Продюсерка Дар'я Бассель зазначає: "На міжнародних фестивалях стає помітнішим тренд, що українське авторське кіно сприймається як форма пропаганди".

Зображення: prjctrmentor.com Дар'я Бассель

Розпочнемо з того, що найбільше викликало у мене занепокоєння. У стрічці "Редакція" місцеві засоби масової інформації представлені у доволі перебільшеному світлі. Як ти вважаєш, чи справедливо ця історія про фейкові новини відображає реалії журналістики в Україні, чи, можливо, це не зовсім так?

Чимало медіа пройшли значний етап розвитку, і в Україні існують надзвичайно талановиті команди, які займаються якісною журналістикою, проводять розслідування та борються за правду. У фільмі головний герой Юра є втіленням такого підходу до життя і цінностей, які представляють ці люди.

Проте досі існує чимало трешового контенту та відвертих фейків, на які, однак, багато людей реагують емоційно. Новини в "Редакції" мають істотну основу: під час дослідження херсонські журналісти не вагалися ділитися історіями про те, як вони вигадували статті та писали повну нісенітницю лише для того, щоб привернути увагу читачів.

Щодня я натрапляю в Instagram на новини, які відображають події з нашого фільму. Це триває безперервно. Найцікавіше, або навіть тривожне, або ж просто кумедне — все це суттєво впливає на наше суспільство. Особливо в сучасний час, коли емоції беруть верх у сприйнятті інформації.

"Редакційна версія" Романа Бондарчука: політична сатира в дусі магічного реалізму.

Ти зазначила, що персонаж Дмитра Багненка втілює для тебе ідеали правильної журналістики. Я так розумію, що він дійсно практикував таку журналістику і в реальному житті. Яка його доля на сьогодні?

Він в армії.

Зображення: кадр з відео "Радіо Свобода" Дмитро Багненко серед військовослужбовців ЗСУ.

Як він зараз ставиться до своєї ролі у фільмі?

Під час підготовки прес-конференції для прем'єри на Берлінале ми провели серію глибоких інтерв'ю з Дімою, а також з кількома іншими акторами та членами команди. На той момент Діма проходив курс молодого бійця, готуючись до служби в Збройних силах України. Він перебував у перехідному етапі, переходячи від цивільного життя до військового. Артист зізнавався, що робота над цією роллю, адже він не професійний актор, суттєво змінила його. Він порівняв свій внутрішній стан з будинком, в якому до зйомок "Редакції" було відкрито лише дві кімнати. Завдяки цій стрічці він зміг відкрити ще 28. Наразі він глибше розуміє себе і краще сприймає навколишній світ.

Якщо ми говоримо про акторів, не можу не зачепити Сергія Іванова. Він контроверсійний блогер і журналіст, якого часто звинувачують у джинсі. У фільмі він грає майже сам себе. Питання таке: чи треба було давати йому ще один майданчик представити себе?

Сергій Іванов має значну аудиторію. Я щиро сподіваюся, що фільм "Редакція" зможе привернути багато глядачів і успішно пройти в прокаті, але не вважаю, що наш проект кардинально вплине на Сергія Іванова. Він і те, що він створює, вже займають своє місце в інформаційному просторі.

У "Редакції" представлений дуже іронічний підхід до цього персонажа. Тому, на мою думку, тут немає простору для різних інтерпретацій. Це цікаве питання, але, вважаю, що в даному випадку це схоже на самоцензуру, намагання ігнорувати реальність, ніби у нашому світі все виключно райдужно та солодко. Але це не так. Ми спостерігаємо за нашою дійсністю і прагнемо зрозуміти її через призму іронії та гумору.

Зображення: tykyiv.com Сцена з кінострічки "Редакція", де Сергій Іванов грає роль Дмитра Багненка (в центрі верхнього ряду)

Чи не виникало суперечностей у цінностях?

Мені здається, що Сергій із задоволенням захотів спробувати себе в новій ролі, а Роман Бондарчук, режисер фільму "Редакція", був зацікавлений у співпраці з ним, оскільки вважав його ідеальним кандидатом для цієї ролі. На знімальному майданчику процес виробництва був досить напруженим, і ми не порушували серйозних екзистенційних тем. Ми просто виконували свою роботу, тому конфліктів не виникало.

Чи не здається тобі, що з одного боку це відповідає певному типажу, а з іншого – викликає змішане сприйняття у частини глядачів?

Не знаю. Це треба в аудиторії спитати. Нам, навпаки, здавалося, коли ми підбирали каст, що це дуже влучне потрапляння в персонажа і що це зіграє тільки на руку. Можливо, ми помилялися -- розтин покаже. Але це було основне для нас. В Україні є дуже круті актори, але, на жаль, їх не так багато. І взагалі з типажами набагато цікавіше працювати.

Поділись інформацією про локації зйомки. Наскільки я знаю, більша частина фільму була знята на Херсонщині, і це вже не перший раз для Роми?

Рома постійно знімає там. Це його земля. Він від неї живиться енергіями й натхненням, він бачить там сюжети своїх фільмів. Коли ми готувалися, то думали якісь інтер'єри, можливо, знімати в Києві, щоб здешевити процес. Але в результаті в Херсоні ми знайшли більш оптимальні фінансові рішення для локацій. У Києві всі вже звикли, що є зйомки. Ціни високі. Було доволі важко домовлятися. А в Херсоні люди були більш відкритими. І там у Роми, знову-таки, є якісь друзі й знайомі, які нам дуже допомагали. Плюс ми були там уже вдруге. "Вулкан" (попередній фільм Романа Бондарчука. -- Ред.) ми знімали не в Херсоні, але на Херсонщині. У нашої менеджерки з локацій, Ані Салієвої, яка дуже круто працювала з місцевими людьми й адміністраціями на обох фільмах, залишалися контакти, які нам допомагали. Я думаю, що це було цілком правильно, тому що все-таки ця херсонська, південна атмосфера, вона сильно додає. Ми не змогли б так само зняти в Києві чи в Київській області.

Зображення: Редакційна команда / В процесі зйомок фільму "Редакція"

Чи виникали при цьому якісь продюсерські труднощі, яких ти могла б уникнути, наприклад, у Києві?

Звичайно. У нас була досить велика команда, до того ж ми вирушали в подорож. Це передбачає витрати на готелі, поїзди, паливо та добові. Все це обійшлося в значну суму. В основному, наша група проживала в готелях.

По-перше, якщо велика кількість людей проживає в одному готелі, є можливість отримати знижки. По-друге, це значно спрощує організацію логістики для групи та усіх процесів. Якщо розмістити всіх учасників по різних куточках Херсона, то під час зйомки з шостої до шостої буде важко зібрати всіх, розвезти їх та впоратися з іншими завданнями.

В даний час ми спостерігаємо за відтоком фахівців через війну. Я усвідомлюю, що ти не займаєшся запуском нових ігрових проєктів, але якщо б ти вирішила це зробити, як ти вважаєш, чи змогла б ти зібрати команду, схожу на ту, що працювала над "Редакцією"?

Зібрати зараз команду можливо. "Медовий місяць" нещодавно зняли, багато колег продовжують щось знімати, але це 100 % велика проблема. Наприклад, ми нещодавно думали з однією колежанкою-режисеркою про її ігровий повний метр, що це має бути копродукція. Ми обговорювали, що якщо хочемо копродукцію, то нам треба віддавати партнерам якісь творчі позиції в команді, і так гірко посміялися з того, що дуже легко віддати позицію режисера монтажу. Тому що, на жаль, в Україні практично немає зараз гарних режисерів монтажу. Декілька тих, хто є, або нещодавно приєдналися до війська, або в процесі цього приєднання. Це відчувається дуже сильно.

Ніжна повторна травматизація: "Медовий період" Жанни Озірної

Зображення: Редакційна команда / В процесі зйомок фільму "Редакція"

В документальному кіно також помітна нестача режисерів монтажу, чи не так?

На мою думку, монтажери – це одна з найактуальніших проблем у нашій індустрії. У Docudays UA ми час від часу обговорюємо можливість організації воркшопів. На попередньому фестивалі ми реалізували кілька кейс-стаді з іноземними монтажерами. Прагнемо здійснити кроки, щоб активізувати ці процеси в Україні.

Дискусії навколо копродукції тривають вже протягом тривалого часу. Зважаючи на твої проєкти, помічаю, що в них постійно з'являються одні й ті ж іноземні партнерські компанії. Це свідчить про те, що ви формуєте стабільні партнерські стосунки з самого початку. Чому ж інші не дотримуються такого підходу?

Насправді якщо говорити не тільки про українських продюсерів, то мені здається, що в усіх є така мета -- побудувати довгі сталі стосунки. Але це не завжди виходить. У нас теж є партнери, з якими попрацювали і, навіть не посварившись, зрозуміли для себе, що не будемо далі з ними нічого робити. Просто тому, що іноді все окей, але ви не сходитеся через людські якості.

Насправді, співпраця з данським продакшном Final Cut for Real, з яким Дар'я Бассель працювала над трьома проєктами, не була результатом чіткої стратегії. Все почалося після завершення документального фільму "Назовні" (створеного Ольгою Журбою про ріст хлопчика-рома), який став відправною точкою для співпраці Бассель і Final Cut for Real. Коли ми готувалися до світової прем'єри на CPH:DOX, розпочалося повномасштабне вторгнення. Оля зняла вражаючий матеріал на вокзалі разом зі Славою Цвєтковим і опублікувала короткий уривок в інтернеті. Тоді поширювалися неправдиві чутки, що іноземців не саджають на потяги в Україні. Оля вирішила спростувати цю дезінформацію, виклавши на YouTube відео, яке показувало, що всі, хто бажав, мали можливість потрапити на потяги. Цей матеріал привернув увагу Нільса Пага Андерсена, монтажера, який консультував "Назовні", і він написав, що це справжнє мистецтво. Якось він поділився цим із Анне, продюсеркою Final Cut for Real, і так розпочалася співпраця. Звичайно, в лютому чи березні 2022 року ніяких стратегічних планів не існувало — ми просто намагалися робити все можливе в той момент. Анне написала мені: "Якщо ви вирішите створити цей фільм, ми будемо раді підтримати вас".

Зображення: facebook/Назовні / Outside Сцена з картини "Назовні"

"Пісні землі, що повільно горить": поетична симфонія часу, загубленого у війні

З цього матеріалу виріс фільм "Пісні землі, що повільно горить", який став одним з небагатьох українських фільмів на Венеційському кінофестивалі у 2024 році. Чи цікавилася місцева публіка вашим фільмом?

В офіційному відборі немає Q&A, вони є тільки в паралельних програмах. Тому мені складно говорити про аудиторію. Але від журналістів і критиків ми чули дуже приємні відгуки. Вони казали, що це найкращий фільм фестивалю і вони не розуміють, чому він не в конкурсі. Це був мед на наші поранені душі (сміється).

В цілому, прийом був досить позитивним. Звісно, виникло чимало обговорень щодо рішення організаторів фестивалю показати наш фільм поряд із російським. Це було досить символічно: 4 вересня ми презентували свою стрічку в головній залі фестивалю, а вже 5 вересня в той же час і в тому ж місці відбулася прем'єра російського фільму. Єдине, що принесло нам радість, так це те, що на нашій прем'єрі світило яскраве сонце, у той час як в день показу російського фільму йшов дощ, через що їм не вдалося зробити хороші фотографії на червоній доріжці. Ми вирішили, що природа і всесвіт підтримують нас (сміється).

Ви організували акцію у Венеції, що стало вашим впізнаваним стилем як продюсерки. Яка ефективність таких заходів? Українські медіа активно їх висвітлюють, але чи здатні вони привернути увагу міжнародної аудиторії?

Так, це впливає. Не тільки на український сегмент, на іноземний теж. Наприклад, The Hollywood Reporter зробив статтю про нашу акцію. Це непогано. Це не підхопили великі ЗМІ, які не пишуть про кіно, як Le Monde чи New York Times, але кіношні ЗМІ про це написали, було багато перепостів у соцмережах, тобто певним чином вірусна історія теж відбулася.

Знімальна група фільму з'явилася на червоній доріжці в костюмах, на яких червоними нитками було вишито відстань від Лідо до численних локацій, де російські війська утримують українських полонених.

Олег Сенцов і я нещодавно згадували про тебе в контексті суперечностей, пов'язаних із фільмом "Росіяни на війні". Ти відвідала прем'єру цієї стрічки, написала пост англійською мовою, в якому вказала на пропагандистські елементи у фільмі, і після цього почалася реакція з боку державних органів. Однак участь фільму у фестивалях у Венеції та Торонто була оголошена значно раніше, а українська дипломатія не реагувала на це до моменту, коли тема набула резонансу в медіа. Як ти оцінюєш залученість наших інституцій у боротьбу з російським культурним впливом? Чи відчувала ти підтримку з боку держави як активна учасниця культурної дипломатії?

Ми отримали підтримку від Українського інституту, але, на жаль, Держкіно не надало жодної допомоги. Хоча ми не сподівалися на фінансування, мені здавалося логічним, що якщо український фільм представлений у основній секції великого фестивалю, Держкіно, як ключова установа, що займається кіно, могло б зробити розсилку для іноземних контактів або українських та міжнародних ЗМІ, щоб інформаційно підтримати нас. На жаль, цього не відбулося, хоча представники Держкіно були присутні у Венеції та мали певні заходи в рамках індустрії.

Що стосується культурної опозиції росіянам, то, на мою думку, ми не зовсім використовуємо всі можливості в цьому напрямку.

Хто ми насправді?

Ми, як нація, стикаємося з важливим запитанням: яка повинна бути наша реакція? Відповіді на це питання у мене немає. З одного боку, ігнорувати такі фільми, як "Росіяни на війні", здається абсолютно неможливим. Проте, деякі мої колеги стверджують, що реакція української делегації на фестивалі в Торонто була настільки потужною, що в результаті вона лише підвищила популярність фільму. Всі інші українські стрічки, представлені на фестивалі, залишилися в тіні, незважаючи на великі зусилля піарників, тоді як про цей фільм говорили та писали завдяки активним діям української спільноти. Тепер, оглядаючись назад, деякі вважають, що, можливо, краще було б не реагувати зовсім, щоб не привертати уваги. Але мені здається, що повне ігнорування подібних ситуацій просто неможливе.

Изображение: facebook/Darya Bassel Дарья Басель

З іншого боку, коли наші дипломати звертаються до фестивалів з проханням: "виключіть це кіно з програми", мені здається, що це також не зовсім правильно. Я намагаюся поставити себе на місце керівників цих фестивалів: декілька років тому вони отримували подібні запити з Ірану або Китаю. Тепер до цього списку приєдналася і Україна. Вважаю, що в довгостроковій перспективі така політика не призведе до успіху і не буде вигідною.

Проте, безумовно, діалог може й не розпочатися. Існує суттєва різниця між тим, що росіяни висловлюють англійською та російською мовами. Я спостерігав фільми з англомовними субтитрами, в яких були пропущені деякі критично важливі моменти. Також варто згадати випадок з фестивалем у Загребі, де анімаційний фільм, підтриманий російським Міністерством культури, просто відрізав логотип і був представлений як незалежний проект. Пізніше Настя Верлінська з Linoleum істотно ускладнила життя цій жінці, яка отримала нагороди, оскільки журі не знало про державну підтримку фільму. І якщо на це не звертати уваги, культурна спільнота продовжить підтримувати російських "незалежних" митців. Тому я вважаю, що діалог на урядовому рівні є необхідним.

Безсумнівно, діалог є необхідним. Він повинен бути справжнім, а не перетворюватися на ультимативні чи агресивні заяви. Особисто я була б щаслива, якби цей фільм підтримали всі фестивалі. Але що сталося в Канаді? Багато канадських медіа повідомили про те, що свобода слова опиняється під загрозою, документалістів переслідують, і загалом ситуація викликає тривогу. В результаті ми отримали певний антиефект.

На мою думку, для держави є суттєвим мати можливість вести складні та тривалі дискусії, зберігаючи спокійний тон і уникаючи ультимативних заяв. Якщо б такі діалоги розпочалися ще в 2014 році, ймовірно, що подібні фільми не демонструвалися б на фестивалях, оскільки програмери вже мали б чітке уявлення про ситуацію.

Жоден фестиваль чи організація не відчувають позитиву, коли на них чинять тиск. Це стосується як української дипломатії, так і незалежних документалістів, режисерів чи продюсерів. Тиск завжди створює дискомфорт і не сприяє формуванню симпатій до вашої позиції. Можна згадати ситуацію з IDFA минулого року, коли кілька палестинських фільмів були виключені з програми. Тоді це викликало багато обговорень, але я не помічаю жодних значних результатів з цього.

Изображение: facebook/Darya Bassel Дарья Басель

Ти їздиш світовими фестивалями від самого початку вторгнення. Як змінилася історія з росіянами на фестивалях? Тобі не здається, що зараз пішов реванш і їх повертають у програми?

Так, абсолютно згодна. Я це відчуваю на 100%. Хоча мені ще потрібно перевірити свої відчуття, проте за останні місяці здається, що з’явився і посилився наратив про те, що українці тут займаються пропагандою. Цей наратив поширюється серед представників авторського документального кіно, але я не пам'ятаю, коли вони востаннє бачили українське пропагандистське кіно від когось із нас. На всіх цих фестивалях я цього не зустрічала.

Але я вже декілька разів чула стосовно різних наших проєктів коментар, що це нагадує пропаганду. Ці коментарі завжди потрапляли до мене через треті руки, але мені було б дуже цікаво поговорити і зрозуміти, що саме вони вважають пропагандою. Ми не могли б уявити, щоб такий коментар виник у 2022 або 2023 роках, коли всі безумовно були на боці України, коли була безумовна підтримка. Зараз явно є такий відтік, люди починають сумніватися. Можливо, їм не вистачає нашого критичного погляду на Україну, бо всі знають, що в нас корупція, що в нас не все так добре, а ми продовжуємо говорити про якусь героїчну Україну. Можливо, це їм здається пропагандою.

Отже, для них "Росіяни на війні" не виглядає як пропаганда, а українські кінопроекти – так?

Отже, це викликає у мене певну тривогу. Саме тому я прагну більш детально розібратися в цій ситуації.

Обговорюючи загальну підтримку України, варто звернути увагу на нещодавній список фільмів, які отримали підтримку від IDFA Bertha Fund. У цьому списку немає жодного українського проекту, натомість представлено багато азійських фільмів. Це свідчить про те, що фонд вважає, що вже достатньо підтримав Україну і тепер зосереджується на інших регіонах. Це, звичайно, зрозуміло з їхньої точки зору, але для нас це означає втрату можливостей.