Які насправді Сполучені Штати Америки і чому Трампа обирали на пост президента двічі? Цей фрагмент з книги "Голоси BLM" Оксани Брюховецької.

У другій половині липня у львівському видавництві "Човен", що спеціалізується на репортажній та документальній літературі, побачить світ важливе видання української дослідниці Оксани Брюховецької під назвою "Голоси BLM". Ця книга відкриває перед читачами невідому історію сучасних Сполучених Штатів Америки.

"Голоси" є підсумком численних інтерв'ю та тривалої роботи над текстами, яка стартувала в 2020 році в США, під час пандемії та хвилі протестів Black Lives Matter. Ці події охопили всю країну того ж року після того, як білий поліцейський вчинив вбивство чорного чоловіка на ім'я Джордж Флойд, викликавши підтримку протестів у багатьох країнах світу.

Персонажі цієї книги, ділячись своїми переживаннями, відкривають перед нами багатогранну картину сучасних Сполучених Штатів: перед читачем з'являється Америка, що залишається невідомою, але являє собою справжню картину її реальності.

"Голоси" також досліджують, хто та з яких причин двічі підтримав Дональда Трампа на посту президента Сполучених Штатів, одного з найбільш контроверсійних політичних діячів нашого часу.

LIGA.net розповідає про життя Джо Енн Бленд, активістки та громадської діячки. У свій дитячий період вона брала участь у Руху за громадянські права в 1960-х роках, а також у маршах, організованих Мартіном Лютером Кінґом у Сельмі, штат Алабама. Джо Енн виявилася наймолодшою з дітей, які були заарештовані під час протестів.

1960-ті: спогади про моє дитинство та боротьбу за волю

Я з'явилася на світ і провела своє дитинство в Сельмі, штат Алабама. Це регіон Півдня, і Сельма знаходиться в центрі штату. У той період Алабама була одним із найбільш расистських штатів Сполучених Штатів, а расова сегрегація вважалася звичайним явищем.

Люди, які виглядали так, як я, не могли дозволити собі багато того, що було доступно білим. Мені добре пам'ятається, що я не могла відвідати ресторан або приміряти одяг у магазинах. Але я не могла зрозуміти, чому це заборонено. Здавалося, що це через те, що білі не хочуть, аби ми це робили. Я й гадки не мала, що в інших містах у той же час люди, схожі на мене, мали повне право на такі звичайні речі.

Моя мама померла в залі білої лікарні, коли мені було три роки. Моя бабуся приїхала з Детройта, щоб поховати свою єдину дочку, і залишилася допомагати нам, дітям, і моєму батькові. У батька нас залишилось, окрім мене, ще троє. До цього бабуся жила в Детройті, і ми називали його "Північ". І на Півночі вона мала свободу, якої ми не мали на Півдні. Вона могла робити багато речей, які нам були заборонені. Тож вона почала розказувати жінкам у нашій спільноті про ці свободи. Бабуся не могла збагнути, чому на Півдні досі нічого не змінилося відтоді, як вона поїхала звідти 35 років тому.

Її представили жінці на ім'я Амелія Бойнтон. Міс Бойнтон і її чоловік Семюель були людьми, які давно усвідомили, що якби ми, чорні люди, могли голосувати, то змогли би змінити деякі з тих законів, які були несправедливими до нас. Ще від початку 1930-х вони працювали в організації з назвою "Ліга виборців округу Даллас" і на цій території здійснювали спроби реєструвати афроамериканців для участі в голосуванні. Бабуся стала відвідувати зустрічі активістів і брала нас із собою. Це було нудно, але треба було туди ходити. Ми, діти, змушені були сидіти в ногах у цих творців історії, доки ті розробляли стратегії боротьби за річ, яка називалася "свободою".

Я вважала, що свобода в Америці була надана всім ще раніше, адже знала про те, як Авраам Лінкольн звільнив усіх рабів. Можливо, дорослі просто не усвідомлюють цього, думала я, адже вони продовжували обговорювати питання свободи. Кожного разу, коли я зверталася до них із цим запитанням, ніхто не міг пояснити мені це так, щоб я зрозуміла суть.

Якось одного дня ми були на вулиці Брод, це головна вулиця в Сельмі. Там була крамниця Carter, вона і сьогодні там є. У 1960-х, коли я росла, Carter мала велику обідню стійку, і мені дуже хотілося за неї сісти, але бабуся казала, що мені не можна. Вона казала, що кольорові діти - так нас тоді називали - не можуть сидіти за цією стійкою. Що такий був закон. Але це не зупиняло мене від бажання сісти там щоразу, коли ми проходили повз, і я бачила, як за нею сидять білі діти, облизують ріжки з морозивом, крутяться на високих стільцях. Мені так хотілося, щоб це я була на їх місці. (...) І від того дня я стала боротися за свободу, бо мені дуже хотілося сісти за ту стійку. (...)

Ми, як діти, відвідували судову установу, піднімаючись на другий поверх, де розташовувалася реєстраційна комісія для голосування. Іноді, помітивши нас, вони закривали двері, не дозволяючи увійти. Тоді ми опускалися на коліна на сходах суду, і хтось з нас починав читати молитву до Всевишнього, просячи, щоб серця цих жорстоких людей розтанули і нашим батькам дали можливість голосувати, поки ми не підростемо, щоб взяти участь у виборах самостійно.

Вони миттєво втратили контроль і почали підганяти жовті шкільні автобуси до суду, аби завантажити нас і відправити до в'язниці. Нас помістили в камери, розраховані на одну-дві особи. Я ніколи раніше не бачила, як 20 чи 40 людей тісно вміщуються в такому малому просторі. Якщо вам пощастило, або, можливо, навпаки, не дуже, опинитися біля ліжка, ви не могли довго залишатися на ньому. Матраца не було, лише металева решітка. Це зовсім не було комфортно для спини. Туалет знаходився просто під ногами, без жодної приватності, поруч з великою кількістю людей, які щільно притискалися один до одного. (...)

Це все робили для того, щоб зламати наш дух. Але, зрештою, вони відпускали нас. Ми поверталися додому, приймали ванну, їли смачну їжу, і я розуміла, що все ще не можу сісти за стійку в Carter. І я знову з'являлася перед будівлею суду і часто знову потрапляла до тюрми того самого дня.

У грудні 1964 року було надіслано запрошення доктору Мартіну Лютеру Кінґу з пропозицією виступити на нашій програмі 1 січня. Доктор Кінґ прийняв це запрошення, оскільки вже був знайомий з діяльністю Ліги виборців округу Даллас, яка протягом 37 років займалася реєстрацією виборців. Він також знав про зусилля Студентського ненасильницького координаційного комітету, який із 1963 року активно працював у цій сфері.

Якщо ви будете досліджувати діяльність Мартіна Лютера Кінґа, ви дізнаєтеся, що він ніколи не відвідував місця, де не існувало організованого руху. Вже на той час діяли активістські групи, які досягли певних успіхів. Сельма не стала винятком. Ліга виборців округу Даллас була заснована тридцять років до його приїзду, тому основа вже була закладена. Як і в інших випадках, він обрав Сельму саме через її організованість.

Доктор Кінґ обрав Сельму головним штабом боротьби за виборче право для чорних людей у Сполучених Штатах. І відтоді тут усе закипіло. Доктор Кінґ (...) направив преподобного Джеймса Оранжа в округ Перрі. Там преподобний Оранж зміг організувати студентів. Було легко організувати студентів, оскільки їхні батьки працювали на тих самих людей, які намагалися не допустити нас до здобуття права брати участь у голосуванні. Вони ходили маршем до будівлі суду й були арештовані, усі, з преподобним Оранжем. (...)

7 березня ми зібралися на території житлового комплексу Джорджа Вашингтона Карвера, де під керівництвом Джона Луїса та Хосії Вільямса вирушили вулицею Брод. Коли ми досягли мосту Едмунда Петтуса, на нашому шляху постала поліція. Перша лінія маршу зупинилася, і Джон Луїс звернувся з проханням дозволити нам пройти. Поліцейський відповів, що маршу між Сельмою і Монтгомері не буде, і дав нам дві хвилини, щоб розійтися та повернутися до церкви. І менш ніж за хвилину ми стали мішенню для атаки.

Я ніколи не зазнавала фізичного насильства. Мені дуже подобалися марші — це було неймовірно весело: відчувати енергію руху, співати, спілкуватися, бути в компанії друзів і не йти до школи. Я насолоджувалася цим усім. Коли я опинилася на вершечку моста, я виявилася серед потоку приблизно з шестисот людей, які йшли парами. (...) Вони наступали з обох боків — спереду та ззаду, просто нападали на людей. Без винятків — молодих, старих, чорних, білих, чоловіків і жінок. Це не мало значення. Люди лежали навколо, стікаючи кров’ю і не рухаючись, і було неможливо зупинитися, щоб їм допомогти, адже це могло призвести до того, що і тебе поб’ють.

Я почула звуки пострілів, але, наскільки мені відомо, в той день на мосту не використовували кулі. Натомість у натовп кинули дві каністри зі сльозогінним газом. Він обпалював очі, проникав у легені, дихати було неможливо, а видимість зникла, запанувала паніка. Ти постійно натрапляв на тих же людей, від яких намагався втекти. Здавалося, що це тривало безкінечно. Якщо від тих, хто був на ногах, ще можна було віддалитися, то від вершників втекти було неможливо. Бідні коні, налякані, ставали на диби і брикали, трощачи людей і ламаючи їм кістки. Останнє, що я згадую з того дня на мосту, - це жінка, на яку наскочив кінь. Я не знаю, чи вершник штовхнув її, і вона впала, чи кінь мчав просто до неї, не можу сказати. Я лише пам’ятаю, як, сидячи тут на цьому мосту через 56 років, я все ще чую звук її голови, що вдарилася об бруківку. (...)

21 березня ми знову вирушили від каплиці. Пройшли тим самим мостом, і цього разу ті самі поліціянти охороняли нас протягом усього маршруту від Сельми до Монтґомері. Нам потрібно було п’ять днів, щоб дістатися пішки до столиці. П’ять днів. Між Сельмою і Монтґомері немає жодних мотелів, і досі їх там немає. Усе необхідне для цього походу нам довелося взяти із собою.

6 серпня 1965 року було підписано Закон про виборче право. Цей документ ліквідував бар'єри, які перешкоджали голосуванню для чорних американців і ставив нас під загрозу насильства.

Як відбувалися зміни і моя справа сьогодні

Тепер я маю можливість приміряти одяг у магазинах. Можу відвідувати ресторани. Проте зміни відбувалися поступово. У магазин Carter прийшли кілька молодиків, які прагнули інтеграції. Їх не захотіли обслуговувати, тож вони викликали керівника. Виникла конфліктна ситуація, і хлопці, на жаль, відступили від принципу ненасильства. Власник закрив магазин, і, коли він знову відкрив двері, стійки вже не було. (...)

Отже, зміни реалізувалися поступово, особливо в цьому регіоні, на Півдні. Не можна сказати, що одного ранку ми прокинулися і отримали всі права, які гарантує нам конституція. За кожне з цих прав точилися запеклі битви, проходила нещадна боротьба.

Інтеграція шкіл стартувала з четвертого класу. Я добре пам'ятаю, як одна чорна родина стала першою, яка вирушила до білої школи. Наступного року ми вже приєдналися до них. Я вступила в восьмий клас, щоб інтегруватися в цю білу школу. (...) Це було надзвичайно важко, і, на мою думку, цей досвід суттєво змінив мене, залишивши свій слід на моїй особистості сьогодні. (...)

Протягом дев'яти років я служила в армії. Коли я вперше повернулася додому з військової служби, прийняла рішення залишитися на Півдні. (...)

Я отримала можливість працювати в провідній молодіжній організації в рамках ініціативи "Лідерство XXI століття". Наша діяльність була спрямована на вирішення актуальних проблем у суспільстві. Молодь виходила на вулиці, і я ділилася з ними своїм досвідом, розповідаючи про наші зусилля в 1960-х роках та про те, як ми долали виклики того часу. (...)

Через тиждень після цього я заснувала бізнес під назвою "Подорож для душі". Тепер я мандрую по Сполучених Штатах, зустрічаючи людей з різних куточків світу. Вони приїжджають до Сельми, де я провожу екскурсії та ділюсь нашою історією. Це приносить мені задоволення. Я отримую оплату за свої виступи, що дозволяє мені справно покривати витрати на життя. (...)

Після виборів і Black Lives Matter

Республіканці завжди впевнено просували свої ініціативи, не зважаючи на можливі наслідки для інших. Їхні пріоритети завжди стояли на першому місці. Проте, коли ми опиняємося у владі, здається, що прагнемо знайти середину. Чому так? Ми не повинні йти на поступки!

Тож, думаю, він [Байден] має просувати свій порядок денний. І просувати вперед, бо ми втомлені. Ми пригноблені вже дуже довгий час. Пригноблення не вчора почалося. Ми не думаємо, звісно, що він чудотворець. Коли обрали Обаму, він втратив конгрес. Потім, я знаю, він втратив сенат. І він нічого не міг вдіяти, і Джо Байден був його віцепрезидентом. Він це добре знає. То чому ж він не робить? Дональд Трамп відразу підписував розпорядження, і ніхто не сказав ані слова, він був тираном, і ніхто не сказав ані слова. Тепер ти кажеш мені, що не можеш робити того самого? Настав твій час! (...)

Наші демонстрації Black Lives Matter були переважно мирні, я не пам'ятаю жодної з бійками. Тільки одного разу, коли в Монтґомері люди пішли протестувати навпроти Капітолія і написали Black Lives Matter на тротуарі, їх арештували. Але арешти, як ми знаємо, привертають увагу до проблеми. Коли вас арештовують, це показують у новинах, і люди починають про це говорити. Це те, що відбувалося з нами в 1960-х, зокрема з дітьми. Вони відправляли дітей у тюрму, і це вплинуло на моральний компас Америки. А тепер із Black Lives Matter, думаю, кожен, хто дивився, як молодий чоловік Джордж Флойд помирає, як його замордували на очах у людей, кожен це відчув. Вважаю, це змінило моральний компас людей. І саме тому ми бачили на цих протестах людей різних кольорів, а не лише чорних людей. (...)

Наші нащадки та наша спадщина

У Сполучених Штатах освітні заклади часто поділяються на расовій основі, причому це стосується не лише південних штатів, а й усіх регіонів країни. Це дійсно сумно, адже саме в школах діти мають можливість зустрічатися і спілкуватися, щоб розвіяти певні стереотипи, які їм прищеплюють дорослі. Таке спілкування могло б допомогти зламати бар'єри, проте діти залишаються ізольованими: білі учні навчаються тут, чорні — там. В результаті вони чують лише думки однолітків, які мають схожий досвід. Це призводить до того, що страхи, які батьки передають своїм дітям, залишаються непорушеними. Лише у коледжі, коли діти починають взаємодіяти з різними людьми, вони поступово починають переглядати свої погляди.

Коли ви у змішаному колективі, то змушені мати справу з людьми, які виглядають не так, як ви, і одного дня ви прокидаєтесь і кажете: о, вона не настільки погана, або він не настільки поганий; те, що мені казав батько, - неправда. І тоді ви шукаєте незалежності від тих поглядів, і так настають зміни. Саме тому я думаю, що Black Lives Matter робить хорошу організаційну роботу. Тому що те, що ми називали проблемами чорних людей, це водночас проблеми людей загалом, і тому люди всіх кольорів вийшли боротися з цими проблемами. Не тільки люди, які мають такий вигляд, як я. І це те, що мені подобається в цьому русі.

Насамперед я зрозуміла за всі ці роки, що неможливо прикрасити нашу історію. І діти відчувають фальш. Ви маєте дати їм розуміння того, що це було минуле, а ми - в сьогоденні. Ви вивчаєте це для того, щоб переконатися, що таке не повториться в наш час. Я часто бачила трансформації в дитячих групах, вони можуть їхати автобусом із Каліфорнії до Алабами разом, і вони всі друзі та щасливі, незалежно від кольору шкіри. Коли починаєш їм розповідати цю історію, то бачиш, як вони розділяються на групи. Білі діти, з одного боку, відчувають, що чорні діти їх звинувачують, чорні діти, з іншого боку, дійсно звинувачують їх, закочують очі.

Але, як я вже сказала, потрібно, щоб діти зрозуміли, що такого більше ніколи не повинно статися ні з якими людьми. І якщо ви не знатимете, що таке відбувалося, то будете приречені на те, щоб дозволити цьому статися знову. Отже, якою буде ваша роль у тому, щоб запобігти цьому? І я практично щодня навчала цього перед ковідом. Тому що дітей не можна відпускати з відчуттям вини чи ненависті. Не у цьому ідея навчання історії. Якби справжня історія була написана, білі діти нікого б не ненавиділи. (...)

Of course! Please provide the text you'd like me to make unique.

Оксана Брюховецька — київська дослідниця, художниця та куратор, яка займається творчими проектами.

Чотири роки мешкала у Сполучених Штатах. У 2020-му, коли відбувалися протести Black Lives Matter, жила в Новому Орлеані, із сім'єю долучалась до вуличних демонстрацій. Згодом подорожувала півднем Америки, зокрема Луїзіаною, Міссісіпі та Алабамою, ознайомлюючись з історією афроамериканців та їхніми визвольними рухами. Понад 20 інтерв'ю, записаних у США, стали основою дослідження, представленого в цій книжці.