Подвійний злочин Радянського Союзу: як комуністичний режим замовчував наслідки Чорнобильської трагедії.
У ніч із 25 на 26 квітня 1986 року вибухнув четвертий енергоблок Чорнобильської атомної електростанції. Сталася найбільша в історії ядерної енергетики катастрофа.
Ще одним проявом злочинної діяльності стало свідоме приховування істини. Радянська влада спочатку ігнорувала реальні масштаби трагедії, а згодом почала шукати вигаданих ворогів, блокувала інформацію, маніпулювала іноземними медіа та використовувала катастрофу як засіб пропаганди. OBOZ.UA розкриває, як у СРСР приховували цю катастрофу та кого намагалися звинуватити у її наслідках.
Вже через вісім годин після катастрофи на столі у голови КДБ УРСР Степана Мухи опинилася доповідь директора ЧАЕС Віктора Брюханова. У документі зазначалося, що 26 квітня 1986 року о 1:25 відбувся вибух на четвертому енергоблоці в процесі підготовки до планового ремонту. Було зафіксовано обвал даху та стін верхньої частини реакторного відділення і частини машинного залу, а також спалах пожежі, яку до ранку вдалося локалізувати та ліквідувати силами пожежної охорони. Однак у цій доповідній не містилося жодної інформації про випробування, що передували аварії.
Полковник КДБ Володимир Поделякін розповідав, що однією з ключових завдань було встановлення причин аварії та виявлення осіб, які могли бути до цього причетні. Зокрема, йшлося про можливість умислу та про те, чи не було тут втручання з боку супротивника. Саме ця версія протягом тривалого часу залишалася в центрі уваги КДБ.
Логіка чекістів була простою, але в той же час показовою. На різних станціях СРСР вже відбувалися витоки радіації, однак вибухів не сталося. Тому, на їхню думку, новітній і сучасний четвертий енергоблок, який був введений в експлуатацію всього за два роки до трагедії, не міг вибухнути сам по собі. Звичайний висновок, характерний для радянської репресивної логіки, полягав у тому, що хтось повинен був закласти вибухівку або здійснити підпал.
Уже через кілька годин після аварії ухвалили план заходів під кодовою назвою "Прип'ять". Його суть полягала в пошуку на ЧАЕС агентури закордонних спецслужб.
КДБ перевіряв, чи не завербував когось представник західнонімецької фірми Ельба-Кайзер під час візиту на станцію в жовтні 1985 року. Допитували працівників ЧАЕС, які впродовж року їздили у закордонні відрядження. Вивчали листування персоналу з іноземними установами.
Підозрілою здавалася і висока активність українських організацій у США, які добивалися дозволу передати гуманітарну допомогу постраждалим. Радянська влада такої згоди не давала.
Аварійні ситуації на ЧАЕС траплялися і раніше. Зокрема, інцидент був у 1984 році на тому ж четвертому, а також третьому енергоблоках. Тоді проблему вдалося приборкати й приховати.
Цього разу план замовчування дав збій через міжнародний резонанс. Першими насторожилися шведи: дозиметри на АЕС Форсмарк зафіксували аномально високий рівень радіації. Дослідження показали, що джерело забруднення не знаходилося в Швеції, а радіоактивні частинки були принесені вітром з території СРСР. Напрямок вітру вказував на Чорнобильську АЕС. Шведські дипломати звернулися до Кремля, але там категорично заперечували будь-яку причетність.
Під тиском скандинавських країн Михайло Горбачов змушений був доручити телебаченню бодай коротко повідомити про подію. Увечері 28 квітня в програмі Врємя диктор зачитав кілька попередньо узгоджених рядків про аварію, внаслідок якої пошкоджено один із реакторів.
У цьому повідомленні не прозвучало головного: не було сказано про вибухи, пожежу, масований викид радіоактивних речовин, масштаб забруднення і евакуацію Прип'яті.
30 квітня в Нью-Йорку, неподалік від представництва СРСР в ООН, відбувся мітинг. Учасники, серед яких були американські українці, виступали з вимогою отримати достовірну інформацію про масштаби та наслідки катастрофи, а також закликали до надання дозволу на передачу допомоги потерпілим.
Того ж дня аналогічний протест відбувся біля будівлі ООН. У матеріалах КДБ учасників акції зневажливо називали "ватажками ОУН" і "націоналістами".
Активність українських спільнот у Сполучених Штатах принесла результати. Вже 1 травня Конгрес США розглянув подані документи та ухвалив резолюцію № 440. У цьому документі було висловлено критику радянським урядам, як союзному, так і республіканському, за те, що вони приховали інформацію про аварію та не попередили інші країни про загрозу. Конгрес вимагав надати достовірну інформацію щодо масштабів катастрофи, забезпечити можливість прямих телефонних дзвінків зарубіжним українцям до постраждалих родичів, а також допустити міжнародних експертів до ліквідації наслідків трагедії.
Голова КДБ УРСР Степан Муха у повідомленні до ЦК КПУ пояснив появу цієї резолюції "провокаціями оунівців", а саму аварію навіть 7 травня обережно назвав лише "подією на Чорнобильській АЕС".
Незважаючи на те, що радіоактивна хмара рушила до Києва під поривами вітру, радянське керівництво вирішило не скасовувати парад з нагоди Дня солідарності трудящих.
Як зазначав Сергій Плохій у своїй праці "Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи", цей парад мав слугувати знаком для міжнародної спільноти: нібито ситуація під контролем, а громадяни в безпеці, тим часом західні ЗМІ займаються лише пропагандистською діяльністю. Усміхнені обличчя на Хрещатику повинні були донести одне ключове послання – влада все контролює.
Ці кадри насправді стали свідченням злочину. Згідно з даними Українського інституту національної пам'яті, 2 травня "Вечірній Київ" повідомляв про тисячі людей, які вийшли на Хрещатик. Станом на ранок 3 травня в Україні було госпіталізовано 911 осіб із ознаками радіаційного ураження, а вже 4 травня їхня кількість зросла до 1345, серед яких 330 дітей. У результаті київські лікарні переповнилися, і пацієнтів почали приймати навіть у лікарнях за межами столиці.
У травні 1986 року п’ятий відділ шостого управління КДБ СРСР підготував документ, що містив 26 пунктів інформації про події на Чорнобильській АЕС, які потребували засекречення. У цей список увійшли такі аспекти, як причини катастрофи, особливості руйнувань, рівні радіоактивного забруднення, обсяги дезактиваційних заходів, статистичні дані щодо променевої хвороби серед працівників, ліквідаторів та евакуйованих, відомості про масові отруєння, епідеміологічні наслідки, фінансування заходів з консервації блоку та навіть кількість осіб, залучених до ліквідації наслідків.
Щоб зменшити масштаби трагедії, уряд вирішив вжити ще більш радикальних заходів — почав приховувати реальні діагнози. У довідці шостого відділу УКДБ УРСР по Києву від 13 травня 1986 року зазначалося, що адміністрація Київської області разом із 25 лікарнями, слідуючи вказівкам Міністерства охорони здоров'я УРСР, у медичних картах пацієнтів, які проявляли ознаки променевої хвороби, фіксували діагноз "вегетосудинна дистонія".
З Москви до Києва надходили вказівки, які визначали, що можна озвучувати про Чорнобиль перед внутрішніми та зовнішніми слухачами. Основну увагу приділяли виключно людському фактору, в той час як проблеми з технологіями та конструкцією залишалися без уваги.
29 квітня ЦРУ опублікувало доповідь, в якій охарактеризувало вибух на ЧАЕС як найжахливішу ядерну катастрофу в історії. У документі також підкреслюється, що інформація про тисячі жертв і постраждалих має під собою підстави.
30 квітня в Москві відбувся брифінг для іноземних дипломатів, на якому виступив перший заступник міністра закордонних справ СРСР Анатолій Ковальов. Його основна ідея полягала в тому, що ситуація зовсім не така критична, як її змальовують західні ЗМІ. Ковальов підкреслив, що здоров'ю населення нічого не загрожує.
Одне з поставлених завдань було сформульовано досить чітко: завадити виїзду хворих осіб, аби "опоненти" не змогли використати певні випадки в своїх антирадянських намірах.
5 травня в Токіо керівники країн Великої сімки вимагали від радянського уряду терміново надати всі запитувані дані про інцидент. З 27 квітня по 22 травня Київ прийняв 22 делегації іноземних дипломатів. КДБ пильно стежив за їхніми переміщеннями, прослуховував телефонні розмови та перешкоджав телетрансляціям.
8 травня на запрошення радянських властей до Києва приїхав генеральний директор Міжнародного агентства з атомної енергії Ганс Блікс. Як зазначає Сергій Плохій, Блікс зафіксував рівень радіації в кабіні на висоті 400 метрів, на відстані 800 метрів від реактора, який становив 350 мілірентгенів на годину. Вимірювання за межами кабіни не проводилися, а саму атомну електростанцію він не відвідав.
На пресконференції в Москві Блікс повідомив, що помітив людей на полях, худобу, що пасеться, та автомобілі на дорогах. Тим часом радянська сторона впевнена, що зможе очистити територію, зробивши її знову придатною для сільського господарства. Це і було метою радянських органів - створити контрольовану, позбавлену паніки реальність для зовнішнього світу.
OBOZ.UA також висвітлив розповідь про наймолодшу дитину, яка з'явилася на світ у Чорнобилі.
