Жебракування: неможливість чи свідомий вибір?

Чому наміри багатьох благодійників витягнути безпритульну бабусю зі складних життєвих обставин й убезпечити від можливих загроз під час холодів звелися до нуля? Чи дійсно безхатьки страждають без даху над головою? "Зоря Полтавщини" досліджувала суспільне явище.

"Живемо у дуже дивний і болісний час. Час, коли одні пирують, а інші - просто намагаються вижити. Сьогодні я побачила бабусю. Їй 84 роки. Вона боса - у мокрих шкарпетках. Без куртки, лише кілька старих светрів, нашарованих один на один. Вона не ходить, сидить у кріслі колісному. Стоїть на зупинці "Площа Київська" у Полтаві.

Вона позбавлена даху над головою. Не має жодних документів. Це людина, що змушена була покинути свій дім. Усе, що в неї є, вміщується в білому мішку, майже як у Святого Миколая, лише замість подарунків там лише кілька шматків тканини, які важко назвати справжніми речами.

Я не змогла втриматися і підійшла до неї. Поцікавилася, куди вона прямує і чому виглядає так пригнічено. Бабуся пояснила, що блукає вокзалами, адже в притулках немає вільних місць.

Викликала поліцію. Поки чекала, телефонувала до притулків, які змогла знайти в інтернеті. П'ятниця, 17:00. Ніхто не відповідає. Або недоступно. Бабуся розповіла, що її вигнали з Південного вокзалу, а поліція просто посадила в тролейбус. Так вона й опинилася на цій зупинці. Поліція приїхала. Сказали прямо: "Притулків тимчасового чи постійного перебування немає. Ті, що були раніше, закрили". Єдине, що вони можуть запропонувати, це знову посадити бабусю в тролейбус і відправити на Київський вокзал. Ось і все.

Обурення. Гнів. Відчуття безпорадності. Розуміння того, що я, як особа з інвалідністю, не в змозі надати більше допомоги ні в фізичному, ні в фінансовому плані. І ще важче усвідомлення того, що, здається, державі чи місту це також не є пріоритетом.

Хотілося взяти цю бабусю і привезти прямо до кабінету в. о. міського голови Катерини Ямщикової чи до департаменту соціального захисту. Але знову - час.

П'ятниця. Вечірній час. Міська рада закрита...

Десятки мільйонів гривень виділяються на соціальний захист громадян. В умовах війни, що триває в державі, багато людей втрачають свої домівки та здоров'я. Однак, на жаль, навіть базових потреб не задовольняють: для 84-річної жінки, яка пересувається на інвалідному візку, немає жодного місця для тимчасового притулку.

Бабусі вже 84 роки. Які в неї подальші плани?

"Це не має жодного сенсу, але я все ж вирішила це записати..."

Цю зворушливу та водночас шокуючу розповідь поділилася у Threads мешканка Полтави Тетяна Омелай. "Зоря Полтавщини" вирішила доповнити цю історію.

Враховуючи обговорення цієї ситуації в соціальних мережах, можна помітити, що багато небайдужих людей готові були прийти на допомогу безпорадній бабусі. Дехто запропонував звернутись до благодійного фонду "Старенькі", який займається підтримкою самотніх літніх людей. Інші зазначили, що на популярному українському ресурсі для пошуку безкоштовного житла "Прихисток" є кілька варіантів. Також пропонували звернутися до фондів "Проліска" і "Карітас" для отримання продуктів харчування та соціальної допомоги. Крім того, підказували, що фінансову та юридичну підтримку можна отримати через БФ "Право на захист". Хтось висловив ідею відкрити рахунок у монобанку для додаткових витрат на догляд за бабусею. Одна жінка навіть була готова оплатити приватний пансіонат, поки вирішується її подальша доля... Відгуки були сповнені емоцій.

"Чи може поліція розшукати тимчасове житло? А як щодо будинків для літніх людей?"

"Не слід зволікати, треба миттєво відвезти людину туди, де можуть надати допомогу! Це вже справжній абсурд — залишити безпорадну людину в тролейбусі..."

"Чому її наразі не можуть госпіталізувати? Чи, можливо, в лікарні немає потреби в таких пацієнтах?"

Цей пост варто продемонструвати всім, хто має упередження щодо тих, хто не покидає прифронтові райони. Багато людей просто не мають куди їхати! Якщо ви одинокий пенсіонер, то варіантів для постійного проживання практично немає, а також відсутні належні соціальні та медичні послуги.

Проте, подальші розмови про цей інцидент не призвели до жодних результатів. Здається, бабуся, яка користується інвалідним візком, зникла з Полтави.

Ми безрезультатно шукали її на станціях, ринках та в інших переповнених місцях, де звичайно можна зустріти людей без даху над головою.

- Ні, не чули про неї, - лише знизували плечима ті, до кого ми зверталися з питаннями про літню жінку. - Вона не з'являється на безкоштовні обіди, які волонтери роздають на Південному вокзалі.

Згідно з офіційними заявами, ситуація з "зниклою" літньою жінкою, яка знаходилася у кріслі колісному, виявилася значно менш драматичною, ніж її описала авторка емоційного допису в соціальних мережах.

На ранок наступного дня жінка повідомила, що о 7:30 завітала на вокзал — мала намір поспілкуватися з бабусею, але так і не зустріла її. З тих пір вона більше не натрапила на неї в жодному іншому місці.

Після цього обговорення віртуальної тематики вичерпалися, а ентузіазм тих, хто прагнув допомагати, поступово згас. "Об'єкт" їхньої опіки зник у безмежжі України, навіть не підозрюючи, яке щасливе й комфортне життя могли б йому забезпечити добродійні люди.

26 грудня приблизно о 17:00 до патрульної поліції надійшов дзвінок. Жінка, яка звернулася, повідомила, що на площі Київській вона натрапила на літню жінку, яка сиділа в інвалідному візку і, очевидно, потребувала допомоги, - зазначила речниця патрульної поліції Полтавщини Ірина Пилипенко в інтерв'ю "Зорі Полтавщини". Патрульні, прибувши на місце, запропонували бабусі викликати "швидку", яка могла б доставити її до притулку для безхатченків (оскільки їхні автомобілі не пристосовані для перевезення інвалідних візків). Проте вона рішуче відмовилася від будь-якого транспорту і попросила, щоб її разом з візком посадили в тролейбус, що прямував до Київського вокзалу. Патрульні виконали її прохання і попередили водія тролейбуса, щоб той допоміг жінці вийти на кінцевій зупинці. Відомо, що ця особа постійно переміщується між містами і живе на вулиці.

Таку ж інформацію надає й керівниця Центру адаптації для бездомних та осіб, які були звільнені з місць позбавлення волі, благодійної організації "Світло надії" Марина Переверзева.

За словами представників поліції, патрульні з Полтави, виявивши літню жінку, зв'язалися зі своїми колегами у Харкові. Ті, у свою чергу, звернулися до благодійного фонду "Схід SOS", який надає допомогу людям, що постраждали від військових дій, а також переселенцям. Волонтери з Харкова швидко прибули на вокзал, щоб забрати бабусю під свою опіку, але вона категорично відмовилася покидати місце. Коли благодійники вирішили обговорити ситуацію, жінка несподівано зникла.

За неофіційними відомостями, вона має "опікуна", який вивозить її на вулиці для жебракування та забирає отримані пожертви. Здається, вона залишає собі трохи на харчування. Кажуть, що її часто помічають з чипсами, тому їй дали прізвисько "Чипса".

Марина Переверзева говорить, що одна небайдужа полтавка у телефонній розмові розповіла їй, що "Чипса" жебракувала у Полтаві кілька днів, і вона віднесла їй нові теплі речі. Але коли наступного дня знову прийшла на місце її жебракування, то обновок при бабці не було. Пояснити, де вона їх поділа, та не могла.

- Чому ви не взяли її до свого Центру? - питаю Марину Переверзеву.

- Згідно з правилами у нашому закладі мають право проживати лише особи віком до 60 років, котрі можуть самі себе обслуговувати. Ми займаємось переважно людьми, які виходять з місць позбавлення волі, реєструємо їх у себе, щоб вони могли отримувати соціальні виплати, оформитись на роботу тощо. У нас немає штатних працівників, які доглядали б за немічними. Адже їм треба міняти памперси, купати, переодягати, саджати у крісло колісне... Та навіть те ж крісло у двері Центру не проїде! Ми можемо дати чаю, щось поїсти, зігріти, але не більше. Буває, під наш заклад хтось привозить таких людей, розуміючи, що ми не залишимо їх у біді. Тоді ми починаємо їх кудись прилаштовувати: телефонуємо в інші організації, подаємо інформацію в групи. Бабусю слід оформлювати в геріатричний пансіонат. Однак це дуже копітка справа. Збір документів (а їх часто доводиться відновлювати) займає щонайменше пару місяців. А цей час людина без даху над головою десь має знаходитись. Цим опікуються управління соціального захисту. Однак бабуся цього не хоче. Як змусити людину? Вона обрала таке життя...

Де ще можна знайти підтримку для тих, хто зіткнувся з важкими життєвими ситуаціями і потребує допомоги ззовні?

Територіальні центри соціального обслуговування надають допомогу громадянам, які її потребують. Це державні організації, присутні в кожній громаді, що мають сектори для обліку бездомних осіб. Багато з цих центрів обладнані стаціонарними відділеннями, де люди можуть знайти тимчасовий притулок. Відомо, що в Диканьці існує реабілітаційний центр для бездомних людей старше 60 років з інвалідністю. Також чула, що в Івонченцях, поруч з Полтавою, є приватна ініціатива, яка забезпечує дах над головою для таких осіб.

— Ні, ні, я не збираюся нікуди оформлюватися! — відмовляється від моєї пропозиції невисокий чоловік на милицях у потертій куртці, який, судячи з усього, є безхатченком. Ми поговорили на Південному вокзалі. — Це ж призведе до втрати пенсії. А так я вільний! Щойно волонтери частували їжею, зараз сяду в електричку й вирушу в Гребінку. А звідти, якщо захочу, можу до Києва. Це ж безкоштовно і тепло, з посвідченням. Поліція дозволяє ночувати на вокзалах. Не життя, а справжня розкіш!

Чоловік, від якого розповсюджується запах аж ніяк не "Діору", усміхається беззубим ротом. Він щасливий у своєму стані. Нез'ясованим лишилось питання, хто заробляє на "Чипсі". Двоє чергових патрульних з Полтавського міського управління поліції, у котрих я також розпитувала про бабусю на кріслі колісному, відповіли, що мої запитання не до них. Бо вони не відслідковують переміщення безхатьків. А рейди серед них час від часу проводять колеги з Подільського райуправління. Та, оскільки ці люди часто мігрують, не факт, що особа, яка мене цікавить, потрапляла в їхнє поле зору.

"Ця жахлива війна принесла стільки страждань, втрат і знищених доль..."

Цю фразу я зустріла в обговореннях навколо цієї історії. Проте я не стала б пов'язувати її лише з війною. Насправді, ми не можемо з упевненістю стверджувати, чи дійсно бабуся є внутрішньо переміщеною особою. Жебракування — це явище, яке існує вже давно, і є одним із способів вирішення фінансових і матеріальних труднощів, можливістю швидкого збагачення, а також способом життя для певних соціальних груп. Це дуже складна проблема, яку жодна країна досі не змогла вирішити, незважаючи на численні спроби різних інституцій.