"Подальших рекомендацій не надається, поступай згідно з власним баченням."
У перші дні великої війни підрозділ Олександра Бєлявського знищив міст у Миколаївській області.
З дитячих років у мене була мрія стати військовим. Відчував, що це мій шлях. Ніколи не уявляв, що нашій країні загрожуватиме війна. Ще будучи школярем у 2003 році, я уважно слідкував за військовими подіями, які американці розв'язали в Іраку.
Після вступу до приватного університету я отримав ступінь юриста, хоча й не планував працювати в цій сфері. Згодом вирішив пройти строкову службу, де захопився саперною діяльністю. Мій шлях привів мене до 8-го навчального центру державної спеціальної служби транспорту в Чернігові. Там я навчався у викладача на ім'я Сертаков, старшого лейтенанта, який дуже цікаво викладав інженерні дисципліни.
Потім - державна служба охорони. Понад два роки працював за 1400 гривень на місяць. 2009-й за вікном. Погуляти з друзями й купити дівчині квіти вистачало. Але розумів: тимчасово. Бо хотілося більшого. Влаштувався молодшим інспектором у колонію в Літині на Вінниччині. Зарплата не набагато більша, але не було транспортних витрат. На попередній треба було їздити в інше місто. За три роки від молодшого інспектора дослужився до помічника начальника варти.
2014 рік. Революція гідності. Спочатку базувалися в Лук'янівському СІЗО. Згодом закинули охороняти Міністерство юстиції. Підхід на майдан Незалежності проходив попід нашими вікнами. Командир сказав: "Якщо міністерство штурмуватимуть - відходимо". Підставляти нас він не хотів. Але ніхто на Мінюст не зазіхав - що там штурмувати, одні папери.
Психологічний дискомфорт я відчував, оскільки змушений був захищати владу, яку не підтримував. Але все змінилося у 2016 році. Тоді я проходив атестацію на офіцерську посаду в колонії. Мене направили на курси підвищення кваліфікації до Білої Церкви на Київщині. Там я зустрів активіста Майдану — справжнього бійця з Коломиї, який на тракторі зносив барикади. Ми потрапили до однієї групи і швидко знайшли спільну мову. "Якби ми зустрілися на вулиці, ти б мене вбив?" — "Так". — "А ти?" — "Теж". Потиснули руки.
В колонію прибуває комісія, і мене викликають на килим через неналежне ведення особових справ співробітників. Виявляється, один з працівників служив ще за часів Радянського Союзу, а ця інформація не була зафіксована. З моєї зарплати в 2100 гривень зняли 900. Тоді я знайшов спільну мову з лікарем, що брав участь у бойових діях з 2014 року. Після розмови зрозумів, що армія – це те місце, де має бути справжній чоловік. 23 серпня 2016 року я звільнився з посади лейтенанта державної кримінальної внутрішньої служби.
Контракт я уклав у селі Врубівка Попаснянського району Луганської області, хоча відразу намагався потрапити до 59 бригади. Бригада дислокувалася в Гайсині, Вінницька область. Мені сказали, що оформлення буде проходити у Врубівці. Я швидко продав свій ноутбук і купив квиток. Ніколи не знав, куди їду. Прибув до Попасної, мені пояснили, що потрібно вийти біля п'ятого стовпа зліва, де розташований дитячий табір. Хоча його не було видно, я зміг знайти шлях. Мене зустріли та привели до комбригів Василя Осипчука. Він запитав: "Чому ти сюди прийшов, не закінчивши навчальний центр?" Я відповів: "Маю спеціальність командира відділення інженерно-саперних підрозділів. Я не маю часу на навчальний центр, хочу допомагати на місці". Хоча законодавство це дозволяло, комбриг виглядав незадоволеним. Переглядаючи мою особисту справу, він помітив мої водійські права категорій В та С і сказав: "О, ти підеш у протитанкові війська, будеш тягати гармати". Я протестував: "Я не хочу цього, мені потрібно бути інженером". Він був шокований: "Тобто ти відмовляєшся? Я - комбриг, я приймаю рішення". Я не здався і відмовився підписувати контракт. Він запитав: "Що ти плануєш робити далі?" Я відповів: "Переночую тут і почну шукати іншу бригаду". Поруч стояв юрист, який сказав: "Ти досить сміливий, але я зараз поговорю з начальником інженерної служби Юрієм Кухарем. Якщо він тебе візьме, думаю, комбриг не буде заперечувати". Кухарю були потрібні фахівці, і він без вагань прийняв мене до команди. На той момент в інженерно-саперній роті залишилося лише 20 контрактників через демобілізацію, хоча спочатку їх було 117.
Я отримував 10 тисяч гривень. Зрозумів, що зарплата стала вищою, коли в листопаді 2016 року ми покинули зону бойових дій. Увійшов до магазину і придбав все необхідне, залишивши ще трохи грошей. Пам’ятаю, коли працював у колонії, мені доводилося збирати на джинси протягом двох-трьох місяців.
Договір завершився у вересні 2021 року. Я придбав "Шкоду" і вирушив на риболовлю. У мене був підробіток. 24 лютого 2022 року я перебував удома, у ліжку. Раптом зателефонувала моя майбутня дружина: "Саш, почалася війна". Я відповів: "Зрозумів, йду в ТЦК". Це її шокувало, адже вона сподівалася, що я заспокоюсь.
Зателефонував брату, з яким ми разом служили в зоні ООС протягом трьох років. Він повідомив: "Я знову вирушаю в армію". Я відповідаю: "Не можу, у тебе щойно народилася дитина, залишайся вдома". Разом вирушаємо до ТЦК, де працівники сидять розслаблено, насолоджуючись кавою. Ми підходимо і кажемо: "Давайте, швидше, у нас війна!" Вони відповідають: "Спершу потрібно пройти медогляд". Я в шоці: 59 бригада оточена в Пісках на Херсонщині. Пройшли медогляд "екстерном" і знову повернулися до ТЦК. Підходжу до начальника: "У мене бригада в оточенні, чого ви тут зволікаєте? Я в оперативному резерві". Він відповідає: "У мене немає наказу для 59-ї, куди скажу — туди і поїдеш". Я зробив йому непристойний жест, сів у "Шкоду", взяв брата — і вирушили до Гайсина.
О третій годині пополудні ми прибуваємо до частини. Провели оформлення і кажуть: "Розслабтеся". Як можна розслабитися, коли хлопці в оточенні? Я керую підрозділом інженерного забезпечення. Набираю побратимів-контрактників та записую їх у свій список, щоб ніхто не зміг їх забрати.
25 лютого до Гайсина приїхав Ярослав Гурман - нинішній комбат батальйону підтримки 59 бригади. Знав його по службі в зоні ООС. Йому потрібна була одна людина для виконання завдання. "Ярославе, - кажу, - я поїду з тобою". Погодили.
1 березня ми прибули до Миколаєва з боку Вознесенська. Ночували на блокпосту. Отримав вказівку від командира - зібрати команду та підготуватися до зустрічі з ворогом, організувати засідку. Я взяв трьох побратимів. Сіли в червоний "Форд", наповнили його мінами та вибухівкою. По дорозі через Снігурівку оцінили обстановку. Вирішив: "Це ідеальне місце для засідки - міст під залізничними коліями в селі Калинівка. Мінуємо опори, готуємо місце для підриву". Командир сказав: "Саш, далі не вказую, дієш на свій розсуд".
Обабіч дороги виставили протипіхотні міни, чекаємо ворога. Важка ніч. Увечері йшов дощ, потім вдарив мороз. Розвели вогнище, постелили каремати, гріємося, відпочиваємо по черзі.
2 березня я вирушив на блокпост, що розташований всього в двох кілометрах. Дізнався, що ворог висунув колону. Терміново повертаюся назад. Перевіряємо зв'язок, оскільки вночі він був перерваний. Через міст проїжджають "Тигри", а також дві бойові броньовані машини з "зетками". Хлопці запитують: "Підриваємо?" Я відповідаю: "Ні, чекаємо на танк". І раптом над мостом з'являється щось незрозуміле. Танк має невеликий профіль, його важко помітити — видно лише "мангал" зверху, зварений з "Джавелінів". Я помічаю шматок дула. "Це танк, - кажу. - Дозаряджаємо машини, - наказую, - підриваємо протипіхотні міни". Нерви на межі — два "Тигри" проскочили. Це не так критично, але танк може завдати набагато більшої шкоди, відрізавши Миколаїв по зовнішньому радіусу.
Натискаю кнопку. Танк з'їжджає з мосту й підривається. Біжимо на інший кінець лісосмуги, бо нас починають прострілювати. Підтягується наша артилерія, починає працювати. Кажу хлопцям: "Будемо вибиратися, йдемо до блокпосту посадками". 10-та година, земля примерзла. Посадка закінчується, чисте поле. Далі бігти немає сенсу. Хлопці питають: "Що робимо?" "Лягаємо в кругову оборону, - відповідаю, - приймемо бій".
Слухаю, поруч перезаряджає автомат. Хлопці запитують: "Хто це?" Зрозуміло, що це ворог. Я перекочуюся вбік і помічаю: йде "русскій" по дорозі. Задаюся думкою, що це не звичайний солдат, а спецпризначенець, адже інші не їздять попереду колони. Хочу зробити фото, але приглядаюся і бачу: молодий хлопець. Роблю три постріли в його напрямку. Він зупиняється, кидає автомат. "Лягай, - кажу, - зараз зв’яжуся з мінометником, ти коригуватимеш вогонь по ваших." Він відповідає: "Не буду цього робити." Якщо не хочеш, то не потрібно. Кажу своєму товаришу Олексію: "Забирай його." Олексій наказав "русскому" повернутися спиною і засунув автомат між його сідницями.
Виявилося, що він — капітан ГРУ, якому 25 років. Під час виконання завдання залишив своїх строковиків і намагався втекти через ліс. Там і натрапив на нас. Він дав свій телефон, щоб зв'язатися з дівчиною, і сказав: "Кохана, навчання затягнулися, я трохи запізнюся". Ми жартували, запропонувавши йому передати, що Путін — *уйло, але він рішуче відмовився.
Його доставили до штабу бригади, де хлопці мали намір вирішити все на місці. Але я не дозволив цього. Не для того я віз його 20 кілометрів. Незабаром з'явився наш командир і, здивовано подивившись, промовив: "Нічого собі! Наш штаби-сержант захопив у полон цілого капітана ГРУ". "Вибачте, - відповів я, - кого взяв - того взяв, інших не було".
