Повернення до укриття
Уявіть собі націю, яка оголосила про свою незалежність після тривалого періоду під зовнішнім гнітом. Незабаром після цього їй ставлять територіальні вимоги. Частини її території опинилися під контролем військових сил двох сусідніх країн.
Невдовзі в Європі спалахне війна, і ця молода нація перетвориться на арені, де збиратимуться озброєні інтервенти та окупанти.
У ході бойових дій на її території встигають побувати 7 різних іноземних армій, а впливові геополітичні гравці таємно домовляються про ліквідацію її незалежності.
Тільки через два роки після завершення війни вдається досягти відновлення незалежності. Проте, проходить 19 років, і цю нещасну країну знову захоплюють та анексують.
Через чотири роки одного загарбника замінює інший, і тільки після цього настає остаточне визволення від іноземних агресорів.
Згодом на політичну арену виходить потужний лідер, який має за плечима військовий досвід і пройшов через численні сутички з агресорами. Він приймає рішення, що його країна повинна навчитися самостійно забезпечувати свою безпеку, покладаючись на власні ресурси.
Президент країни проголошує девіз: "Кожен громадянин - воїн, а нація - військо".
Військова підготовка стартує вже в учнівських роках. Обов'язок служби в армії стосується як чоловіків, так і жінок. Кожен громадянин у віці від 18 до 56 років періодично проходить військові збори та практикує використання зброї.
В різних куточках країни зводяться укриття – їх кількість перевищує 170 000, і вони здатні вмістити практично все населення.
Захист столиці знаходиться в центрі уваги: навколо неї створено 50 концентричних оборонних кільців.
Яким чином ви оцінюєте: чи можна вважати цю державну політику виправданою, розумною і перспективною?
Якщо ваша відповідь "так", то ви заслуговуєте на вітання. Ви щойно відновили репутацію одного з найвідоміших європейських диктаторів ХХ століття - албанського комуністичного лідера Енвера Ходжі.
Того самого Ходжу, який забудував злиденну Албанію потворними бетонними бункерами, в окремі роки витрачаючи на цю витівку до 20% національного ВВП.
У 1990-х роках, після розпаду комуністичного режиму, померлий Ходжа здобув славу параноїка. Його вважали жорстоким тираном і божевільним правителем, який знищив свою країну через надмірні та абсурдні витрати на армію.
Ще зовсім недавно не було жодних вагомих підстав, щоб його захищати. Проте, на жаль, з початку 2020-х років, після початку масштабної агресії Росії проти України, такі підстави почали виникати.
Руйнівна агресія РФ змусила багатьох наших сучасників побачити в тотальній мілітаризації суспільства не зло, а порятунок.
Чим більше страждань завдає Україні безжальний агресор, тим ясніше розуміємо, що витрати на оборону не можуть бути зайвими. Примусове перетворення кожного громадянина на захисника — це найнадійніший спосіб зберегти нашу незалежність. А кількість бетонних укриттів для захисту від підступних атак ніколи не може бути надто великою.
Проте, безліч оборонних укріплень, зведених за часів Ходжі, так і не знайшли свого застосування відповідно до призначення.
Проте нічого не могло завадити албанському диктатору вірити, що противники уникають нападу на його країну, оскільки вона надійно укріплена і здатна дати гідну відсіч будь-якому агресору.
При цьому товариш Ходжа міг апелювати до драматичних подій минулого.
Незалежність Албанії від Османської імперії було проголошено у листопаді 1912-го. Новоствореній державі відразу ж довелося мати справу з грецькими та сербськими військами.
Під час Першої світової війни на албанській землі побували армії Австро-Угорщини, Італії, Франції, Греції, Сербії, Болгарії та Чорногорії.
Секретний Лондонський договір, укладений 1915-го, взагалі передбачав ліквідацію Албанії як незалежної країни.
Після важкого відновлення суверенітету в 1920 році, Албанія потрапила під контроль і була анексована фашистською Італією в 1939 році.
У 1943 році італійські війська були замінені німецькими, які, в свою чергу, згодом залишили країну, відчуваючи тиск з боку комуністичних партизанів на чолі з Ходжею.
В цілому, умовний албанський інститут національної пам’яті міг би легко аргументувати, що ця маленька, горда нація завжди була оточена супротивниками та вимагає повної мілітаризації та захисту у вигляді бункерів.
Також слід зазначити, що на початку 60-х років Енвер Ходжа розірвав зв’язки з Кремлем і позбувся московського контролю.
Активне зведення бункерів він почав після того, як радянські війська увійшли до Чехословаччини, що було рішуче засуджено албанцями як акт імперіалістичної агресії.
Албанський лідер зробив висновок, що Москва має намір завдати удару по будь-якій соціалістичній державі, і намагався вжити необхідних заходів. У світлі цих подій, деяким з наших співвітчизників він може здаватися справжнім героєм...
Цілком імовірно, що це один з найтривожніших наслідків поточної війни між Росією та Україною.
Історичні практики, які здавалося б остаточно втратили своє значення після подій XX століття, знову набули актуальності у світлі подій, що відбулися 24 лютого 2022 року.
Виявилось, що постійна готовність до можливого збройного нападу та активні заходи для підготовки не є проявом параної, а скоріше розумною проактивністю.
Тоталітарне гасло "Кожен житель країни - солдат, а народ - армія" стало виглядати не божевільним, але цілком раціональним.
Виявилося, що національні ресурси краще вкладати не в добробут та комфорт своїх громадян, а в арсенали зброї та боєприпасів. Замість того, щоб зводити сучасні житлові комплекси та торгові центри, вигідніше будувати захисні бетонні укриття, які забезпечать безпеку в умовах загрози з боку дронів і ракет.
У сучасних реаліях Албанія часів Енвера Ходжі перестала бути гротескним історичним символом страху. Це держава, досвід якої можуть вивчати прихильники радикальної мілітаризації в Україні, від Марії Берлінської до Дмитра Корчинського. Лише два десятиліття тому подібна перспектива здавалась би нам неймовірною, навіть у найстрашніших снах.
З боку може здаватися, що восени 2026 року Росія під управлінням Путіна атакує лише українські заводи, склади, автозаправні станції та торгові центри. Проте насправді вона руйнує ту надію, яку людство здобуло після завершення Холодної війни.
Руйнує цивілізаційний маршрут, який обрали сотні мільйонів людей наприкінці 80-х - на початку 90-х років.
Підстаркуватий пожилець кремлівського бункера підштовхує інших до повернення в бункер. Просто зараз - Україну. А в перспективі - і країни Європи.
Чим більше посилюється російський терор, тим менш життєздатною виглядає концепція розвитку, яка була популяризована на межі XX і XXI століть. У той же час, стає дедалі більш актуальною архаїчна модель держави, що нагадує фортецю, казарму або бункер.
Країна з високим рівнем мілітаризації, де представники різних вікових груп і статей перетворюються на можливих військовослужбовців. Тут економічний добробут без вагань віддають в ім'я національної безпеки.
А якщо хтось думає, що люди не захочуть жити в такій країні, то варто усвідомити одну просту річ: у критичній ситуації згода населення просто не знадобиться.
Оскільки в бункерах не існує місця для демократії та ліберальних ідей, незалежно від того, де саме вони знаходяться — чи то в Москві, Тирані, чи Києві.
