У 20-річному віці я опинився без ніг, -- розповідає ветеран про своє бойове минуле, травму та прагнення жити далі.

Хлопець пішов добровольцем в перший день повномасштабного вторгнення

Руслан Топчан із Київщини був лише 19 років, коли вирішив стати військовим і вступив у боротьбу. Сьогодні він вже ветеран. Під час інтенсивних боїв на Донеччині Руслан отримав серйозне поранення і втратив обидві ноги. Проте його історія не про втрати, а про неймовірну силу духу, нове розуміння інклюзивності та нову мету — допомагати іншим відновлюватися після травм. Про свій шлях Руслан поділився в інтерв’ю з "Телеграфом".

Руслан народився у 2002 році у селищі Іванків, що на Київщині. Його батьки є простими працівниками і переселенцями, які були змушені залишити свої домівки внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС.

Завдяки міжнародній гуманітарній ініціативі, спрямованій на підтримку дітей, які зазнали шкоди від цієї трагедії, Руслан вирушив до Іспанії, щоб провести час у родині місцевих мешканців.

Руслан Топчан ділиться своїм досвідом: "Я мав можливість прожити в Іспанії близько чотирьох років, що дозволило мені опанувати англійську та іспанську мови. Повернувшись додому, я активно займався вивченням історії України, писав дослідницькі роботи для Малої академії наук та брав участь в олімпіадах."

Після закінчення школи молодий чоловік вирішив продовжити навчання в університеті, вибравши факультет землевпорядкування. Проте, можливо, Руслану судилося було б реалізувати себе в іншій професії, якби не трагічні події 24 лютого 2022 року.

В той же ранок я вирушив до військкомату. Мені лише виповнилося 19 років. Я був на другому курсі, у другому семестрі, але без жодних сумнівів прийняв рішення стати добровольцем у Збройних Силах України. Вже через кілька днів мої батьки та друзі потрапили в зону окупації, де залишалися 36 днів. На щастя, жоден з моїх близьких не зазнав шкоди, -- ділиться своїм досвідом ветеран.

На початку він був призначений до 204 батальйону територіальної оборони в Голосіївському районі столиці. Разом із товаришами Руслан виконував місії під Києвом, і коли регіон було звільнено від ворога, виникло питання: залишитися чи продовжити шлях далі?

Я прийняв рішення боротися з російськими військами на нових фронтах. Тому я перейшов до нещодавно сформованого 5-го окремого штурмового полку, який згодом став 5-ю окремою штурмовою бригадою. У складі окремого розвідувального взводу я зайняв позицію розвідника-навідника, -- розповідає захисник.

Оскільки Руслан навчався на факультеті землевпорядкування і постійно працював із картами, то став основним фахівцем з картографії у своєму підрозділі. Навіть навчав кадрових військових, як ними користуватися.

Улітку 2022 року Руслан успішно пройшов відбірковий конкурс для навчання у Великій Британії. Він провів три тижні під наглядом інструкторів SAS – елітного підрозділу британських збройних сил.

В кінці липня 2022 року підрозділ Руслана отримав наказ виконувати місії в Донецькій області, зокрема в містах Торецьк, Майорськ і Нью-Йорк. Саме в Нью-Йорку він отримав серйозне поранення.

Це був останній місяць року, важкий зимовий день, сповнений штурмової метушні. Ми зайняли позиції супротивника, але не мали можливості їх детально вивчити. Розпочалися інтенсивні бої, і саме в той момент я натрапив на протипіхотну міну, -- згадує ветеран.

Евакуація чоловіка проходила під щільним вогнем. Згодом хлопець опинився у лікарні Мечникова у Дніпрі. На жаль, його травми були серйозними, тож на тканинах розпочався некроз. Лікарі прийняли непросте рішення ампутувати обидві нижні кінцівки: одну вище коліна, іншу нижче.

- Те, що я залишився живим, – це результат зусиль моїх товаришів. Як наймолодшого в нашій групі, вони намагалися оберігати мене. Після отриманого поранення вони витягували мене з поля бою під час інтенсивних сутичок. Це була справжня історія, схожа на сюжет Call of Duty, але не віртуальна. Серед тих, хто прийшов на допомогу, був мій товариш Валера. Він, на жаль, загинув пізніше, – розповідає чоловік.

Після медичних процедур у Дніпрі Руслан був відправлений евакуаційним потягом до столиці, Києва. Там його чекала ще одна операція, за якою слідували чотири місяці реабілітації. Коли його рани загоїлися, він вирушив до реабілітаційного центру "Незламні" у Львові для подальшого відновлення.

Молодість має свої плюси: адаптуватися легше, ніж старшим. Проте цей процес вимагав неймовірних зусиль. Реабілітолог не шкодував моїх сил. Лише завдяки важким тренуванням я зміг знову вільно пересуватися, -- ділиться досвідом ветеран.

Через шість місяців після отримання травми Руслан отримав запрошення до Сполучених Штатів для проходження курсу з біонічного протезування. Лише через два з половиною місяці він вже користувався новими, повноцінними протезами.

Чоловік усвідомлює, що відчуття дискомфорту все ще присутнє. Пройти більше десяти кілометрів стало справжнім випробуванням, але обставини змінилися, і тепер це частина його повсякденності.

Після того, як Руслан почав себе впевненіше почувати на протезах, то вирішив повернутися на службу до своєї бригади. Командир хлопця підтримав це рішення.

- Перейти з бойової посади на штабну -- для мене не було виходом. Я хотів виконувати ті ж завдання, що і раніше. Однак, в процесі зрозумів, що це буде дуже фізично важко. Тому прийняв рішення займатися тим, де буду максимально корисним, -- пояснює ветеран.

У рідному Іванкові захисник взявся за роботу фахівця з підтримки ветеранів і демобілізованих. Він допомагав їм у вирішенні документальних питань, надавав консультації з питань протезування та забезпечував неформальну психологічну підтримку.

Також у селищі хлопець запустив соціальні проєкти: інклюзивний спортивний майданчик та соціальний транспорт для людей з порушеннями опорно-рухового апарату. Ба більше, Руслан долучився до відбудови громади після тимчасової окупації.

Після того, як Руслан переїхав до Києва та оселився у своїй власній квартирі, він продовжив активно займатися підтримкою ветеранів та розвитком політики для них на рівні держави.

Його запросили стати амбасадором безбар'єрності від Міністерства у справах ветеранів, і він з радістю погодився.

- Я працюю у Національній асамблеї людей з інвалідністю -- громадській організації, яка поєднує роботу із законопроектами і гуманітарну допомогу в громадах. Веду ветеранський напрямок і нещодавно запустив Раду ветеранів організації. Це об'єднання людей із різними видами інвалідності, отриманої у бою. Паралельно закінчую дві магістратури: землевпорядкування і управління освітою, -- каже Руслан.

Прокидаючись у 20 років у лікарні і усвідомлюючи, що втратив ноги, я пережив досвід, який важко описати словами. У голові крутилися різноманітні думки про майбутнє і про те, як будувати своє життя далі. Проте серед усіх цих роздумів була одна, найважливіша: жити далі, — ділиться своїми відчуттями ветеран.

На щастя, протягом лікування в медичних установах, він щоденно отримував підтримку від своїх близьких, друзів, товаришів та просто добрих людей, які не залишалися байдужими.

На запитання, що б він порадив ветеранам, які щойно зазнали поранення і відчувають, що їхнє життя закінчилося, Руслан зазначає: "Найважливіше — не втрачати надії".

За його словами, потрібно вірити в себе і просто діяти. У такий спосіб можна вибратися з будь-якої важкої ситуації.