В Німеччині, якщо ти отримуєш соціальну допомогу, тебе завжди контролюють, немов під пильним наглядом Мюллера. Якими справами займаються українські біженки за межами батьківщини?
"В Україні мені 20 років ставили діагноз "безпліддя", а тут я несподівано завагітніла"
Альона з Кривого Рогу. Вона є підприємницею та спеціалістом у сфері перукарства. В даний час проживає в Німеччині.
1. Я приїхала до Німеччини через два тижні після початку війни, подорожуючи з подругами та їхніми дітьми через територію Польщі.
2. Я опинився в південному регіоні Баден-Вюртемберг, де панують сонце, густі ліси та величні гори. З вікон нашої оселі відкривається вид на Альпи, адже наше місто розташоване всього за 20 км від кордону зі Швейцарією. Природа стала найбільшим враженням для мене в цьому місці.
Неприємним стало відкриття, що якщо ти не працюєш та отримуєш соціальну допомогу, то завжди, що називається, "під ковпаком у Мюллера". Ти маєш бути готовим показати рух по німецькій і українській банковських картках, узгоджувати дати виїзду-приїзду в Україну під час відпустки, повідомляти про свої прибутки, про всі зміни сімейного стану тощо...
В Німеччині, як і всі інші біженці, я отримувала соціальну допомогу, перебуваючи під пильною увагою місцевих служб. Я навіть не усвідомлювала, наскільки це серйозно. Моя подруга познайомила мене з чудовим чоловіком, німцем, котрий походить з Казахстану. Це справжнє кохання спонукало мене переїхати до нього. Хоча я жила в його квартирі недовго, цього виявилося достатньо, щоб увага допитливих німців привернулася до нас, і відповідні служби отримали інформацію про наше спільне проживання. Вони без попередження завітали до нас, перевірили вміст шафи і холодильника, і повідомили, що, згідно з німецьким законодавством, мій партнер зобов'язаний мене утримувати, навіть якщо ми не одружені.
Я мала повернути джоб-центру (центру зайнятості. -- Авт.) близько 1000 євро. Це борг за страховку й частина інших соціальних виплат, бо ж коли один з пари працює, другий не має права отримувати соцдопомогу, тому що вважається, що його заробітку має вистачити на прожиття обох.
Цей момент можна назвати справжнім ударом долі від Системи. Я швидко зрозуміла ситуацію і вступила на посаду контролера якості на заводі, що виготовляє автозапчастини. Думки крутились: "Оце так поворот! Я, перукар, людина творчої професії, яка отримувала задоволення від мистецтва, тепер займаюся чимось таким буденним, як деталі!" В той же час стало зрозуміло, що зарплата перукаря тут значно нижча. А в нашому невеликому містечку знайти достатньо клієнтів було б майже неможливо, враховуючи, що німкені віддають перевагу природному вигляду і не люблять витрачати гроші на стрижки. Тож нехай живуть ці автодеталі!
Також, звичайно, нас вразила бюрократія. Щоб оформити кожен документ, потрібно було підготувати безліч паперів. На процес узгодження документів для одруження у нас пішло цілих два роки (переклади та апостилі). За цей час я встигла завагітніти та народити дитину. І лише коли малюкові виповнилося два місяці, ми отримали дозвіл на шлюб. Крім того, ми стикнулися з тривалими очікуваннями призначених термінів для прийомів, що стало для нас справжнім сюрпризом.
3. Мої найбільші досягнення — це знайомство з моїм коханим Олександром і народження нашого сина. Уявіть собі, як далеко я приїхала та знайшла свою долю! Дякувати Богу, нам не довелося долати жодних моральних труднощів. Усі навколо були вільні, адже я вже п'ять років жила самостійно. В Україні мені поставили діагноз "безпліддя", а через рік я несподівано дізналася, що чекаю дитину. Мабуть, це сталося через стрес і переживання, які ми всі відчуваємо. Це був справжній шок, але й неймовірна радість одночасно. Нашому синові вже 8 місяців, і я вирішила назвати його на честь батька — Олександром. Він — наше найбільше щастя.
Мої втрати полягають у розриві з роботою, у відсутності моїх улюблених клієнтів та в тому, що мій чіхуахуа тепер живе у батьків у Кривому Розі.
4. Найбільше мені не вистачає батьків. Вони не планують залишати Україну. Обидва працюють: мама в дитячому садочку, а тато - інструктором в автошколі. У них є квартира та дача. Вони відвідували нас і сказали: "Усе нам тут до вподоби, але дім — це дім..."
5. Я не планую повертатися в Україну. Тут знаходяться моя родина, коханий чоловік і дитина... А також робота, яку не так просто знайти в Німеччині. Саме ці фактори вирішили мою долю, хоча я щиро сумую за Україною...
Читайте також: "Це був момент, коли ти вже прийняв усе, що може статися, навіть смерть": Тетяна Цимбал про війну, евакуацію до Канади та повернення додому
Леся Шелест, Київ. Журналістка, піар-фахівчиня, редакторка. Нині проживає в Нідерландах.
1. Коли розпочалося масштабне вторгнення, я швидко зібрала дітей і вирушила до сестри у Львів. Відмовитися від звичного життя було надзвичайно важко. Діти навчалися в престижних школах, а ми з чоловіком мали роботу за фахом. Я особливо цінувала свою, адже на той момент виконувала обов'язки прес-секретаря одного з високопосадовців у Києві.
Через два місяці наш шлях привів нас до Нідерландів, де вже понад двадцять років разом із родиною мешкає і працює в ролі сімейної лікарки моя старша сестра Оксана.
2. Одним із неприємних усвідомлень виявилося те, що без знання нідерландської мови ти можеш розраховувати переважно лише на фізичну працю, а твій соціальний капітал фактично знищується. Я знайшла роботу на великому овочевому заводі, де, за температури сім градусів та під гучний шум машин, у робочому одязі та касці, я витрачала вісім годин на день, пакуючи руколу та шпинат у пакети.
У ті часи мені доводилося проїжджати на велосипеді по 20 км і вставати о п'ятій ранку. І все це восени, коли починається пора штормів і дощів! Бували дні, коли я вночі під дощем і під сильним вітром, що ледь не збивав з ніг, годину обертала педалі до роботи...
Твоя соціальна роль тут, до речі, суттєво впливає на те, як ти сприймаєш європейські краєвиди. Так, природа тут дійсно доглянута та вражаюча, а нідерландці вражають своїм здоровим способом життя та сімейними цінностями (попри стереотипи щодо одностатевих шлюбів, більшість пар все ж гетеросексуальні і охоче мають по 3-4 дітей), і інфраструктура тут на високому рівні. Але коли усвідомлюєш, що без знання мови твоє місце лише на заводі, всі ці краси іншої країни втрачають свій магнетизм...
3. Мої досягнення... Я нікуди не зникла. І усвідомила, що завжди знайду своє місце. Адже не без діла. Я працювала помічницею кухаря в італійському ресторані, займалася упаковкою крокетів на фабриці напівфабрикатів і прибирала в літньому будиночку.
Я пишаюся досягненнями своїх дітей. Злата, 11-річна, та 16-річний Ілля володіють англійською мовою, а тепер вже й нідерландською. Ілля в даний момент активно готується до вступу на спеціальність IT у вищому навчальному закладі в Амстердамі.
Про втрати. Це спільна рана для всіх нас, хто покинув рідну землю. Ми пожертвували мирним небом і безпечним майбутнім наших дітей за кордоном, отримавши натомість життя без звичних занять, без рідного дому та близьких людей, які залишилися в Україні. Ми опинилися в невизначеності та нестабільності, які можуть відчуватися лише поза межами рідного краю...
4. Я ностальгую за Україною, за своїм чоловіком, мамою, рідними та близькими подругами. Мені не вистачає журналістики. Протягом року я повернулася з Нідерландів в Україну. З 2023 по 2024 рік я виконувала обов'язки директорки телерадіокомпанії у рідному Тростянці. Це ще раз підтвердило мою любов до професії – я буквально жила своєю роботою.
Залучила на 400 тисяч гранти на нове обладнання, у нас пішла реклама, виграли гранти на створення нових теле- та радіопрограм, стали учасниками всеукраїнських медіаорганізацій, я й мої колеги постійно навчались, їздили на тренінги та отримали акредитацію ЗСУ. Створювали нові програми на радіо й телебаченні, і люди досі дякують за них. До речі, у мене чудові стосунки з моїми колишніми колегами, для мене це найперший показник, що я була непоганим керівником. Але той етап завершився.
Врешті-решт, я зробила важкий вибір і вирішила повернутися до дітей у Нідерланди, адже вони для мене на першому місці. Зараз я працюю на невеличкій агрофірмі, де займаюся висаджуванням квітів. Переваги такої роботи полягають у тому, що я проводжу час на свіжому повітрі в спокійній обстановці, а вихідні завжди вільні. Робочий день триває вісім годин, з двома перервами по півгодини. За таку працю мені платять 15 євро на годину, що трохи більше за офіційно встановлену мінімальну зарплату в Нідерландах.
Для того щоб отримати можливість працювати в офісі, необхідно вивчити нідерландську мову. Моя англійська наразі дозволяє претендувати лише на базові вакансії. Я відвідую мовні курси, і мені кажуть, що мої навички в нідерландській вже досить вражаючі.
5. Чи прагну я особисто повернутись? Так, безумовно, і категорично -- ТАК!
Якою б привабливою не була країна, що нас прийняла (безкоштовне житло, шкільна освіта для дітей, медичне страхування, мовні курси та можливості для роботи), нам все ж хочеться повернутися додому. Нещодавно ми повернулися з України, де вперше за три роки я привезла дітей. Вони були радісні. Вони зустріли вчителів, побачили друзів і відвідали нашу квартиру в Києві.
Ми прогулялися Хрещатиком та Подолом, насолоджуючись атмосферою рідного міста. У Михайлівському храмі нам пощастило почути частину Великодньої служби, яку проводив митрополит Епіфаній. Діти з радістю купували солодощі, роблячи донати на підтримку ЗСУ...
На жаль, були тривоги, і ми сиділи у коридорі між двох стін, а в ту ніч, коли ми їхали потягом до Львова, Київ сильно обстріляли, загинули люди...
У Нідерландах я активно долучилася до роботи Українського клубу в Заандамі, де виступаю в ролі волонтерки. Участь у мітингах, виставках та майстер-класах стала для мене звичною справою, а щосуботи я викладаю українську мову, літературу та культуру дітям у школі "Вишиванка". На жаль, багато дітей, які прибули з батьками, не розмовляють українською і, особливо маленькі, не знають її зовсім. Я вважаю це своєю місією — допомогти хоча б частині українських дітей зберегти знання рідної мови.
Читайте також: Рома з Надею не чують, але добре відчувають одне одного: історія пари з вадами слуху, яка евакуювалася до Нідерландів та налагоджує там життя
Світлана, з Київської області, працює в банківській сфері. В даний час мешкає в Польщі.
1. Я втікала з Київщини, з одного з міст, що опинилися під окупацією. Перетинала Романівський міст. Мій чоловік залишився вдома, щоб піклуватися про свою маму, яка бореться з онкологією, а мені доручив виїхати.
2. У Польщі мене особливо вразило те, як тепло нас приймали. Зараз мені дуже сумно через існуючу ксенофобію серед поляків, але в той момент... Це було неймовірно, коли на кожній автостанції можна було знайти їжу, засоби гігієни та волонтерів. Як українців обігрівали, годували та підтримували... Сльози на очах навивалися.
Відкриття стосовно деяких українців у Польщі викликало у мене неприємні відчуття. Спостерігаючи, як вони збирають нові речі, зовсім не відповідаючі розмірам їх сім'ї, а потім переправляють їх, завантажуючи забиті автомобілі для продажу за кордоном, я відчула глибокий сором.
Мабуть, у мене виникло певне відчуття неповноцінності з цього приводу. Я зовсім не хотіла, щоб мої знайомі поляки, які запросили мене сюди, вважали, що я така ж, як і всі. Тому я швидко знайшла кілька робіт. Працювала прибиральницею у закритому елітному житловому комплексі та в офісі, і жодного разу не зверталася по гуманітарну допомогу.
3. Мої досягнення полягають у тому, що я працюю і забезпечую себе. За свою кімнату я плачу 300 євро. Також роблю внески на підтримку ЗСУ. Вдало опанувала польську мову.
Мої втрати... Я втратила чоловіка. Це дуже брудна історія. Виявилося, що в нього до війни була інша. І, наказуючи мені їхати, він просто хотів мене здихатися, щоб вільно з нею зустрічатись. Я по можливості до нього приїжджала, доглядала за його мамою, чимало коштів, зароблених в Польщі, пересилала на її лікування.
Він залишився без роботи. Вони, по суті, існували на мої фінанси. Згодом я усвідомила, що справа не лише в них... Інша жінка, яка була поруч, стала вагітною і чекає на малюка. За десять років у нас так і не з'явилося дитини...
Відчуваю, що мене не лише зрадили, але й використали в своїх інтересах. На жаль, мама його пішла з життя. Я була присутня на її похоронах, де від сусідів дізналася всю правду про його коханку. Тепер я вже не певна, чи ті кошти, які я надсилала, дійсно йшли на лікування його матері. Я важко працювала в Польщі, а він на мої гроші жив з іншою жінкою та будував своє нове життя... Це заподіює великий біль.
4. Сумую за своєю мамою. Вона живе у Нікополі. Там страшно. Але виїжджати вона не хоче. Сумую за втраченим життям. Мій шлюб розвалився. Наше кохання з чоловіком, як виявилося, було тільки у моїй голові.
5. Чи планую я повернутися в Україну? Важко сказати. Тут я не маю жодного статусу зі своєю вищою освітою. Але в цій країні ніхто не знає мене і не ставить запитань про мого чоловіка, моє подружжя, чи є у нас діти, і чому ми не мешкаємо разом... Це мені підходить.
На даний момент я вже не зосереджуюсь на своїх розбитих почуттях, а мрію про те, як стати мамою "для себе". Мені 37 років. Тут є один чоловік, який намагається привернути мою увагу... Я помічаю, що багато наших жінок стають матусями від європейців... Але мені хотілося б мати дитину саме від українця. І, зокрема, від військового. Вони є найкращими представниками нашого генофонду.
Киянка, яка через війну покинула Україну та оселилася в Німеччині, поділилася в інтерв'ю для "ФАКТів" своїм досвідом життя за кордоном та емоціями, пов'язаними з поверненням на батьківщину.
