруч із КСП, де ми були. Мені й заступнику комбата "прилетіло" найбільше. За відчуттями одразу було так, ніби ноги занурили в окріп і залишили їх там...

Основна частина уламків потрапила в блокнот, що був у боковій кишені, і вразила ногу. Це можна порівняти з пострілом дробовика на близькій відстані. Два шматки пройшли нижче коліна, пошкодивши нерв, що відповідає за чутливість... Але найважливіше - ми все ж таки знищили той танчик.