Під Бахмутом загинув 29-річний Вірослав Земцов. "Я роблю це для того, щоб ви могли спати спокійно" - Життєві історії | Експрес онлайн.
Вірослав залишився сиротою в дуже ранньому віці, і його виховання взяла на себе бабуся. Після її смерті хлопчик потрапив під опіку церкви в селищі Пісківка, що на Київщині. Одного разу, коли йому виповнилося шість років, він побіг до подружжя Прищепчуків і обняв їх. Священик, усвідомлюючи, що у цієї пари вже є двоє власних дітей і вони прагнуть подарувати любов і тепло ще одному, запропонував взяти Вірослава до своєї родини.
"Ми виховали п'ятеро рідних дітей і ще чотирьох прийомних, але для нас немає жодної різниці — всі вони наші", — ділиться Наталія Прищепчук, мати. Як розповідає вона, у молодості Ярік (так його називали близькі та друзі) захоплювався різними хобі: столярством, грою на гітарі та ударних, рукопашним боєм і кулінарією. Він завжди виділявся серед однолітків, стаючи на захист тих, хто зазнавав образ. Після закінчення ліцею працював кухарем за спеціальністю. Незабаром освідчився Олександрі, у яку закохався ще в 13 років. Вони одружилися. "У нас народився син Святослав. Хоча наше сімейне життя не склалось, ми завжди підтримували хороші стосунки", — відзначає його колишня дружина.
Після початку великої війни Ярік звернувся до нас з проханням виїхати, щоб захистити себе та дітей, -- розповідає пані Наталія. -- Потім він відправився до військкомату, де заявив: "Я роблю це для того, щоб ви могли спати спокійно".
Вірослав Земцов вступив до складу 5-ї окремої штурмової бригади Києва, спочатку працюючи номером обслуги зенітної установки, а згодом став оператором безпілотника. Він брав участь у запеклих боях на Бахмутському фронті. "Одного разу мій син отримав осколкове поранення в руку, але вирішив не їхати в лікарню, аби залишитися зі своїми побратимами," — розповідає його мати.
"Ярік був вірним товаришем і одним із найсильніших бійців, з якими мені випало воювати пліч-о-пліч," - згадує його побратим, відомий під позивним "Португал". "Він завжди готовий був братися за найскладніші завдання, де вимагалася особлива стійкість, відповідальність і відвага". Солдат Земцов був нагороджений "Золотим хрестом" та медаллю "За військову службу Україні".
Навіть будучи на війні, Вірослав багато уваги приділяв сину. "Дзвонив з окопа, зокрема, на перший і останній дзвоники, по відеозв'язку дивився, як Святослав складав атестацію з рукопашного бою", -- запевняє Олександра. Він мріяв придбати будинок для сина, просив виховати його справжнім чоловіком.
"Востаннє ми говорили по відеозв'язку. Тоді я раптом подумала: треба його добре роздивитися, запам'ятати таким, як є... Дуже тяжко було на душі, наче щось відчувала", -- зітхає мати Наталія. А син, бачачи це, лише запевнив: "Мамусю, все буде добре".
19 грудня 2024 року воїн виконував завдання в селі Іванівське Донецької області. Раптом налетіли ворожі дрони. Поранений побратим намагався врятувати Вірослава, але дорогою його серце зупинилось... Звістку про загибель спершу повідомили батькові Олександру, аби він міг підготувати матір.
"На церемонії прощання я попросила, щоб відкрили труну, адже не бачила сина майже три роки... Я все це час тримала його за руку – не могла відпустити," – зі сльозами на очах розповідає 48-річна мати.
"Ярік готував мене до найгіршого... Проте він просив, щоб я привела сина на похорон лише тоді, коли той сам цього забажає. Дев'ятирічний Святослав висловив, що не зможе пробачити собі, якщо не попрощується з татом," -- розповідає Олександра.
"Досі щоранку чекаю на повідомлення від синочка. Щодня плачу. Не можу змиритися з тим, що його нема. Дітям важко бачити мене в такому стані, але наразі нічого не можу з собою зробити. Не знаю, як жити без нього", -- крізь сльози признається Наталія Прищепчук.
Ще один товариш бійця, Антон, зазначає: "Він безмежно бажав нашої перемоги і мріяв якомога швидше повернутися до свого сина. Це справді величезна втрата для всіх нас. Навіть собака Яріка, яку звуть Дора, тривалий час сумувала, лежачи на його ліжку. Вона все ще чекала на свого господаря..."
