Боротьба з саламандрами

- Знаєш, хто навіть тепер, коли п'ята частина Європи вже потоплена, все ще доставляє саламандрам вибухові речовини, торпеди та свердла? Знаєш, хто вдень і вночі гарячково працює в лабораторіях, щоб винайти ще ефективніші машини й речовини, призначені рознести світ на друзки? Знаєш, хто дає саламандрам гроші в позику, хто фінансує кінець світу, весь цей новий всесвітній потоп?

Розумію. Усі промислові компанії. Усі фінансові установи. Всі державні органи.

- Отож-бо. Були б тільки саламандри проти людей - тоді ще, напевно, щось можна було б зробити. Але люди проти людей - цього не зупиниш.

Антифашистський роман Карела Чапека "Війна з саламандрами" був виданий майже дев’яносто років тому. У цій книзі автор описує расу розумних саламандр, які були виявлені на віддалених островах. Людство намагається використати їх у своїх цілях, розселяючи по всій Землі та надаючи доступ до новітніх технологій. Проте незабаром саламандри виходять з-під контролю людей і починають знищувати знайомий світ, дроблячи та затоплюючи сушу, щоб створити для себе комфортні умови на мілководдях. В результаті між саламандрами та людством розгорається війна за виживання.

Проте вся суть полягає в тому, що саламандри з чапеківського світу, які існують у зовсім іншому середовищі, підпадають під безліч обмежень. Вони не здатні самостійно обробляти метали, а також виготовляти вибухові речовини. Щоб вести війну з людством, їм необхідна тісна співпраця з Homo Sapiens. Усі технічні засоби для знищення суші постачають саме люди. Дехто робить це в надії на вигоду напередодні кінця світу, що настане в невизначений час, а інші вважають, що їхня власна апокаліпсис не торкнеться, адже саламандрам потрібні не лише мілководдя, а й невеликі ділянки землі поблизу.

Цей фантастичний роман був переповнений алюзіями на світові події 1930-х років, і в 2020-х багато з них знову стали надзвичайно релевантними. Військовий конфлікт в Україні часто сприймається як глобальна боротьба між демократією та авторитаризмом, цивілізацією та варварством, вільним Заходом і деспотичним Сходом.

Однак, якщо у Чапека війна з саламандрами символізувала не лише конфлікт "саламандр і людей", а також "людей між собою", то у XXI столітті ситуація не менш заплутана та складна. Західна цивілізація воює сама із собою. Демократія протистоїть демократії. Вільний світ бореться з самим собою.

Дехто на Заході засуджує агресію Росії, в той час як інші продовжують імпортувати російські енергоресурси, тим самим фінансуючи агресора.

Деякі люди підтримують українців, тоді як інші обхідними шляхами постачають росіянам технології, які їм потрібні для ведення бойових дій.

Деякі виступають за запровадження нових суворих санкцій проти Росії, тоді як інші сподіваються на скасування чинних обмежень та вигідні домовленості з Кремлем.

В Україні вже давно не є новиною інформація про наявність західних елементів у складі російських ракет і безпілотників. Також не викликає подиву матеріал "Як Захід допомагає Росії фінансувати війну в Україні", опублікований на BBC наприкінці травня, який розглядає російські прибутки від експорту вуглеводнів до західних держав.

Масштабне російське вторгнення в Україну розглядається як відкритий виклик глобальному світоустрою. Але Москва зробила цей крок, скориставшись плодами глобалізації, і все ще продовжує ними користуватися.

Це лише верхівка айсберга: за глобальним постачальником пального - Росією - ховається світова фабрика - Китай. І сумнівів у рішучості Китаю до збройного перерозподілу світу майже не виникає.

Очевидно, що співпраця Заходу з Москвою та Пекіном розпочалася не вчора. Проте в 1990-х, 2000-х і навіть у 2010-х роках цю взаємодію можна було подати як прагнення до загального блага.

Спочатку існувало переконання, що економічна лібералізація неминуче призведе до політичних змін. Вважалося, що зі збільшенням фінансових ресурсів у Росії та Китаї зросте й рівень демократії. Однак згодом ці сподівання на демократизацію почали згасати; проте колективний Захід продовжував вірити, що заможні автократії будуть більш стабільними й передбачуваними, а отже, й безпечнішими для світової спільноти.

Взаємний зиск сприймався як запобіжник від деструктивних кроків. Вважалося, що, отримавши економічні важелі впливу, автократії відмовляться від військових важелів. Хоча в самих автократіях економічні важелі розглядали як органічний додаток до військових - і надприбутки використовували для нарощування наступального потенціалу.

У 2020-х роках стало зрозуміло, що концепція "торгувати, а не воювати" більше не працює. Агресивні диктатори діють за зовсім іншим принципом: "торгувати, щоб вести війни".

Співпраця з диктаторськими режимами - це кров, яка вже пролилася або ж ще буде пролита в майбутньому. Партнери бізнесу, які підтримують такі режими, більше не мають змоги приховувати свій цинізм, егоїзм і відсутність принципів. Проте у демократичному світі також вистачає проявів цинізму, егоїзму та безпринципності.

Західних політиків і підприємців часто критикують за їхню руйнівну недалекоглядність. Вони готові надати підтримку агресивним режимам, не усвідомлюючи, що цим самим створюють загрозу для себе. Сьогодні їх лякає незадоволення виборців, а завтра вони можуть опинитися на межі справжньої катастрофи! Їхня бездіяльність та дії лише наближають глобальний колапс, від якого їм не вдасться втекти!

Однак, безумовно, новий розподіл світу не вплине на всі західні країни однаково. Не всі вони опиняться в ситуації, схожій на Україну чи Тайвань. Деякі, як, наприклад, балтійські країни чи Польща, будуть піддаватися більшим ризикам, тоді як інші — значно меншим. І спроба залишитися осторонь чужих проблем, при цьому отримуючи вигоду, цілком може виявитися вдалою.

Нинішня Україна бравує перед колективним Заходом своєю принциповістю. Українці не намагаються сторгуватися з російськими саламандрами, а борються з ними.

Проте варто усвідомлювати, що наша рішучість виникла з безвихідної ситуації. На відміну від багатьох інших, ми не можемо мати ілюзій, що українська держава не зазнає наслідків змін у глобальному порядку, адже це вже відбулося.

А поки в Києві зберігалися ілюзії з цього приводу, наша країна поводилася не краще за колективний Захід. Протягом багатьох років українців не бентежила військово-технічна співпраця з підсанкційним Іраном: каяття прийшло з великим запізненням, коли до наших міст прилетіли перші "Шахеди". А після російського вторгнення до Грузії 2008-го Україна не збиралася жертвувати тісною співпрацею з росіянами; всерйоз про це заговорили лише 2014-го.

Більше того, національна принциповість нині не охоплює ті сфери, де без неї можна обійтися. Наприклад, кожному в Україні зрозуміло, що Росія веде повномасштабну війну з активною підтримкою Китаю. Але чи багато наших співвітчизників готові свідомо відмовитися від ворожої продукції з Китаю? Це питання залишається відкритим.

Напевно, мало хто вірить, що демократичний західний світ здатний на справжню солідарність у протистоянні з агресивними диктатурами. Легше повірити, що у таборі войовничих автократій відбудеться розкол, і вони зіткнуться одна з одною. Тому в Києві вже не перший рік мріють про напад Китаю на ослаблену Росію. А у Вашингтоні віднедавна жадають відірвати Москву від Пекіна, задобривши кремлівського диктатора і перетягнувши його на свій бік.

Схожі сподівання відображають історичний досвід XX століття. Це стосується як Другої світової війни, коли демократичний Захід здобув перемогу над нацистським режимом завдяки союзництву з тоталітарним Радянським Союзом, так і Холодної війни, в якій Сполучені Штати змогли отримати підтримку комуністичного Китаю у боротьбі проти Радянського Союзу.

Дивно, але в цих сподіваннях можна знайти паралелі з завершенням відомого твору Чапека: "Почекай-но!... Люди проти людей... А чому б не подумати... Врешті-решт могли б бути і саламандри один проти одного!".

Дійсно, на червень 2025 року немає жодних свідчень того, що ці сподівання можуть реалізуватися найближчим часом.