З'явиться нове покоління, яке не матиме уявлення про Україну. Які події відбуваються в Луганську і чому про це говорять так рідко?

Один з офіцерів армії УНР, Борис Монкевич, який восени 1918 року був направлений для захисту Старобільського повіту від більшовиків, відчував глибоке екзистенційне смуток, схоже на те, з яким після 2014 року стикалися багато українців сучасної Луганщини.

"Наша дивізія була ніби відірвана від цілого культурного світу, і здавалося, що всі про неї забули і вона існує завдяки якомусь непорозумінню", - писав у мемуарах військовий УНР.

Протягом років незалежності найвіддаленіший і найізольованіший, за словами подолянина Монкевича, куточок України залишався поза увагою суспільства. Після російського вторгнення у 2014 році та повномасштабної агресії в 2022 році Луганськ разом із окупованими територіями поступово перетворюється на все більшу білу пляму на ментальній карті нашої країни.

"Коли в розмовах із друзями згадують умовний 'Схід' або 'Донбас', мова зазвичай йде про Донецьк та Донеччину, а не про Луганськ," - зазначає Марія Підгірна, керівниця редакційного відділу медіа 'ШоТам', в інтерв'ю для 'Української правди'.

Андрій Діхтяренко, який є уродженцем Луганська та виконує обов'язки головного редактора "Реальної Газети", висловив думку, що сьогодні держава практично цілковито ігнорує питання окупації.

"Ну, не до того, як зазвичай кажуть. Проте цю порожнечу потрібно заповнити. Вважаю, що медіа повинні брати на себе цю відповідальність. Інакше все це залишиться на відкуп російській стороні. Вони сформують у окупованих людей уявлення: дивіться, українці "вас покинули", - застерігає він."

Звертаючись до жителів Луганська, які все ще пам'ятають про своє рідне місто, УП ділиться спогадами про те, яким був Луганськ до російського вторгнення, чому його образ залишається на периферії колективної пам'яті та як його трансформує російська окупація.

Сонцезахисні окуляри

У 2011 році, ще задовго до популярного мему "Житомира не існує", хтось розвеселив інтернет-спільноту постмодерністським текстом про Луганськ як про міф, вигадане місто. Але з появою озброєних росіян у 2014 році кожна втрачена дрібниця набула для його мешканців реальної ваги.

Коли журналістка Марія Підгірна чує слово "Луганськ", її пам'ять повертається до окулярів, які вона залишила в студентському гуртожитку університету Шевченка. Це були звичайні сонцезахисні окуляри, придбані на ринку, і їх образ ще довго переслідував її після початку "русской весны".

Коли Марія купувала квитки у Львів, куди 2014 року її запросили за програмою студентського обміну, якась жіночка у відділенні "Укрпошти" повчала: "Куди ти? Там змусять говорити українською. Там погано ставляться до "східняків". Але справжня небезпека очікувала на Підгірну після повернення додому з Львівщини.

"Коли ми їхали назад у Луганськ, вже захоплювали СБУ, - розповідає вона. - Озброєні люди були і в нашому гуртожитку, вікна якого виходили практично на будівлю СБУ. Ми змогли лише зайти, щоб дуже швидко зібрати речі. Сонцезахисні окуляри я тоді забула і більше за ними вже не повернулась".

Марія Підгірна, коли була школяркою, разом із батьками переїхала з Дніпропетровської області до Луганщини. Спочатку вона оселилася в шахтарському селищі Новотошківське, де, будучи україномовною, змушена була адаптуватися до російської мови. Проте на цьому етапі її історія, як і стереотипи, пов’язані з Луганщиною, набуває нового виміру.

Цікаво, що в сусідньому селищі спілкувалися тільки українською, - зазначає Підгірна. - Люди навколо вважали, що ми приїхали саме з того місця. Ми переїхали до Луганщини після Помаранчевої революції. Мої батьки брали участь у подіях на Майдані в 2004 році. Але я, можливо, через свій юний вік, не пригадую, щоб ця тема якось гостро обговорювалася після нашого переїзду.

Згадування Марії Підгірної:

"Ми переїхали напередодні свята. Здається, це був День шахтаря. Усі там до нього готувались, був якийсь такий піднесений настрій навколо, якого я до того не зустрічала. І для дітей, і для дорослих це була прям подія року. Ввечері масові гуляння. Біля клубу танці, на багатті готували якусь кашу.

Те, що Луганськ розташований так близько до кордону з Росією, не було особливо помітним у моєму колі спілкування. Багато людей вирушали на заробітки до сусідньої країни, і це сприймалося так, ніби вони їдуть працювати на інший завод. Було звичайним приводити додому зароблені гроші, щоб відремонтувати своє житло. При цьому обговорення про те, що росіяни є нашими "братами", або, навпаки, ворогами, не велося.

Мені страшенно шкода, що в моєму університеті імені Шевченка в Луганську знаходяться (з початку окупації - УП) якісь інші люди (керівники, викладачі - УП). Це був дуже людяний виш. І він мав велику, гарну територію з гуртожитками, інфраструктурою. Ти відчував там себе ніби в голлівудському фільмі про студентів, які живуть, навчаються, тусуються в окремому університетському містечку".

Досліджуйте також: Вугледар до та після. Невідома розповідь про місто, яке стало відомим Україні та світу через війну.

Інформкупол

Зараз про Луганськ найбільше згадують через регулярні повітряні удари, які спричиняють руйнування в місті. Останній раз його ім'я стало актуальним у суспільній свідомості три тижні тому, коли безпілотники Сил оборони вразили місцевий великий торговий центр.

Ситуація в обласному центрі нагадує те, що спостерігається в Києві, зазначає головний редактор "Реальної Газети" Андрій Діхтяренко. Вогонь охоплює підстанції, енергетичні об'єкти та автозаправні станції. Мешканці залишаються без електрики, користуючись графіками подачі, а іноді і без води.

Одночасно з цим посилюється тиск на тих, хто підтримує зв'язки з Україною, - зазначає журналіст. - Людей переслідують за висловлення критики на адресу Путіна та Росії в соціальних мережах.

Наприкінці серпня Діхтяренко разом із колегами опублікував результати дослідження, що висвітлює методи залякування, які застосовує окупаційна влада щодо місцевих жителів. Журналісти зафіксували 45 випадків медійних повідомлень про переслідування мешканців на окупованих територіях Луганщини до початку повномасштабного вторгнення. Проте після 24 лютого 2022 року ця цифра зросла до 131, що свідчить про збільшення таких інцидентів приблизно на 191%. Здебільшого ці випадки пов’язані з обвинуваченнями у "шпигунстві" (40%), "державній зраді" (15%) та "тероризмі і диверсіях" (15%). Іноді луганцям ставлять у провину фінансову підтримку Збройних Сил України.

Завдяки своїм унікальним рисам, Луганськ після анексії 2014 року деякий час залишався в ізоляції, куди вплив Кремля не міг повністю дістатися.

Цей "периферійний" статус, за словами Діхтяренка, на певний час виявився вигідним для Луганська. Він вважає, що окупаційний режим там був дещо м'якшим у порівнянні з Донецьком. Наприклад, україномовний театр зміг функціонувати протягом кількох років.

З боку росіян більше уваги було, звісно, до Донецька. І це дозволяло місцевим (колаборантам - УП) воювати за владу дуже довго. Скинули, наприклад, Плотницького, і Кремль на це погодився".

В останні роки Москва активно працює над інтеграцією Луганської області у політичну структуру РФ. Нещодавнє дослідження "Реальної газети" виявило процеси етнічного заміщення населення в захоплених регіонах.

У зв'язку з нестачою необхідних даних, оцінити масштаби ситуації можна лише побічно. Наприклад, можна звернути увагу на склад так званого "уряду" ЛНР, де частка росіян, що становила 12,5% у 2018 році, зросла майже втричі і тепер досягає 34,8%, як зазначили журналісти.

Андрій Діхтяренко про плюси і мінуси "переферійності" Луганська:

У нас загалом мало говорять про окуповані території. Але Луганську, на мою думку, повезло менше, ніж, скажімо, Криму, бо є "Кримська платформа", політичний інструмент, який допомагає тримати увагу на одному з окупованих регіонів.

Щодо Луганщини, то не існує якогось громадського чи політичного органу, який би постійно привертав увагу до того, що Луганська область - це Україна, і там дуже складна гуманітарна, безпекова ситуація.

Росія створила ефективний інформкупол над регіоном. Вони полюють на "кореспондентів", які продовжують ділитися інформацією з українськими медійниками. У підсумку ми маємо доволі малий відсоток медіа, які висвітлюють події в Луганську та регіоні. До того ж державні структури не горять бажанням займатися просвітництвом щодо того, що Луганщина - це Україна.

Луганськ завжди був такою собі "віддаленою околицею". Проте, що дивно, це сприяло наявності до початку війни різноманітних незалежних медіа, які охоплювали широкий політичний та ідеологічний спектр. У місті виходили як російськомовні, так і україномовні газети. Тут існували ЗМІ, що підтримували опозиційні погляди, а також медіа, які фінансувалися "Партією регіонів". На фоні цього, у Донецьку Ахметов разом із Януковичем суттєво обмежили свободу медіа та бізнесу.

На Луганщині не було такого домінування однієї фінансово-промислової групи. Це давало можливості для політичного розвитку. З Луганщини вийшло багато доволі активних політиків різного напрямку. Наприклад, Данілов (екссекретар РНБО - УП) або, скажімо, Наталія Королевська, яка починала в "Батьківщині".

Хоча Луганськ завжди залишався певною мірою на околиці, у нашому місті існували активне культурне життя, різноманітні політичні об'єднання та численні громадські організації.

Ознайомтеся також: Головний сепаратист. Як виходець з Курщини Сергєєв-Артем сформував уявлення про автономність Донбасу.

Місто-казарма

Нагляд за життям у Луганську, що знаходиться під окупацією, з територій, контрольованих Україною, нагадує вивчення далекого космосу. Вчені стикаються з обмеженою кількістю надійної інформації для формування обґрунтованих висновків.

"Якщо вірити окупаційній владі, цього року в перший клас у Луганську пішло до двох з половиною тисяч дітей, - каже журналістка Марина Воротинцева. - У 2010 році їх було три з половиною тисячі. Тобто кількість першачків скоротилась десь на третину.

Звісно, цього параметру аж ніяк не достатньо, щоб підрахувати, скільки зараз живе в Луганську людей, але він може бути якимось базовим орієнтиром. Якщо до війни населення складало більше як 450 тисяч, то тепер це може бути 250-300 тисяч".

На думку Воротинцевої, статус тилового міста, яке розташоване далеко від лінії конфлікту, перетворює Луганськ на своєрідну військову базу для російських збройних сил. Численні сім'ї військових переїжджають сюди, оскільки в місті функціонують дитячі садки, школи та громадський транспорт. Цей процес міграції росіян поступово впливає на етнічний склад місцевого населення.

У Луганську, як і в інших регіонах, що опинилися під окупацією, російські власті вже протягом багатьох років здійснюють систематичну індоктринацію населення. В містах відбувається перейменування шкіл і вулиць на честь радянських діячів або новітніх "героїв" цієї війни. Наприклад, одна з вулиць отримала ім'я "Ташкента" - на честь Деніса Іванова з Тамбова, командира 123-ї мотострілецької бригади, яка була знищена Збройними силами України у 2023 році, - розповідає Воротинцева.

"У його біографії написано, що він 2014 року не "зміг всидіти вдома й приєднався до луганського ополчення", - продовжує вона. - Тобто росіяни фактично легалізують своїх військових, інших громадян, які розпочинали війну в 2014-му під виглядом сепаратистів.

Не так давно в Луганську відбулися "вибори", які частково надали легітимність особам, що представляють окупаційну адміністрацію з початку конфлікту. Хоча повну інтеграцію Луганська до складу РФ важко вважати завершеною, інфраструктура окупації та індоктринації вже створена. У подальшому її розвиток лише посилиться.

Війна триває вже 12 років, ще років 5-6, і там виросте покоління, яке взагалі не знає, що таке Україна".

Ознайомтеся також: Прірва між анексованими районами та іншими частинами країни збільшується - Марина Воротинцева.

"Зникали національні знамена та розуміння"

Для військового Олександра Головатюка Луганськ – це ніби забуте місце, де колись зібралися надзвичайні люди в одній точці.

"Тепер, побачивши багато різних міст, я розумію, що у Луганську не було нічого такого аж суперцікавого, що могло би вразити когось з приїжджих, - усміхається він. - Але тоді для мене, людини, яка народилась у містечку Кіровськ (2016 року Кабміном повернуто історичну назву Голубівка - УП) він був ніби Нью-Йорком".

Почавши навчання в Луганському університеті імені Шевченка у 2011 році, Головатюк відчував себе в затишній атмосфері, де студенти та викладачі перебували на одній хвилі, що сприяло гармонійній взаємодії.

"У Луганську, звісно, зустрічалися й такі, хто вважав, що "Донбас годує всю Україну", а в Карпатах, мовляв, нічого немає", - згадує Олександр. - Проте більшість із них були молодими людьми, які захоплювалися образом "непереможної" російської армії, а також пенсіонерами, які ностальгували за своїм дитинством і ковбасою по 2,20. Водночас було чимало таких, хто щиро бажав перемоги Україні в цьому конфлікті."

"Тоді ми ще не усвідомлювали, що це - справжня війна, - зазначає військовослужбовець. - У Луганську відбувалися масові проукраїнські демонстрації. Вони суттєво відрізнялись від проросійських, адже в наших акціях брали участь мирні студенти, дівчата з філологічного факультету у вінках. Натомість, на проросійських мітингах з'являлися невідомі чоловіки в масках, озброєні коктейлями Молотова."

Після від'їзду до батьків у Кіровськ на самому початку "русської вєсни", Олександр Головатюк став свідком змін, які відбуваються в Україні під російським триколором. У помешканнях не було води, а в крамницях не вистачало продуктів харчування.

"З адмінбудівель зникали державні прапори, а з голови багатьох громадян - здоровий глузд, - каже Головатюк. - Вони переповідали всі ці безглузді історії про міфічних бандерівців, які їдуть прямо з Майдана, щоб вирізати всіх "русскоговорящіх". Або про українські танки, які з'явилися на околицях міста, і ось-ось почнуть розстрілювати наші будинки".

Ні автобусів з агресорами, ні синьо-жовтих танків місцеві жителі не помітили. Натомість територію заполонили особи у форменому одязі, з нашивками абсолютно вигаданої республіки, які забирали їжу та спиртні напої.

Не змігши забути про окупований, але реально існуючий дім, Олександр Головін повернувся на рідну Луганщину 2019 року. У формі ЗСУ.

"Я постійно думав про те, що якась людина з Івано-Франківська йде воювати за мій дім, а я цього не роблю, - розповідає військовий. - Я чув розмови навколо, і все виглядало так, шо абсолютна більшість в Україні, крім мешканців Луганської та Донецької областей, відчували в ті роки війну переважно через зростання цін в магазинах і курс долара. Здається, взагалі мало хто усвідомлював, що армія РФ ворожа до нас".

Про жорстоку природу російських військ, а також про нестабільність і ключове значення східних українських територій, які нині деякі намагаються запропонувати або навіть вимагати віддати агресору, у кінці 1920-х років офіцер армії УНР Борис Монкевич зазначав:

Лише "запорожці", які охороняли кордони України, усвідомлювали, що означало відкриття тисячокілометрового фронту. Більшовики, нехтуючи міжнародним правом, навіть під час мирних переговорів з нашою делегацією в Києві, здійснювали напади на позиції наших військ. Чи могли вони залишатися спокійними, коли кордони України були під загрозою?

У 2019 році, під час своєї першої ротації в зону бойових дій, Олександра Головіна привезли на позиції в складі піхотної роти. Це сталося вночі, а коли вранці він вийшов на передній край оборонної лінії, перед ним розкрився знайомий краєвид. Він впізнав кілька териконів та посадок — саме ті, які спостерігав у своєму дитинстві з вікна батьківської квартири, що знаходилася по той бік цього ландшафту.

Здавалося, я в бінокль розпізнаю знайомий ландшафт — наприклад, джерело, куди раніше ходив по воду, — зізнається Головін. — Але насправді це було нереально.

Я бачив ці терикони всі 9 місяців, які ми стояли на нашій позиції, але не зміг потрапити додому. Лінія розмежування, яка там тоді проходила, давно посунулась значно вглиб, до адмінкордону з Харківщиною".