"Я провела інтерв'ю з шістьма президентами України, а тепер займаюся пошуками на блошиних ринках, знаходячись за 2000 км від рідної домівки": чим займаються українські біженці в інших країнах.
Тоді я замислилася: "Які ж можливості є у тебе, Наташо?"
Наталя Маренко, Запоріжжя. Журналіст. Наразі живе у Німеччині, в Дрездені.
1. У Дрезден я приїхала 6 березня 2022 року. Покликав молодший син, який із родиною вже 15 років живе в Німеччині. Він має фах архітектора. Закінчив інститут у Дрездені. Коли почалося широкомасштабне вторгнення, його квартира стала прихистком для багатьох українців: і родичів, і не тільки.
Вони оселилися у нього, поки він шукав для них притулок, залучаючи всіх своїх знайомих та незнайомих німців. Люди приходили й забирали наших співвітчизників разом із собаками, котами, папугами, дітьми та літніми людьми, з пошкодженими валізами та дитячими візочками... У той час у німецькому суспільстві спостерігався значний підйом.
Спочатку я провела півроку у сина. Згодом місто надало мені маленьку однокімнатну соціальну квартиру.
2. Якщо чесно, те, що спочатку викликало захоплення і здивування в Німеччині, а також те, що сприймалося критично, вже давно стало буденністю. Після трьох років проживання тут, вже не так вражаєшся ні архітектурними шедеврами, ні художніми виставками, ні німецькою бюрократією з її довгими чергами до лікарів-спеціалістів... Але, незважаючи на те, що можеш вважати, що певні речі в Україні краще, а в Німеччині гірше, ти "не виступаєш". Перш за все, через почуття вдячності до цієї країни, яка дала нам притулок.
3. Мої головні здобутки -- те, що я не випала з соціуму через те, що опинилася далеко від дому і не могла безпосередньо займатися професією. До війни я працювала в Запорізькій телерадіокомпанії "АЛЕКС". У мене було насичене професійне життя. З цікавими інтерв'ю, прекрасними проєктами, відрядженнями, подорожами, виставками. Я відчувала себе повністю реалізованою. І тут -- війна...
Приїхавши до Німеччини, я почала вивчати місцеву мову і шукати можливості для роботи. Проте, українських пенсіонерів після 60 років не беруть на роботу. Ще й повну суму нашої пенсії вираховують із німецької соціальної допомоги. Тим часом, німці виходять на пенсію у 67 років. Я зустрічала багато літніх німецьких працівників, як-от у банку, де мене обслуговувала сива жінка на інвалідному візку, або в супермаркетах, де наглядачами були літні чоловіки, і навіть у лікарнях на рецепції та касах магазинів.
Я надіслала безліч резюме, але у відповідь -- лише мовчання... Я усвідомила, що багато роботодавців не прагнуть наймати українців старшого віку, адже є ризик, що вони можуть раптово захворіти або повернутися додому. На вакансії, що не вимагають значних фізичних зусиль, зазвичай беруть місцевих кандидатів. Вони віддають перевагу своїм родичам, знайомим та знайомим знайомих. Нам, біженцям, залишається лише шукати роботу в будинках для літніх людей, прибирати в готелях і басейнах, мити підлогу в школах або працювати на заводах. На жаль, це саме ті заняття, які я фізично вже не в змозі виконувати. Але, чесно кажучи, мені таких пропозицій ще й не надходило.
Тоді я замислилася: "Що ж ти вмієш, Наташо?" Ще до початку війни я захоплювалася створенням прикрас з природних каменів, хоча робила це не так часто. Черпала натхнення з навколишнього світу: квіти, комахи, павуки, метелики та морські коники ставали частинами моїх кольє, намист і серйозок. Проте відкрити власний бізнес у Німеччині на базі цього хобі я не наважилася. Адже це пов’язано з великою кількістю документів і звітності, а прибуток, на який сподіваєшся, може не виправдати очікувань. Європейські жінки, на відміну від українок, не проявляють особливого інтересу до аксесуарів.
Це стало мені зрозуміло, коли я почала продавати свої вироби на блошиних ринках, які також відомі як фломаркети.
Я забронювала місце на "блошиному ринку", і в ці вихідні разом з онучкою ми вирішили спробувати продати хоча б щось. На жаль... Прикраси не викликали особливого інтересу. Попиту практично не було. Лише одна німкеня придбала моє намисто, що я назвала "Лавандова ніжність і червоний мак". Виявилося, що в молодості вона відвідувала Київ, закохалася в це місто і прагнула мати на пам'ять щось українське. А один молодий німець купив кольє та сережки для своєї української дівчини...
Одного разу я відправилася на чергову барахолку, щоб знайти каміння та деталі для своїх творчих проектів. Частину з них я замовляю онлайн, а частину намагаюся знайти серед вінтажних та старовинних речей на "блошці". Мене оточувала безліч людей: від заможних колекціонерів до тих, хто не має даху над головою. Всі вони також переглядали коробки та перебирали вживані речі на прилавках. Раптом мене охопила думка: "Боже, що я тут роблю? Я була на вершині журналістики, брала інтерв'ю у шести президентів України в елегантних костюмах від Кевіна Кляйна, а тепер, у сукні з секонд-хенду, блукаю по блошиному ринку за тисячі кілометрів від дому..."
І раптом вона усвідомила: "Чого ж тоді соромитися? Я ж не просто сиджу в Німеччині й чекаю на дива. Я зняла свою корону і активно щось роблю..." Вона постійно створює прикраси з штучного каміння, а потім дарує їх на благодійні ярмарки в Дрездені та в Україні. За замовленням Національної спілки журналістів України виготовила унікальні сувеніри-обереги в кольорах державних прапорів для своїх колег з Норвегії, Данії та Фінляндії – країн, що підтримують українських журналістів у ці складні часи...
Надсилала нашим воїнам на передову маленьких жовто-блакитних ангелів, щоб ті охороняли їх і дарували підтримку.
Я відчуваю ностальгію за Україною, за рідним домом, Азовським морем, Хортицею та своєю мовою. Мені бракує друзів та колег, але найбільше я сумую за своїм старшим сином. Він працює на одному з ключових підприємств у Запоріжжі. У нас є особливий код, який він промовляє під час наших щоденних ранкових розмов з України: "Мамо, привіт! Я в порядку, наш будинок не постраждав".
Отже, в Німеччині моє життя триває від світанку до світанку...
5. Після завершення війни я маю намір повернутися. Нині багато моїх друзів у Запоріжжі продовжують жити в прифронтовому місті. Незважаючи на тривалі повітряні тривоги, тут функціонують театри, філармонія, а також численні підприємства, великі й малі. Друзі розповідають, що їм надихає енергія міста, яке не зламалося, яке продовжує працювати. Вони відчувають силу, коли разом співають і плачуть на концертах та виставах у театрах. Мені здається, ця енергія є чимось величним, чого бракує нам тут, за кордоном, хоча ми постійно робимо внески і намагаємось підтримувати зв’язок із Україною.
Андрій, Київська область. Майстер ЖЕКу. Наразі живе в Італії, в Неаполі.
1. Я прибув до Італії в лютому 2022 року, де вже жила моя молодша сестра. У той момент я відчував себе абсолютно розгубленим. Напередодні дружина подала на розлучення. Вона, працюючи в Польщі, знайшла собі нового партнера, і всього за тиждень до 24 лютого наше подружнє життя завершилося. Цей досвід був для мене дуже важким. Я почав пити, і навіть війну, що розпочалася, сприймав з певною апатією.
Все навколо палало, мій власний дім постраждав від вибухів. А мені, через розлучення, було байдуже. У голові крутилася думка: "Згорів сарай, згорить і хата!" Зумів вирватися з окупованого села, сів на потяг і вирушив за кордон. Можна сказати, що я втікав від самого себе. Проходив контроль без жодних труднощів, адже на той момент мені вже виповнилося 61 рік.
В Італії оформив документи як біженець. Сестра допомагала шукати роботу. Нарешті, знайшла мені місце садівника.
2. Природа справила на мене надзвичайно позитивне враження. Однак те, як італійські чоловіки дивляться на жінок, виявилося досить неприємним, а навіть неприйнятним, на мою думку. Це стало першим шоком для мене. Італійці, особливо чоловіки, вражають своєю розмовністю і експресивністю. Багато їхніх розмов обертаються навколо сексу. У нас, українців, погляди на жінок часто бувають крадькома, щоб не привертати уваги. Італійці ж можуть розглядати жінок безсоромно, навіть підходячи ближче, щоб "з'ясувати деталі". Це нам не властиво.
Читайте також: "З моєї родини четверо воюють. Після війни вони не можуть повернутись додому, бо в них немає дому": історія переселенки
Мене вразила атмосфера стосунків у італійських родинах, принаймні тих, яких я мав змогу спостерігати. Не можу стверджувати, що це стосується всіх. Чоловіки зазвичай беруть на себе оплату всіх покупок у супермаркеті. Але ось як вони повертаються до автомобіля! Він йде, мов король, розкручуючи ключі від машини на пальці, а жінка тягне за собою сумки, адже він заплатив, а вона, здається, не має значення. Такий ось розподіл ролей. Іноді чоловіки навіть не заморочуються над покупкою побутової техніки для дому. Набагато простіше витратити гроші на себе, на розваги в барах і ресторанах.
Мій приятель з Італії постійно відносив пральну машину до сервісу. Я запитав його: "Навіщо ти цей старий непотріб постійно тягнеш туди-сюди? Просто купи нову – дружина буде в захваті!" На що він відповів: "Якщо їй потрібна нова, нехай сама її і придбає!"
Наші українські родини характеризуються високим рівнем єдності та дотримання традицій: вони прагнуть зберігати фінанси спільно та вирішувати питання разом. Натомість, італійці, повертаючись додому після роботи, зазвичай спочатку вечеряють і відпочивають, а потім йдуть у бар. Однак, коли італійці одружуються з українськими жінками, їхнє життя змінюється. Вони починають активніше займатися господарством, отримують європейські пенсії та часто відвідують Україну, відкриваючи там піццерії, навіть у часи війни...
3. Що вам сказати про мої здобутки і втрати тут?.. Здобутків не було. Більше втрати. Через сім місяців, певно, через стрес з розлученням, я захворів на діабет. Здоров'я посипалося. Осліп. Майже нічого не бачу, тільки обриси людських фігур і трохи світла. Відтяли ступню. Спочатку одну, через два роки другу.
Ознайомтесь також із статтею: "Це був той момент, коли ти вже зважився на все, що може трапитися, навіть на найгірше": Тетяна Цимбал ділиться своїм досвідом війни, евакуації до Канади та повернення назад додому.
4. Я сумую за своїми друзями з України, яких зустрів тут, в Неаполі, коли прибув у лютому 2024 року. Вони вже працювали в Італії до початку масштабного вторгнення. Це звичайні люди, справжні трудяги, які не звертали уваги на українську політику. Усі політики для них були просто "під...сами". Вони не заглиблювалися в політичні процеси, їхній основний інтерес полягав у тому, щоб знайти, де більше заробити і де дешевше розважитися. Працювали в різних сферах: де платили, там і працювали. У нас була своя маленька українська спільнота в Італії, але зустрічалися ми рідко, адже жили й працювали далеко один від одного.
Коли розпочалась війна, мої друзі поступово перестали виходити на зв'язок. Я вирішив запитати спільного знайомого: "А де Коля?" "Воює", -- відповів він. "А як щодо Василя Семеновича?" -- "На нулі...", -- почули у відповідь. "А Сашко?" -- "І він вирушив в Україну захищати свою землю". Ви усвідомлюєте, що сталося? Я завжди думав, що мої товариші лише прагнуть заробити трохи грошей, випити і поговорити. Але війна пробудила в них щось більше. Їхню справжню чоловічу сутність. Вони відчули потужний порив патріотизму... Адже та пропаганда, яка з'явилася на початку, що ми козаки, вільні українці, поступово формувала в них переконання, що потрібно діяти, захищати свою країну... І вони пішли!
Самі поганенькі, самі звичайні мужички і ті схаменулися і пішли воювати. Двоє з них загинули як герої у бою. Один, з яким я потім встановив зв'язок, дзвонив мені напередодні своєї загибелі. Казав: "Андрію, тут так страшно, капець! Але це найкращий час мого життя! Я тут відчуваю себе людиною, а не гімном собачим. Що я щось тут роблю, чогось вартий!"
Два інших мої італійські приятелі, слава Богу, живі, воюють. Кличуть мене до себе. Пам'ятають, що я взагалі-то був нівроку. Вони ж не знають, що зі мною сталося, поки вони три роки воювали, що я через цей діабет на діалізі щотижня, що сліпий, без ніг, і чекаю на інвалідному возику, поки прийде соцпрацівниця і вивезе мене подихати свіжим повітрям...
Крім приятелів, в Україні я сумую за своїм будинком. З дітьми у мене складні стосунки. Дві доньки живуть в Україні зі своїми хлопцями. Як тільки тато захворів і перестав працювати і надсилати їм кошти, вони скоротили спілкування зі мною до мінімуму. Дзвонять хіба раз на місяць.
Також зверніть увагу: Рома і Надія, незважаючи на свої проблеми зі слухом, чудово розуміють одне одного. Це історія пари, яка евакуювалася до Нідерландів і тепер намагається будувати нове життя.
5. Питання повернення є досить складним. Я проходжу гемодіаліз чотири рази на тиждень, і кожна процедура коштує 250 євро. В рік держава витрачає на моє лікування в рамках страховки близько 48 000 євро. Я перебуваю тут сам, і, на жаль, залежу від допомоги інших, зокрема соціальних працівників. Моя сестра іноді навідує мене, але у неї є хворий свекор, і вона багато працює. Я усвідомлюю, що в Україні не отримаю таку ж медичну допомогу, як тут, тому зроблю все можливе, щоб залишитися в Італії після війни.
Стосовно решти... Кажуть, що мало хто зможе повернутися. Але це не так! Люди повернуться. У міста. У села. Вони будуть блукати цими бур’янами, цими полями і лісочками, нехай воно й не ідеальне, потерте та пошарпане війною, але це їхнє.
Раніше "ФАКТИ" висвітлювали діяльність українських біженок за межами країни: "У Німеччині, отримуючи соціальну допомогу, ти постійно під пильним наглядом Мюллера".
