"Я захищала дітей" - як бойові "відьми" полюють на "Шахеди" вночі.

У Київській області функціонує незвичайний підрозділ протиповітряної оборони, в якому переважають жінки-добровольці. Їх охрестили "Бучанськими відьмами".

Вони проходять тренування з бойової підготовки, вчаться користуватися кулеметами, формують мобільні вогневі підрозділи та виконують нічні патрулювання. Основна мета їхніх дій - знищення дронів-камікадзе.

Кореспондентка Gazeta.ua побувала на чергуванні підрозділу й поспілкувалася з доброволицями. Дізналася їхні історії, як вони вчаться збивати ворожі дрони і чому вирішили долучитися до "Бучанських відьом".

На світанку, біля штабу, добровольці Бучанського ДФТГ збираються разом. В очікуванні командира, вони насолоджуються кавою, обмінюються думками та виносять важкі рюкзаки на подвір'я. Нова команда готується до свого добового чергування, і більшість з них - жінки.

На плацу біля штабу відбувається шикування добровольців. У піксельному камуфляжі, з теплими шапками або кепками на головах, вони встають у дві шеренги. Обличчя їхні вказують на втому, але водночас відображають рішучість. Начальник штабу Бучанського ДФТГ, полковник Андрій Верлатий, високий чоловік із серйозним виразом обличчя, ділиться інформацією про нинішню ситуацію. Сьогодні він вирушає на фронт, тому часу в нього обмаль.

На даний момент у нашому підрозділі налічується 150 осіб, серед яких 93 - жінки, а приблизно 12 - чоловіки. Інші вакансії поки що не заповнені, тому ми активно займаємося доукомплектацією особового складу, - зазначає Верлатий після шикування. - Більшість нових заявок надходить від жінок. З огляду на посилення мобілізаційних заходів в Україні, цілком ймовірно, що незабаром весь наш підрозділ складатиметься виключно з жінок.

Підрозділ Бучанського ДФТГ був створений на початку повномасштабної агресії. Спочатку в його рядах здебільшого були представники чоловічої статі.

У той період у нас насправді було дві повні роти особового складу, і всі вони складалися виключно з чоловіків. Зараз усі чоловіки з нашого добровольчого формування служать у різних підрозділах Збройних Сил України, виконуючи свої обов'язки з честю, - зазначив начальник штабу. - Деякі з них беруть участь у заходах протиповітряної оборони. Протягом існування нашого підрозділу ми знищили сім дронів типу "Шахед": три чорні та чотири білі. Важливо підкреслити, що три з цих безпілотників були знищені жіночими командами або спільно з ними.

Для реалізації своїх завдань "Бучанські відьми" застосовують мобільні вогневі позиції, які представляють собою пікапи, обладнані кулеметами "Максим". Їхня ключова місія полягає в патрулюванні території та швидкому реагуванні на ворожі повітряні об'єкти, що можуть становити небезпеку.

У підрозділі служать жінки різного віку та фаху. Вони успішно поєднують військову діяльність із повсякденними справами, професійними обов'язками та родинними турботами. Добровольці виконують чергування за графіком доба-три.

Оскільки у багатьох з них є діти, вони не можуть повністю долучитися до Збройних сил України. Проте вони надзвичайно мотивовані і роблять все можливе, щоб внести свій вклад у захист країни, – підкреслює Верлатий. – Чимало дівчат, які приєднуються до підрозділу, проходять курс молодого бійця, здобуваючи знання про військову службу, і підписують контракти з різними підрозділами ЗСУ, переважно з сухопутних військ або Національної гвардії. Ця тенденція лише посилюється. Наприклад, у Покровську вже є дівчата, які беруть участь у виконанні завдань з забезпечення обладнання на другій лінії оборони. Вони виявили бажання стати добровольцями.

Для того щоб приєднатися до підрозділу, перш за все, необхідні бажання та мотивація, зазначає керівник штабу. Крім цього, важливо не мати відкритих кримінальних справ та серйозних психічних розладів.

- Усе організовано на високому рівні. Наприклад, "Валькірія" вже сама забезпечує кулемет. У нас немає жодних труднощів з тим, щоб людина виконала свої завдання. Ніхто не перевантажує, команда завжди готова допомогти, - зазначає Андрій Верлатий. - Проте це звичайна служба. Єдине, що вам не потрібно жити в казармі, а ви маєте можливість повертатися до своєї родини.

У цьому підрозділі також служать демобілізовані чоловіки. Це, в основному, військовослужбовці, які отримали поранення або зазнали ампутацій, що заважає їм брати участь у бойових операціях. Проте вони залишаються мотивованими і готові добровільно продовжувати захищати свою країну. Андрій Верлатий зазначає, що підрозділ отримує підтримку від волонтерів та місцевої громади, які активно допомагають, зокрема, у забезпеченні автомобілями.

- Завдяки співпраці з мером та місцевою громадою, ми маємо одне з найкраще забезпечених добровольчих формувань в Україні, - підкреслює він. - Також отримуємо підтримку від міст-побратимів з інших країн. Народна депутатка Ольга Василевська-Смаглюк запрошує для проведення навчань іноземних фахівців, зокрема з Франції, які мають великий досвід, зокрема в Афганістані та Сирії. Їх важко запросити, але нам вдається це зробити.

Після того, як жінки пройшли шикування, вони розходяться. Вони складають свої речі у пікап та мікроавтобус, вдягають бронежилети та беруть із собою зброю. З усім необхідним спорядженням доброволиця Лідія, яка має позивний "Булочка", несе з собою компактний цивільний рюкзак.

- Жінка пояснює: "Ноутбук сина треба віднести в сервіс після змін на роботі."

Лідія мешкає в Бучанському районі. Вона вирішила приєднатися до підрозділу, дізнавшись про набір до кінного патруля, але цей проект ще не стартував. В результаті Лідія обрала мобільну вогневу групу, яка зосереджується на ліквідації шахедів.

- Я попросилася в групу МВГ - це мобільна вогнева група. Мені тут сподобалося, я тут із початку червня. Основна мотивація - захист країни, - наголошує жінка. - Багато чоловіків зараз йдуть на фронт, і я розумію, що хтось має залишатися тут, підтримувати спокій.

Перший контакт Лідії зі зброєю став для неї справжнім випробуванням, сповненим емоцій. Вона зізнається, що раніше ніколи не мала можливості тримати автомат у своїх руках.

- Раніше я ніколи не тримала зброю в руках. Коли вперше взяла автомат, мої руки тремтіли, а серце билося, наче в божевільному ритмі. Навіть жартували, що мені слід прив’язати себе до дерева, щоб не впасти. Це було дуже страшно, адже зброя — не іграшка, - зізнається вона. - Але з часом я швидко навчилася. Найбільше запам’ятався момент, коли ми виїхали на бойову позицію в полі, а все небо було червоним — шахеди та ракети здіймалися в повітря. Тоді ми були групою з кулеметом, а я працювала з автоматом. Влучити в шахед — це непросто: він летить зі швидкістю 180 км/год, потрібно стріляти на випередження і точно розраховувати траєкторію.

Лідія не турбувалася про власну безпеку, однак була стурбована тим, щоб усі цілі були знищені, і щоб вони не змогли заподіяти шкоду.

- Ми боялися, що він може вдарити по цивільним об'єктам, таким як житлові будинки, дитячі садки чи лікарні. Це було неприйнятно, - говорить вона спокійно, але з рішучістю. - Наш командир зазначав, що жінки мають потужний інстинкт захисту, і саме на цьому ми побудували наш підрозділ.

Нічні чергування також уже увійшли у звичку. Після служби жінка повертається до повсякденних справ.

- Спочатку це важко, але організм адаптується. Головне - дотримуватися зміни: доба через три. Три доби вдома я сплю спокійно, міцно, - розказує доброволиця. - Але тут, на чергуванні, я постійно у бойовій готовності.

"Булочка" виховує чотирьох дітей, наймолодшому - сім років, а найстаршому - сімнадцять. Діти звикли до її служби і підтримують її вибір. Вони пишаються тим, що їхня мама військова.

З раннього віку я захоплювалася військовою справою, адже вона вчить дисципліни, - ділиться Лідія. - І коли я на службі, то відчуваю, що мої діти під надійним захистом.

У сосновому лісі панує тиша, яку переривають лише ритмічні кроки та тихі розмови. Перед черговим тренуванням "Бучанські відьми" проходять сесію з командної роботи. Інструктор запалює сигарету й терпляче чекає, поки учасниці зберуться разом.

"Переконайтеся, що в автоматах немає набоїв," - надає вказівки з питань безпеки чоловік. Він невисокий, з гострим поглядом, у темних тактичних окулярах. Чорний баф закриває його підборіддя. Ім'я не розголошує і просить не знімати його на камеру.

Жінки стають рівним строєм, уважно слухаючи інструктора. Усі вдягнені в камуфляж, перед собою тримають зброю, на бронежилетах видніються шеврони. За ними простягається густий ліс, крізь який пробивається сонячне світло. Прохолодне повітря наповнене запахом хвої й свіжої землі. Кроки відлунюють глухо. У тиші чути, як клацає зброя. Між деревами вириті окопи й капоніри, височіють земляні насипи.

- Приготуйтеся! Зброю на перевірку! - віддає наказ наставник.

- Нічого немає! - кажуть жінки по черзі, виходячи з ряду, аби перевірити автомати. Як тільки хтось помиляється або діє не так, група знову починає з початку.

На території полігону з'явилися модульні домівки, лазня та кухня. З коминів повільно виривається дим, що розчиняється в променях сонця. Кілька будинків були розташовані кругом, утворюючи затишний внутрішній дворик. У цьому дворі знайшлося місце для складу, укриття для дров і зони відпочинку. Біля модулів розмістили старі м'які крісла, столи та лавки. Декілька імпровізованих ґанків були накриті покривалами, щоб захистити від холодного вітру.

Нових завдань, гріючись на сонці, чекає мешканка Гостомеля Світлана. Вона лише нещодавно приєдналася до "Бучанських відьом". Жінка розповідає, що хотіла вступити до війська до Великої війни. Працює менеджеркою з обліку й поєднує постійну роботу зі службою. Якщо чергування припадає на робочий день, то колеги її підміняють.

- Я побачила в інтернеті про підрозділ, побачила "Валькірію", Валентину, і вона мене дуже надихнула, - говорить Світлана, посміхаючись очима. - Думаю, якщо не можу бути на передовій, то хоча б тут можу допомогти. Хлопцям і дівчатам, які зараз на передовій, дуже складно, бо ворог наступає. Якщо, не дай Боже, знов на нас підуть з Білорусі, то я хоч буду знать, що зможу дати якусь відсіч і захистити людей.

Під час чергувань Світлана здійснює наземне спостереження. У її підрозділі є спеціалісти зі стрільби з кулеметів, але, якщо виникне така потреба, вона здатна вразити ціль із автомата.

Ми практикували стрільбу по гелевому кулі, який підвішений на нитці. Він коливається від вітру, і завдяки цьому ти вчишся влучати у рухому мішень. Мені вдалося вразити його з першого разу! Тут можна не лише жити, а й відпочивати. У нас є кухня, де готують смачні борщі, супи, плов та макарони. Також є польова лазня, яку можна розпалити, якщо виникне така потреба. Хоча це трапляється рідко, зазвичай влітку, - додає вона. - Під час чергувань ми намагаємося освоювати нові навички: стрільбу, біг, проходження смуги перешкод. Іноді це буває фізично складно. Раніше я не займалася спортом, але зараз відчуваю, як з кожним днем стаю сильнішою.

Після огляду зброї доброволиці групою мають обстежити територію. Стають у пари, прикриваючи одна одну зі спини. Військові імітують пересування в бойовій обстановці. Усі сконцентровані, крокують злагоджено. Лише час від часу жінки тихо сміються, жартуючи між собою.

Тепер інструктор дає команду штурмувати ворожі позиції. Жінки групою розходяться по лісу. Ступають тихо й обережно, лише чути поодинокий тріск сухих гілок під важкими чоботами. Олена "Акума" у спорядженні й касці підходить до ворожого окопу - її прикриває посестра. Напарниця кидає гранату в окоп. Потім Олена стає на коліно, прицілюючись із автомата. Жінки захоплюють ворожого командира.

- Просуваємося обережно, - зауважує тренер.

Під час перерви дівчата піклуються про цуценят, які мешкають на їхній позиції. Доброволиця Валентина, відома як "Валькірія", схиляється до одного з них, простягаючи руку вперед. Цуценя, піднявшись на задні лапки, ніжно доторкається до її долоні.

Валентині виповнилося 51 рік. Одного разу вона дізналася про набір жінок до мобільної вогневої групи і вирішила спробувати свої сили. Ось вже пʼять місяців, як вона служить у цьому підрозділі. За освітою Валентина - ветеринар, але зважилася на кардинальні зміни у житті, обравши шлях захисту своєї країни.

- Навчаюся зараз володіти зброєю, кулеметами. Ми всі чергуємо, - розповідає жінка. - Зараз покинула роботу і зосередилася на вивченні тактичної медицини. Усе своє життя присвячую нашому підрозділу. Ми всі змінилися, бо змінилися реалії. Просто займатися своїм повсякденним життям не вийде, бо воно залежить від того, як хлопці стоять і боронять наші рубежі. Але у бійців залишилися тут сімʼї, діти, а сюди долітає ця св*лота, ці шахеди. Тому комусь потрібно тут стояти.

До Великої війни Валентина жила звичайним життям, але російська окупація її селища змінила все. Вона з родиною пробула в окупації близько трьох тижнів.

- Цього було достатньо, щоб побачити і почути всі жахи. Ми знали, що твориться в Бучі, що відбуваються розстріли, вбивають чоловіків і навіть дітей. Чекали, що і до нас прийдуть, бо їх було багато, - згадує "Валькірія" початок повномасштабного вторгнення. - Колони техніки йшли по нашому селищу. Ми не знали, що робити. Була тривожна валізка, запаси води, але сиділи, як жертви.

У Валентини троє малят. Їхній дім опинився під обстрілом ворожих снарядів. На початку березня родина прийняла рішення залишити рідні місця. Під час подорожі вони стали свідками руйнувань будівель, пошкодженої техніки та трагічних втрат.

- Ми проїжджали через два блокпости. Це було в середині березня, температура на вулиці сягала -10 градусів, а навколо палахкотіли будівлі. Дитина бачила загиблих, але, здається, пам'ять стерла ці жахливі моменти. Тоді відчувалося велике страхіття. Ми помітили наших хлопців, яких було зовсім небагато. Це не порівняти з теперішнім часом, коли підрозділи численні. Там стояли по п'ятеро, по троє, хтось у формі, хтось у цивільному, - говорить вона, задихаючись від сліз. - Нас було восьмеро в одному автомобілі, з нами була собака. Ми взяли лише найнеобхідніше - більше піклувалися про тих, хто потребував допомоги. Того дня нам пощастило: нашу колону не атакували, хоча ми проїжджали через два ворожих блокпости.

Валентина зупиняє розповідь, щоб перевести подих від важких спогадів і зізнається, що після таких подій її життя змінилося назавжди. Пізніше вона вирішила долучитись до "Бучанських відьом", щоб захищати свою громаду.

Ми виконуємо чергування в нічний час, виявляючи цілі як акустичними методами, так і за допомогою планшетів. Чітко видно, як дрони наближаються, їх швидкість і напрямок руху. Командир віддає команди та вказівки, і ми приступаємо до виконання завдання, - розповідає "Валькірія". - Під час моїх чергувань не було випадків виявлення, але дівчата, які працювали раніше, змогли знищити три шахеди. Схоже, вони дізналися про наші підрозділи — ці "відьми" — і тепер часто облітають нас.

Назва "Бучанські відьми" з'явилася вже на початку формування підрозділу. Однією з перших учасниць команди стала жінка, яка носила шеврон із зображенням відьми. Команду почали називати "бойовими відьмами", і з часом це ім'я закріпилося за всім підрозділом.

Мої перші тренування були справжнім викликом. Жара, ми в захисних костюмах і з озброєнням. Потрібно було бігти по колоді, під якою відкритий провал, - усміхається Валентина. - Інструктор підказав, я спробувала кілька разів, а потім почувся заклик: "Давайте ще!". Зараз я вже впевнено виконую завдання. Ми вчимося на кожному етапі, а сьогодні з групою виконуватиму роль командира й працюватиму з планшетом. У нас на чергуванні є кулеметниця, помічник кулеметника та охоронці периметру. Вночі є людина, яка відповідає за ліхтарі для спостереження за небом.

Після короткої паузи жінки направляються до вогневої позиції. Вони завантажують спорядження у пікап, перевіряючи кулемет на відсутність несправностей. Залізши у кузов, вони міцно хапаються за борти, як тільки автомобіль рушає з місця. Двигун пікапа реве, а кузов стрибає по нерівній дорозі.

Раптом авто різко зупиняється, здіймаючи пісок і пил. Навколо розкинулось сухе й потріскане поле. Жінки швидко збирають кулемет, заливають всередину воду й заряджають набої. Помічниця кулеметниці Олена "Акума" розповідає про використання кулемета "Максим".

- Кулемет "Максим" було створено у 1883 році, модернізовано у 1910 році, і зараз у нас зразок саме цього року. Це архаїчна зброя, але вона потужна, страшна і зла. Навіть наш президент відзначав, що мобільні вогневі групи, які використовують цю зброю, дуже ефективні, - говорить вона, зничуючи плечима. - Ми маємо дешеве знаряддя, яке може знищувати шахеди. Адже збивати їх ракетами Patriot невигідно, це все одно що айфоном цвяхи забивати.

Прицільна дальність кулемета становить до 1 км, ефективна - до 3 км. Швидкість пострілу - понад 600 куль за хвилину. Завдяки охолодженню водою "Максим" може стріляти майже безперервно. Проте Олена визнає, що використовувати цю зброю складно через її вагу, яка становить 27 кг без води, і ще більше - із водяним охолодженням.

- Кулемет має значну вагу, тому ми переносимо його вдвох. Коли прибуваємо на позиції, збираємо його на місці, адже турель не витримала б наших шляхів, - розповідає "Акума". - Ми пересуваємося через поля, ями, часто на великій швидкості.

Робота мобільних вогневих груп передбачає оперативну реакцію на загрози. Групи не виїжджають на кожну повітряну тривогу чи ракетну небезпеку, оскільки їхнє завдання - збивати дрони.

- Ворожу ціль ідентифіковано! - різкий голос командирки лунає в ефірі, і бійці миттєво займають свої позиції.

Рудоволоса військова повертає кулемет. "Акума" на платформі підводиться, щоб підстрахувати, а "Валькірія" біля пікапу моніторить інформацію у планшеті.

- По виявленій цілі три корпуси вперед безперервним - вогонь! - постріл кулемета розрізає повітря, залишаючи сліди диму у повітрі.

Після "знищення" цілі жінки починають розбирати зброю. Кулеметниця Тетяна, з позивним "Таяна", важко дихаючи спускається з кузова автомобіля. Вона зізнається, що працювати в бронежилеті нелегко, адже він не пристосований до жіночої фігури і досить важкий. Тож час від часу їй доводиться піднімати його, щоб полегшити напругу.

Таяна походить з Ірпеня, де стала свідком початку масштабного вторгнення. Вона служить у підрозділі "Бучанські відьми" вже більше п'яти місяців.

Моя мотивація приєднатися до підрозділу - це прагнення до перемоги. Мої діти наразі живуть за межами країни через війну. Я втратила чоловіка, його брата, а мій племінник зник безвісті. Усе це стало причиною інфаркту у моєї матері, і вона, на жаль, також пішла з життя... - говорить вона швидко, намагаючись стримати емоції. - Мій дім був зруйнований на самому початку повномасштабного вторгнення, і я змушена була відправити дітей за кордон. Вони вже два з половиною роки там, і зможуть повернутися лише після перемоги. Тому для мене перемога - це найважливіше.

На самому початку масштабного вторгнення вона разом із родиною знаходилася лише в ста метрах від блокпоста "Жираф". Вони приховалися в офісній будівлі, і одного дня російські війська завдали удару по цьому приміщенню.

- Я собою прикривала дітей. У мене була тільки одна думка... щоб діти не злякалися, коли будуть скидати моє тіло з себе. Я віддавала собі звіт, що можу більше не вийти, але моє головне завдання було, щоб діти залишилися живими, - каже вона. - Для дітей війна - це величезна психологічна травма. Коли ми опинилися в Іспанії, там у середині березня було національне свято. Вони запускали феєрверки безперервно. Але мої діти через пережите ховалися між ліжком і стінкою. Це був панічний страх.

Тетяна евакуювала дітей, проте в квітні 2022 року вирішила повернутися в Україну, аби долучитися до відновлення Ірпеня та Бучі після їх звільнення. Вона спочатку стала волонтером, а згодом очолила громадську організацію, яка надавала підтримку родинам військових, які захищали країну, а також родинам загиблих.

- Війна пройшла по мені дуже боляче, але це тільки зміцнило моє бажання діяти. Після обстрілу в Костянтинівці, де я була волонтеркою, зрозуміла, що просто бути в тилу для мене недостатньо. Коли дізналася, що "Бучанські відьми" набирають дівчат, одразу зателефонувала. Пройшла співбесіду, підписала контракт - і тепер я тут. Цей підрозділ став для мене справжньою родиною. Всі дівчата тут більше, ніж сестри. Ми робимо важливу роботу: збиваємо шахеди, які несуть із собою біль і руйнування. Я не хочу, щоб вони приносили більше страждань.

Ситуація на лінії фронту є вкрай напруженою, зазначає наприкінці "Таяна".

- Я боюся, що це не завершиться швидко. Ми не віддамо їм те, що належить нам, а вони не зупиняться на досягнутому, - розповідає доброволець. - Для багатьох війна вже закінчилася. Коли я приєдналася до підрозділу, у мене була основна робота, а чергування тут стало додатковим навантаженням. Я часто чула від людей: "Навіщо тобі це?" або "Це твоє захоплення - воно лише заважає". Якщо це справді моє захоплення, то давайте всі, як я, відмовимося від нього і подивимося, де опинимося?

Військові обережно зістрибують із платформи, прикривши брезентом кулемет. Завершився черговий день підготовки. У полі запанувала звична тиша. Лише на дорогах видно сліди від коліс. Військові збираються, піднімають з сухої трави рюкзаки, а вкритий пилом пікап чекає на наступний виїзд.