Синьо-жовті знамена майорять над українською столицею.

Коли в Україні почали з'являтися синьо-жовті прапори?

Дослідники підкреслюють, що ці два кольори стали символічними вже в епоху Київської Русі, а згодом і в Галицько-Волинському князівстві. Проте їхнє використання особливо поширилося в XVI столітті, коли в Україні активізувався національно-визвольний рух. Запорізькі козаки, які були його основною силою, здійснювали походи та боролися під прапорами, виготовленими з синього матеріалу, на яких було зображено лицаря у золотих обладунках. З XVIII століття полкові та сотенні прапори Війська Запорозького почали виготовляти з блакитного полотна, на яке жовтою фарбою наносили хрест, зірки, зброю та фігури святих. З часом синьо-жовті прапори стали символами боротьби за незалежність України. Наприклад, у квітні 1848 року вони з’явилися у Львові під час революцій, що прагнули демократичних і національних свобод у багатьох країнах Європи, відомих як "Весна народів". Звісно, відомо, що у 1917-1921 роках синьо-жовтий прапор став державним символом Української Народної Республіки.

Пропонуємо вашій увазі три епізоди, про які ми згадаємо в День незалежності України. Ці моменти стосуються відносно недавнього минулого, коли синьо-жовті прапори нарешті заполонили центр української столиці, і їхніх супротивників стало неможливо зупинити. Однак перший з цих епізодів вирізняється своєю особливою символікою та значенням.

Подвиг відчайдушного дуету

Київський ранок першого травня 1966 року. У різних частинах міста планувалося зібратися колонам, щоб вирушити на Хрещатик для участі в традиційній першотравневій демонстрації. Одне з місць збору розташовувалося на перехресті Брест-Литовського проспекту та вулиці Гарматної, неподалік Київського інституту народного господарства. Двірник М. Литвиненко прийшов на роботу рано вранці і, обходячи територію інституту, звертав увагу не лише на землю під ногами. Піднявши погляд на будівлю головного корпусу, він не повірив своїм очам: над ним майорів прапор. Але не червоного кольору, а синьо-жовтого. Двірник миттєво сповістив про це чергового вахтера, який, у свою чергу, зателефонував проректору з господарських питань та секретареві парткому інституту.

Прапор був знятий і доставлений до партійного комітету, куди незабаром прибули слідчі на чолі з співробітником КДБ Л. Берестовським. Було оформлено протокол, а також відкрито кримінальну справу за фактом порушення - не більше і не менше - "територіальної цілісності Української РСР". Тодішній голова Комітету державної безпеки при Раді Міністрів УРСР В. Нікітченко оперативно повідомив про цю безпрецедентну ситуацію в ЦК КПУ (його "Спеціальне повідомлення" озвучив перший секретар ЦК П. Шелест, однак резолюцію на ньому не залишив).

Повідомлення закінчувалося словами: "Вжито заходів для розшуку злочинця". Проте розслідування тривало безрезультатно, незважаючи на залучення додаткових сил. Слідчі дійшли висновку, що необхідно шукати тих, хто "порушив територіальну цілісність УРСР", серед студентської молоді. На вивішеному прапорі красувався напис: "Ще не вмерла Україна. Ще її не вбито. ДПУ". Тризуб, виготовлений з асигнацій УНР, був прикріплений до прапора. Слідча група вирішила організувати серію диктантів серед студентів КІНГу з метою виявлення почерку автора напису. В результаті вдалося з'ясувати, що синьо-жовтий прапор був зшитий з двох жіночих шарфів відповідних кольорів, куплених у розташованому поблизу інституту універмазі "Жовтневий", про що згадала продавець цього магазину.

Арешт організаторів цієї сміливої акції відбувся в кінці лютого 1967 року. Серед них були двоє: Георгій Москаленко та Віктор Кукса. Георгій походив з Одещини, де його батько працював докером в порту, а мати — кухарем у санаторії. У 1944 році, внаслідок війни, їхня сім'я переїхала до Ширяївського району Одеської області. З 1955 року Георгій оселився в Києві, де працював слюсарем-сантехніком на будівництві та проходив службу в армії протягом трьох років. Після повернення до столиці він закінчив вечірню школу та вступив на вечірнє відділення Київського інституту народного господарства. Він жив у робітничому гуртожитку, ділячи кімнату з Куксою. Віктор Кукса, у свою чергу, родом з Богуславського району Київської області, також переїхав до Києва для роботи на будівництві. Він пройшов військову службу і, не залишаючи робочого місця в одному з київських будівельних управлінь, здобув середню освіту в вечірній школі.

Таким чином, обидва молоді чоловіки не були активними учасниками дисидентського руху, що в шістдесяті роки здобув популярність у Києві. Проте з часом вони почали відкривати для себе цю тему, переважно завдяки прослуховуванню закордонних радіопередач, які висвітлювали події та постаті, пов’язані з рухом. Віктор Кукса, окрім того, ділився з другом спогадами про своїх родичів, які брали участь у національно-визвольній боротьбі під час УНР, а також розповідав про відомих особистостей, які колись жили у його рідній Саварці, таких як репресований український математик Михайло Кравчук та майбутній генеральний конструктор авіаційної техніки Архип Люлька.

Задум підняти над Києвом синьо-жовтий прапор виник у Віктора і Георгія незадовго до його здійснення, точніше - за два тижні до першого травня 1966 року. Спочатку ними обговорювався варіант вивісити прапор над Київським вокзалом. Але цей намір відкинули, бо для обох він не виглядав реальним. Тоді й виник варіант з КІНГом, де навчався Георгій. У ніч на перше травня вони непомітно проникли на територію інституту. Як і було домовлено, Кукса пожежною драбиною піднявся на дах головного корпусу, зрізав кухонним ножем червоний прапор, на його місце прикріпив синьо-жовтнй. А Москаленко в цей час підстраховував товариша внизу з набитим сіркою самопалом (для попередження про можливу небезпеку). Коли вже прапор майорів над інститутом, хлопці полили місце під пожежною драбиною бензином, щоб службові собаки слід не взяли, і повернулися до гуртожитку.

Слідча група довго шукала організаторів і творців цього зухвалого дійства, а суд над ними був короткий. На закритому засіданні тогочасний Київський обласний суд "за проведення антирадянської пропаганди і агітації та носіння холодної зброї" (згаданого вище самопала ! - авт.) Георгій Москаленко відбув ув'язнення в таборах суворого режиму в Мордовії три, а Віктор Кукса - два роки.

В незалежній Україні Москаленко та Кукса отримали повну реабілітацію і були нагороджені державними нагородами. У Бучі, на фасаді будинку, де перший із них проживав після звільнення з полону до своїх останніх днів у 2021 році, встановлено меморіальну табличку в його честь.

Меморіальна дошка на честь мужньої "Першотравневої двійки", як називають обох відчайдух, встановлена і на головному корпусі КІНГу, нині Київського національного економічного університету, де вона творила свій, без перебільшення буде сказати, подвиг.

Йдучи на цей подвиг, вони не були дисидентами і не вважали себе героями, але ними стали. Характерна в цьому зв'язку одна деталь. Не важко догадатися, що підпис "ДПУ" під гаслом "Ще не вмерла Україна, ще її не вбито!" означає "Демократична партія України". Але ж, звісно, такої партії тоді, в шістдесяті роки, не було. Однак вона появилася з проголошенням незалежності України. Її найактивнішими діячами були Юрій Бадзьо, Дмитро Павличко, Володимир Яворівський, Іван Драч, Роман Іваничук, Юрій Цеков, Галина Гордасевич, Віталій Дончик. І в їхньому ряді був і Георгій Москаленко.

Чому та яким чином затягнули підняття національного прапора на Хрещатику до вечора?

Від дня, коли студент і робітник таємно підняли синьо-жовтий прапор над КІНГом, минуло вже 24 роки, і за цей час Київ та вся Україна зазнали вражаючих перетворень! 24 липня 1990 року на підняття прапора на Хрещатику, поблизу Київради, зібралося близько двохсот тисяч людей, які утворили справжнє людське море, що злилося з різних вулиць і площ столиці. Найбільший потік людей йшов із Софіївської площі, де священики Української автокефальної православної та Української греко-католицької церков провели урочистий обряд освячення національного стяга. Цю важливу церемонію очолив архімандрит УАПЦ Володимир (Романюк). Після освячення, десятки людей, піднявши прапор, рушили до Хрещатика, попереду яких йшли молоді у козацьких і стрілецьких формах. Близько сьомої вечора всі учасники зібралися біля високої щогли, спеціально підготовленої для підняття синьо-жовтого стяга.

Однак до цього урочистого моменту в приміщенні самої Київради майже весь день вирували гарячі суперечки й пристрасті. Адже, не забуваймо: на той час ще існувала радянська влада і до розпаду Союзу залишалось більше року. Щодо Київради, то в ній теж іще переважала прорадянська більшість, хоча голос прихильників незалежної України поступово міцнішав. У даному разі під час засідання президії Київради цей голос, посилений багатолюддям Хрещатика, переважив тих, хто виступав проти підняття біля Київради синьо-жовтого прапора.

Ось як згадує про той знаменний день колишній заступник голови Київської міської ради Олександр Мосіюк, який у той час вів засідання президії, виконуючи функції голови: "За тиждень до підняття прапора над Києвом, 16 липня, Верховна Рада України ухвалила Декларацію про державний суверенітет України. Це стало потужним імпульсом для національної самоідентифікації українців. Водночас в Україні активізувався національний рух, а символіка національної ідентичності почала витісняти радянські символи". У своїх спогадах для Українського інституту національної пам'яті Олександр Мосіюк, який був у центрі київських подій, згадав деталі підняття національного прапора на головній артерії столиці України.

За словами О. Мосіюка, ця акція стала потужним кроком, ініційованим Київською міською радою. "Не можу точно вказати, хто з членів Київради був першим ініціатором, - зазначив він. - Але знаю, хто активно працював над цим. У нас існувала комісія під керівництвом кореянки Світлани Лі, яка займалася реалізацією закону про державність української мови. Цей закон був прийнятий ще радянським парламентом України, але насправді не виконувався. Саме її заступник, Саша Кулик, написав перше рішення, яке потім вдосконалювалося. Важливо зазначити, що процес відновлення української національної символіки починався з західних регіонів країни. Спочатку прапори піднімалися в Стрию, потім у Львові, Івано-Франківську, Житомирі, а деякі області Західної України підключалися пізніше. Проте центральна влада спостерігала за цими подіями з певною недовірою: вважалося, що це явище лише на периферії, але не в столиці, де навіть за демонстрацію прапора можна було отримати побиття чи арешт на кілька днів. Коли люди намагалися проявити свою позицію під час мітингів із прапорами, часто застосовувалася сила проти них. І ось 24 липня Київрада здійснила сміливий крок, який був ретельно підготовлений."

Яка ж була сутність цієї підготовки? Відповідаючи на це запитання, Олександр Мосіюк згадує про сесію Київської міської ради, на якій мали бути ухвалені ключові рішення. Також було створено президію — дорадчий орган при голові Київради, який мав право приймати рішення між сесійними засіданнями, але ці рішення все ж потребували затвердження на сесії, що обмежувало реальні повноваження президії. Проте вона взяла на себе ініціативу: вирішили проголосувати за легалізацію національної символіки в Києві — синьо-жовтого прапора та тризуба. 20 липня президія ухвалила це рішення в основі, проте воно не пройшло через численні заперечення. Коли 24 липня відбулося наступне засідання президії, щоб затвердити це рішення, виявилося, що немає кворуму, оскільки комуністи не з'явилися, що фактично зірвало засідання.

В цій ситуації спрацювала одна важлива деталь. Під час підготовки акції підняття прапора організатори встановили контакти з правоохоронними органами. За словами О. Мосіюка, демократична частина депутатів Київради знайшла спільну мову з керівництвом київської міліції того часу. Причина цього була очевидною: ці керівники усвідомлювали, що в разі виникнення конфліктів, саме міліціонери опиняються в епіцентрі подій, стаючи як жертвами, так і учасниками сутичок. Тому серед міліцейських кадрів почали формуватися настрої, які не підтримували радянську владу. Хоча керівники міліції залишалися комуністами, всередині системи вже відчувалася певна дестабілізація, і цей силовий блок не довіряв своїм політичним лідерам. З правоохоронцями стало можливим вести діалог. А Мосіюку було легше спілкуватися з міліцейським керівництвом, оскільки його батько працював у міліції (в обласному управлінні МВС на Волині), що також відіграло свою роль у цій комунікації.

У той період ситуація була такою: головний керівник київської міліції не виконував свої обов'язки, а їх брав на себе його заступник, полковник Володимир Шапошник. Мосіюк зустрівся з ним за день до урочистого підняття прапора - 23 липня - на площі перед входом до Київради, і між ними відбулася така розмова:

Шапошник: - "Я впевнений, що ви піднімете прапор".

Мосіюк висловився: "На мою думку, в основному так".

"Єдине, про що я вас прошу, це не поспішайте з цим."

"Ну, о шостій вечора, це ж зовсім не рано?"

-"Так, це рано трошки. Давайте хоч на годину пізніше".

-"Чому?"

-"Тому що спецпідрозділи будуть застосовані проти вас. Вже є чітка команда. Будуть застосовані спецпідрозділи, нічого ви не піднімете, якщо не буде повно людей. Якщо тут вщерть не буде заповнено людьми, ви нічого не піднімете. Будуть застосовані спецпідрозділи. Вас розженуть, заберуть ваш прапор, і нічого у вас не вийде, щоб ви там не приймали".

24 липня розпочинається засідання президії Київської міської ради, на якому планується обговорення питання, пов’язаного з прапором. Проте вранці з’являється інформація в ЗМІ про рішення міського комітету партії, яке категорично радить президії утриматись від ухвалення цього рішення. Виявляється, комуністи виступають проти, а також інші групи. Відзначається, що необхідно проведення референдуму. Крім того, виникають запитання, чому обрано саме синьо-жовтий прапор, а не, скажімо, малиновий чи трьохколірний. Пропонується отримати думку трудових колективів, адже, на їхню думку, це не відображає поглядів більшості киян. Вони стверджують, що синьо-жовтий прапор асоціюється з Петлюрою та Бандерою, і виникає сумнів, чому потрібно піднімати прапори, пов’язані з ними. Ось така позиція була у міського комітету партії.

Це, безумовно, вплинуло на депутатів, які входили до складу президії, - згадує О. Мосіюк. - Спочатку засідання вів голова Київради Арнольд Назарчук, але він не був обізнаний з нашим сценарієм, адже не представляв наш блок. Я ж знала, що варто затягнути до вечора. У залі, де проходило засідання президії, вже зібралося декілька десятків депутатів Верховної Ради. Присутніми були всі члени Народної Ради, зокрема Павличко, Заєць, Головатий та Михайло Горинь. Крім того, у порядку денному були ще кілька інших питань.

Я звертаюся: "Арнольде Григоровичу, можливо, перенесемо питання про прапор на кінець порядку денного? У нас є важливіші справи, такі як проблеми з картоплею та необхідність допомоги людям у тролейбусному депо, де виникли певні труднощі, і вони планують страйк". Ми дійшли до обіду, і хтось із представників міськкому починає: "Товариство, тролейбусне депо оголосило страйк, нам слід їхати і вести переговори". Він пропонує закрити засідання. Пізніше ми дізналися, що страйк був спеціально організований міськкомом партії, щоб зірвати наше засідання та завадити підняттю прапора.

Ми не пішли на поводу, наші депутати категорично проти, нікуди ми з вами не поїдемо. Ми посилаємо просто групу депутатів, щоб провела переговори з робітниками, які страйкують, з'ясувала, які їхні вимоги, запросила сюди делегацію, і ми будемо шукати компроміс, можливо, чимось їм там допоможемо, зарплату їм будемо підвищувати чи ще щось. Тоді голова Київради каже, що в нього серце болить: "Олександре, я поїду додому, я не можу". Він розуміє, що буде відбуватися. Ну, кажу: "Дякую Вам". Він поїхав додому, а я засідання продовжую. Я стаю виконуючим обов'язки. Веду засідання, а в мене вже є сценарій, я ж розумію, що має відбуватися. І ми ведемо поступово, надаємо слово всім бажаючим. Я чекаю сьомої години вечора.

До сьомої години вечора цей стяг уже було закріплено на древку внизу, а люди продовжували чекати. Ситуація ставала все більш напруженою, двір заповнили спецпідрозділи. Вони прибули автобусами, з сльозогінним газом, хлопці в масках тримали в руках кийки — готові до виконання команди для початку операції. Варто було лише комусь кинути цеглину або розбити вікно…

І тут, безперечно, правоохоронці проявили себе на найвищому рівні. Полковник Шапошник, керівник міліції, увійшов до приміщення, де проходило наше засідання, підійшов до мене і запитав: "Пане Олександре, що мені робити? Людей багато, тролейбуси курсують". Я відповів: "Перекривайте рух". Він виконав мою пораду, і як тільки рух було зупинено, тролейбуси зупинилися. На їх дахах одразу ж з’явилося безліч людей, також вони заполонили дерева, дахи будинків і балкони – за словами одного літнього історика, їх було близько 200 тисяч.

Приходить година "Х", кажу Шапошнику: "Яка ситуація"? Він каже: "Ніхто мені ніяких команд не дає. Влада? В мене враження, що вже влади взагалі немає тут. Я буду виконувати те, що Ви скажете". Я кажу: :"Давайте будемо вже голосувати, хлопці", а голосувати-то вже немає кому. Тоді в нас був такий депутат-юрист Микола Грабар, він десь перед тим в прокуратурі працював, і він, значить, видає таку пропозицію. Каже: "Давайте приймемо рішення протокольно". Ну, що таке протокольне рішення? Це не рішення, це просто коли в виконавчій владі відбувається якась нарада, керівник хоче дати доручення і каже: "Ну, протокольно рішення приймаємо, так, ви не заперечуєте?". Це рішення, за яке не голосується, яке, по суті, рішенням як таким юридично не є, це просто певна дія така от. Я кажу: "Ну, супер, приймаємо рішення протокольно". Всі мовчать. "За", звичайно, всі. Тоді кажу: "Я беру на себе відповідальність". І ми йдемо піднімати прапор, в залі оплески, крики, погрози.

Це цікаво дуже було, такий собі трилер, зараз згадую, як мені закидали: "Що ви робите? Та ви ще молода людина. Ви ще пошкодуєте про це". "Ну що ви, - кажу, - подивіться, скільки людей там стоїть". Я йду вниз. Піднімаємо прапор, хор Леопольда Ященка співає "Ще не вмерла Україна", "Боже Великий, нам Україну храни". Це щось неймовірне було. І, мабуть, це був найщасливіший день мого життя".

Прапор підняли, проте існували побоювання, що його можуть зняти або знищити. З цієї причини організатори акції вирішили організувати чергування патріотичних киян біля флагштока. Однак ці страхи виявилися безпідставними: ніхто не наважився спробувати зірвати прапор. Часи змінилися.

Над Верховною Радою спочатку було піднято два стяги.

Наступного дня визначний український письменник Олесь Гончар зробив у своєму щоденнику такий запис: "Над Київською міською радою замайорів жовто-блакитний прапор! О 7-й год. вечора освятили й підняли. Людей було багато, і молодь, і старші розуміють значення події. Щойно дзвонила Алла Платонівна [Бажан], бігала, каже, раненько дивитись, чи не зняли. Майорить! Хтось діждеться, що замайорить і над цілою Україною. Хтось дочекається".

Чекати довелося цілих тринадцять місяців. Протягом цього часу на Хрещатику гордо майорів національний синьо-жовтий прапор, а над Верховною Радою — радянський червоно-блакитний. Зміна стягу на куполі українського парламенту відбулася через десять днів після проголошення незалежності України, і це сталося в умовах значної напруги. Площа перед ВР, а також навколишні вулиці, парки та сквери були переповнені людьми.

Головні події та запеклі суперечки розгорнулися 4 вересня 1991 року в сесійній залі Верховної Ради, де обговорювалося питання про підняття синьо-жовтого прапора над куполом парламенту. Проти цього рішуче виступала комуністична більшість депутатів. Народний депутат Іван Драч намагався переконати їх, акцентуючи на тому, що Україна відстала від інших колишніх радянських республік, де національні прапори вже майорять над парламентами. Цікаво, що його підтримав комуніст Василь Санін, заступник начальника внутрішніх військ МВС СРСР по Україні та Молдові, який також закликав до ухвалення рішення про національний прапор.

Однак більшість залишалася непохитною. Щоб вирішити кризову ситуацію, народний депутат Володимир Яворівський запропонував компромісний варіант постанови: на перехідний період червоно-синій прапор мав залишитися "державним", тоді як синьо-жовтий став би "національним". Проте цей варіант також не отримав підтримки більшості: два голосування не призвели до бажаного результату. У відповідь на це Голова Верховної Ради Леонід Кравчук оголосив, що якщо третє голосування буде невдалим, він подасть у відставку. Цей заклик спрацював. На третьому голосуванні було ухвалено рішення про підняття синьо-жовтого прапора над Верховною Радою.

Але все сталося в досить незвичний спосіб. На площі раптом ми стали свідками того, як синьо-жовтий стяг піднімався вгору, тоді як червоно-синій залишався на місці: над будівлею парламенту майоріли два прапори! Це викликало хвилю обурення серед учасників численного мітингу. Люди почали вигукувати "Ганьба!". Звучали заклики до штурму Верховної Ради, і ситуація ставала все більш напруженою. Схоже, у сесійному залі зрозуміли, наскільки абсурдним є поєднання цих двох прапорів і наскільки загрозливою була атмосфера. Як згодом стало відомо, Леонід Кравчук ухвалив рішення залишити на флагштоку лише синьо-жовтий стяг. Це рішення було реалізовано терміново, під гаряче схвалення мітингувальників.

Чи дійсно Кравчук мав намір піти у відставку? На це питання він відповів після засідання, зазначивши, що це був його тактичний маневр в умовах безвихідної ситуації. Він не бачив інших шляхів вирішення проблеми, але водночас був переконаний, що парламент не підтримає його відставку.

Тоді постало ще одне питання: чому синьо-жовтий прапор не став символом держави 24 серпня під час проголошення незалежності України Верховною Радою? Відповідь на це запитання можна знайти, звернувшись до подій того дня. Після відомого путчу в Москві основним завданням було проголосити незалежність, і конституційна більшість депутатів (346 осіб) підтримала цю ініціативу. Це стало центральним моментом і основним досягненням того дня. Хоча депутат Василь Червоній пропонував підняти синьо-жовтий прапор над будівлею Верховної Ради, його пропозицію не обговорювали. Натомість, відразу після голосування за незалежність, національний прапор вдалося внести до зали парламенту.

Історія визнання синьо-жовтого прапора в Києві та по всій Україні отримала новий імпульс. 18 вересня 1991 року Президія Верховної Ради України взяла на себе відповідальність за легалізацію цього стягу, офіційно затвердивши його використання. Відтоді синьо-жовті прапори почали підніматися в усіх куточках країни – від Донбасу до Закарпаття, від Полісся до Криму. Поступово українська символіка здобула визнання і за межами держави. Таким чином, два кольори – синій і жовтий, що символізують мирне небо і родючі поля, повернулися в наше сучасне життя, нагадуючи про їхнє використання в державній атрибутиці Київської Русі та повсякденності наших предків.