Що таке американський ізоляціонізм і чому він знову став актуальним?
США знову підкреслюють, що вони "далеко", але це питання не обмежується лише доктриною Монро.
США - важковаговик світової геополітики, бажаний і впливовий союзник. Європейці, особливо у кризові часи, неодноразово просили американців про допомогу. Нині, під час другої каденції Дональда Трампа, багато хто піддає критиці зовнішню політику США, вбачаючи у ній яскраво виражені ізоляціоністські тенденції. Мовляв, це свідоме самоусунення провідної політико-економічної потуги світу від нагальних європейських справ - повторення помилок міжвоєння, 30-х років ХХ століття, коли політика ізоляціонізму США була особливо яскравою. Але що таке "американський ізоляціонізм"? З чого він починався? Де його витоки? І взагалі: чи коректним є цей термін?
Тонкощі термінології
"Ізоляціонізм" можна визначити як політику, що передбачає максимальну відмову від економічних, політичних і культурних зв'язків з іншими державами. Яскравими прикладами цієї зовнішньої політики є Китай XVII століття, Японія XVIII століття, Корея XIX століття та Північна Корея XX століття. Проте важко вважати США країною, яка практикувала абсолютний ізоляціонізм протягом своєї історії. На комерційному та дипломатичному рівнях американці завжди підтримували стосунки з іноземними державами. Крім того, не можна ігнорувати глибоку культурну близькість США з Європою. З самого початку американська зовнішня політика не ґрунтувалася на уникненні контактів із зовнішнім світом, а на прагненні уникати втручання в міжнародні конфлікти, які не мали прямого відношення до них.
ВСТУП: ФРАНЦУЗЬКИЙ ЗАБОРГ ТА ВІДМОВА США ВІД ВІЙСЬКОВИХ ДІЙ
Франція відіграла важливу роль у підтримці США під час війни за незалежність. Без французької військової допомоги, що включала в себе озброєння, досвідчених офіцерів та значні фінансові кредити, американці навряд чи змогли б досягти свободи. Ідеї, які надихнули Французьку революцію, черпали натхнення з тих самих інтелектуальних джерел, що й американські патріоти, зокрема, з творів Руссо та Монтеск'є. Проте у 1793 році, коли Франція звернулася до Сполучених Штатів за військовою допомогою, американці, хоча й висловили дипломатичну підтримку, фактично обрали нейтральну позицію.
Ось як це відбувалося: у квітні 1793 року Джордж Вашингтон дізнався про війну між Францією і Англією. Нагадаймо, що революційна Франція після страти короля Людовіка ХVІ оголосила війну Англії та Голландії. Європу лихоманило, на континенті тривав затяжний військовий конфлікт, який лише набирав обертів. Американцям потрібно було визначатись. Адміністрація кабінету Джорджа Вашингтона була фактично поділена на франкофілів і англофілів. Державний секретар Томас Джефферсон виступав за тісну співпрацю з Францією (він 4 роки був там послом), а отже й за надання їй військової допомоги, тоді як міністр фінансів Александер Гамільтон наполягав на зближенні з Англією. А все задля того, щоб уникнути війни і запобігти зриву вигідних торговельних контрактів - 90% американського імпорту припадало на Англію. Сам Вашингтон дотримувався однозначної позиції: жодних союзів - лише нейтралітет; головне завдання - не дозволити втягнути себе у війну. Коли новоприбулий посол Франції у США почав активно вербувати американців до лав французької армії, а ті радо й з ентузіазмом відгукнулися, Вашингтон сприйняв це як втручання у внутрішні справи США. Посла мало не вислали до Франції, а співгромадян, охочих воювати на будь-чиєму боці, попередили: або назавжди залишаєте США, або сидітимете у в'язниці.
КЛЮЧ ВІД БАСТИЛІЇ ТА ЛАТУННІ ПРЯЖКИ ДО ЧЕРЕВИКІВ У ВІДПОВІДЬ
Однією з французьких постатей, яка з великою настійливістю зверталася до США за підтримкою, був маркіз де Лафаєт. Під час війни за незалежність Америки він виконував обов'язки особистого ад'ютанта Джорджа Вашингтона і згодом став його близьким другом. Лафаєт надіслав Вашингтону не лише щирий лист, але й символічний дарунок – ключ від Бастилії, що уособлював падіння старого деспотичного режиму у Франції. У відповідь Вашингтон також підготував подарунок – пару латунних пряжок для взуття, виготовлених американським ремісником. Цей жест, сповнений дипломатичного підтексту, свідчив про те, що ключ до успіху нації полягає не лише у здобутті свободи, але й у її захисті для забезпечення процвітання праці та торгівлі. Крім того, цей дарунок став метафорою американської політики: солідарність без зобов'язань, співчуття без військової сили.
ОГОЛОШЕННЯ ДЖОРДЖА ВАШИНГТОНА
Відповіддю на франко-англійську війну стала прокламація Джорджа Вашингтона, видана 22 квітня 1793 року. У цьому документі жодного разу не згадується термін "нейтралітет", однак позиція була викладена цілком чітко: Сполучені Штати "з щирою відданістю та добрими намірами підтримуватимуть політику, що є дружньою та неупередженою до воюючих країн". У своєму першому важливому зовнішньополітичному кроці США обрали шлях нейтралітету, незважаючи на те, що французи вважали їх майже "братнім народом". Для Франції участь Америки у війні проти Британії виглядала як моральний обов'язок, тоді як американська логіка була зовсім іншою: новостворена держава була крихкою, її економіка – слабкою, армія – мінімальною, а ризик втягнення у глобальний конфлікт – загрозливим. Тому нейтралітет не був проявом холодності, а став необхідною умовою для виживання.
Цей ранній приклад підкреслює актуальну думку: Сполучені Штати рідко жертвують своїми інтересами на користь союзників, проте часто сподіваються, що ті це усвідомлюють. Внаслідок цього сучасні європейські розчарування щодо Америки не є чимось новим, а є продовженням старих тенденцій.
ЗАВІЩАННЯ ДЖОРДЖА ВАШИНГТОНА: ТОРГІВЛЯ ВИЩЕ УСЬОГО
Наступним важливим етапом, що закріплював статус США як країни, яка повинна дотримуватися нейтральності, стало Прощальне звернення президента Джорджа Вашингтона у 1796 році. У цьому документі він зазначав: "Основним принципом нашої зовнішньої політики... є те, що, розширюючи торговельні зв'язки, ми маємо зберігати мінімум політичних контактів з іншими державами. Європа має безліч важливих інтересів, які не стосуються нас або лише опосередковано пов'язані з нашими... Тому вона зазвичай опиняється в центрі частих конфліктів, причини яких не мають ніякого відношення до наших інтересів. Таким чином, було б нерозумно втягуватися... у звичайні колотнечі її політики...". Ці слова стали основою, точкою відліку для подальшої зовнішньої політики США. У 1930-х роках прихильники руху America First вивчали їх напам'ять, а портрети Вашингтона завжди присутні на заходах найвідданіших прихильників цього руху. Деколи ці слова інтерпретують як ізоляціоністську догму, що базується на принципах пасивності. Проте насправді це була пронизлива стратегія, спрямована на укріплення державних позицій.
Ідеї щодо зовнішньої політики Вашингтона пізніше були розвинути президентом Томасом Джефферсоном. У своїй інавгураційній промові, виголошеній 4 березня 1801 року, він підкреслив, що одним із "основних принципів нашого уряду" є "мир, торгівля і чесна дружба зі всіма націями, без укладення союзів". Також Джефферсон зазначив, що "торгівля з усіма країнами, без жодних союзів", повинна стати основним девізом Сполучених Штатів.
ДОКТРИНА МОНРО І "ВЕЛИКА ПАЛИЦЯ" ТЕОДОРА РУЗВЕЛЬТА
Коли країни Латинської Америки почали звільнятися від іспанського колоніального гноблення, вони звернулися за підтримкою до Сполучених Штатів. США одразу ж надали дипломатичну допомогу новоствореним республікам, що врешті-решт призвело до формулювання Доктрини Монро у 1823 році. В Америці цю доктрину трактували як засіб збереження незалежності континенту та захисту ідеалів свободи по всій Західній півкулі. Американці активно наголошували на тому, що їхня зовнішня політика базується на принципах особистої свободи та почутті справедливості. Якщо ж залишити осторонь всі lofty ideals, то основна суть Доктрини Монро звучить так: "Європа – не для Америки, Америка – не для Європи".
Проте Сполучені Штати не ізолювалися, а скоріше встановили суворі односторонні правила, які можна охарактеризувати як зовнішній ізоляціонізм і внутрішню гегемонію. Ідея Доктрини Монро була закладена ще до 1823 року. Александер Гамільтон розумів, що єдність американських штатів створить ту силу, яка дозволить реалізувати незалежну та принципову зовнішню політику: "Завдяки непохитному дотриманню Союзу ми можемо сподіватися стати арбітром Європи в Америці та мати можливість коригувати баланс європейських суперників у цьому регіоні відповідно до наших інтересів".
Продовженням Доктрини Монро стала політика "Великого брата", сформульована у 1880-х роках і спрямована на об'єднання латиноамериканських країн навколо американського лідерства та відкриття ринків для американських торговців. У 1904 році Теодор Рузвельт додав до Доктрини Монро власну поправку, яка затвердила право США беззастережно втручатися у справи Латинської Америки. Її ще називали ідеологією "великої палиці" через фразу Рузвельта, що часто цитується: "Говори тихо, але тримай велику палицю". Ця переінтерпретація Доктрини Монро стала зручним інструментом для отримання економічних зисків силою, коли латиноамериканські країни не могли виплатити свої борги європейцям і американцям. Віра в американські ідеали потроху розвіювалась...
ХТО І З ЯКОЮ МЕТОЮ ЗАПРОВАДИВ АМЕРИКАНСЬКИЙ ІЗОЛЯЦІОНІЗМ?
Після відмови США ратифікувати Версальський договір і вступити до Ліги Націй термін "ізоляціонізм" стає не тільки поясненням поразки Вудро Вільсона, але й ярликом. Можна згадати Жоржа Клемансо, який буквально кипів від обурення, звертаючись до американців: "Ваша участь у війні, що обійшлася вам не так дорого, оскільки вартувала вам 56 000 людських життів, а не 1 564 000, як нам, тим не менш видалась вам надмірним проявом солідарності. ...Самоусуненням від європейських планів ви звільнили себе від усіх викликів і випробувань, немов уклали "сепаратний мир". Але все це не так просто, як може здаватися. Народи світу, хоча й розділені природними або штучними кордонами, мають у своєму розпорядженні лише одну планету..." Далі він дорікає американцям, що ті заховались за океаном, кажучи, що їм байдуже до справ віддалених від них територій, але, тим не менш: "...я бачу вас на Філіппінах, географічно від вас далеких..." Він констатує: "Зовсім не ентузіазм привів вас на передову; ви були занепокоєні натиском німецької агресії". В очах Клемансо Америка вступила у війну не через те, що гинула Європа, а через те, що війна почала торкатися Америки. Коли США не ратифікували договір і не вступили до Ліги, це сприймалося у Парижі як моральна капітуляція. Тому у французьких текстах 1920-х часто звучить думка: "Америка виграла війну, але не захотіла нести відповідальність за мир". Американська логіка була наступною: вступ у війну був вимушений, а після війни відбулося повернення до конституційної норми.
Ізоляціонізм досяг свого піку наприкінці 1930-х років, коли багато хто стверджував, що Сполучені Штати повинні максимально дистанціюватися від європейських справ і залишатися нейтральними.
ПІСЛЯ 1945 РОКУ: РУХ У НОВІ ВИМІРИ ТА ВІДРОДЖЕННЯ ОСНОВНИХ ЦІННОСТЕЙ
Друга світова війна продемонструвала, що океани більше не слугують надійним укриттям, нейтралітет не забезпечує захисту, а світ без активної участі США стає вкрай небезпечним. Після завершення конфлікту відбувся суттєвий зворот - від політики ізоляції до глобальної інтервенції.
Сполучені Штати Америки стали "лідером світу, а не відсторонюватися від нього". Холодна війна закріпила за США статус постійного та, можливо, найважливішого геополітичного актора. Протягом 1947-1991 років політика "невтручання" призводила до зростання впливу СРСР, а відсутність сили вважалася небезпечною. В цей період ізоляціонізм почав сприйматися як щось негативне. Однак це була радше виняткова ситуація в історії, коли США прийняли роль світового поліцейського. Після 1991 року питання доцільності американського втручання в європейські справи знову стало актуальним, але вже не в формі відмови від попередньої ролі, а в контексті сумнівів щодо неї. Пряма загроза зникла, але зобов'язання залишилися, а суспільна втома зростала. Це призвело до повільного повернення до принципів батьків-засновників: "Чому ми повинні втручатися? Хто фінансуватиме це? Яка межа нашої відповідальності?" Таким чином, ізоляціоністські настрої в політиці Дональда Трампа та русі America First (Америка понад усе) не є маргінальними — вони мають глибоке історичне коріння та є невід'ємною частиною американської ідентичності.
Світлана Шевцова, Київ
Перше зображення: Wikipedia. Президент Сполучених Штатів Вудро Вільсон оголошує про участь США у Першій світовій війні.
