Press "Enter" to skip to content

Маніяк посеред нас. 16+

  • 194
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Звідки беруться серійні убивці, як їх ловлять, і чому сьогодні цього ніхто не робить. Взято з zaborona.com.

Автор: Дмитро Фіонік
Верстка: Наталя Самсонова
Ілюстрації: Антон Скиба

Упродовж останніх десяти років в Україні спіймали кількох серійних убивць. Найкривавіший із них – сексуальний маніяк на прізвисько Елвіс. Він діяв у Васильківському районі Київської області. Водночас, у тій же місцевості, жінок переслідували ще два маніяки. Аби їх вирахувати, криміналісти почали створювати унікальну технологію упіймання серійних злочинців.
Завдяки слідчому Руслану Сушку та іншим провідним маніякознавцям України, ми реконструювали маловідомі і криваві події того часу.

Ніщо в упиреві не видає упиря. Це чоловік середніх літ, середньої тілобудови, без особливих ознак. Освіта також, звісно, середня. Одружений або розлучений. Випиває в міру. Не має близьких друзів. Провадить підкреслено традиційний спосіб життя. Про нього позитивно відгукуються на роботі. Це портрет абстрактного сексуального маніяка – серійного вбивці.
Точніше сказати, поверхневий і неточний фрагмент портрета. Цілісна картина займає сотні сторінок і являє собою наукову працю, підготовану командою українських криміналістів. З 2007 до 2013 року в Україні розвивався унікальний криміналістичний напрям, який умовно можна наректи маніякознавством.

Усе почалося із полювання на васильківського душогуба Юрія Кузьменка на прізвисько Елвіс. Слідчою групою, яка впіймала Елвіса, керував підполковник Руслан Сушко.
Ніщо в мисливцеві за упирями не видає мисливця. Колишній слідчий з особливо важливих справ Головного управління МВС (у народі – важняк) Руслан Сушко – кремезний чоловік років п’ятдесяти. Вуса й окуляри роблять його дещо схожим на технічного інтелігента. Такого легко уявити біля кульмана у якому-небудь конструкторському бюро. І це не просто образ – у Сушка дві вищі освіти, перша – технічна (Київський політех), друга – юридична (КНУ ім. Шевченка). Що ще? Одружений, двоє дітей.
За плечима в Сушка 12 тисяч судових вироків (мова йде про справи, де він був слідчим і керівником слідчих груп). Із них 8 тисяч – за особливо тяжкі злочини: вбивства, зґвалтування, розбої, пограбування.

Ініціація
Початок цієї історії нагадує сюжет у стилі братів Грімм. Жив-був столяр. І все в нього було як у людей: робота, старі жигулі, сварлива дружина, пасинок. Ніхто не міг би сказати про нього поганого слова: не пиячив, не байдикував. Одне лиш горе – нічим особливим столяр не виділявся. Ані багатством (хоч і грошей на життя вистачало, але не розкошував), ані здібностями (на роботі добре справлявся, але зірок із неба не хапав), ані якимось хобі. Постійно відчував, що наче чогось бракує. У вільний час столяр самотньо блукав лісом, сердився на людей. Якось забрів дуже далеко, до гнилого болота біля закинутого аеродрому. Зустрів його там болотяний диявол і, розгледівши погані думки столяра, вселився в нього.
Того ж дня упир вистежив, зґвалтував і задушив дівчину. Ззовні столяр ніяк не змінився, ніхто як і раніше нічого поганого про нього сказати не міг. Однак відтоді в навколишніх селищах почали зникати жінки: молоді і старі, заміжні та самотні, вродливі й не дуже. Страх охопив спершу одне село, що біля лісу, згодом друге, а через деякий час прийшла біда і до найближчого міста. Потім до наступного. Ну і по черзі – Боярка, Васильків, Фастів.
Це не казка. Вигаданий персонаж тут лише болотяний диявол (хоча хто зна). Усе інше – спрощена історія формування сексуального маніяка-вбивці, столяра з Боярки, Юрія Кузьменка.
Спрощена, тому що диявол водив його садами, лісами та лісосмугами кілька років, поступово перетворюючи в упиря. У поле зору правоохоронців він уперше потрапив у 2002 році. У Київському ботанічному саду імені Гришка нападав на жінок, котрі йшли на роботу. Під час затримання його побили місцеві міліціонери. Приблизно рік провів у слідчому ізоляторі. Був звільнений достроково за хорошу поведінку. Оскільки був столяром, ремонтував меблі тюремному керівництву. Справлявся.
Після короткого ув’язнення повернувся до попередніх занять: столярував, підробляв приватними перевезеннями на старенькій п’ятірці. І знову нападав на жінок.
Згідно з матеріалами слідства, перше вбивство Кузьменко скоїв 19 червня 2006 року. Того дня його автомобіль зупинився біля 20-ти річної студентки, котра поверталась із Києва до рідного села. Дівчина волокла важку сумку до автобусної зупинки. Кузьменко теж родом із тих місць і знав її. Запропонував допомогу. Відвіз її до закинутого аеродрому. Жертва чинила опір. Під час бійки Кузьменко її вбив. Згодом він поділиться своїми враженнями зі слідчим Русланом Сушком: «Коли я її задушив, то пережив такі відчуття, що зрозумів – це те, що я шукав». Так відбулася ініціація маніяка серійного-убивці.
Однак і це спрощена версія.
Насправді, кров на руках Кузьменка з’явилася ще рік до того. 25 травня 2005 року він влаштував засідку в лісосмузі біля станції Глеваха, на стежці, якою дачники скорочують собі шлях до платформи. Вистежив 68-ми літню пенсіонерку. Ударив по голові, затягнув у кущі, почав ґвалтувати. Старенька знепритомніла й померла на місці через кілька годин – від інфаркту.
Родичі пенсіонерки почали бити на сполох третього дня. Міліція відмовилася приймати заяву про зникнення за місцем проживання старенької (смт Вишневе). Дочки загиблої пояснили – оскільки зникла в Глевасі, то звертайтесь у Васильків (райцентр). У Василькові заяву прийняли, але шукати бабцю не стали. Тіло знайшли самі родичі. Васильківська міліція відмовилася порушувати справу. Мовляв, жінка зривала із себе білизну через спеку.
Складається враження, що десятки правоохоронців діяли в змові з упирем. У ті часи, коли він ще не вбивав, а лише ґвалтував, його можна було упіймати. Відомо кілька випадків, коли міліція під різними приводами відмовляла жертвам Кузьменка в порушенні кримінальних справ. Одна із таких потерпілих роками зберігала труси зі слідами сперми ґвалтівника, надіючись, що його рано чи пізно впіймають, а труси стануть речовим доказом. Так і сталось: його упіймали через кілька років, але вже після того, як ґвалтівник еволюціонував у серійного вбивцю.

З кожним місяцем маніяк удосконалював свою майстерність: почав одягати на голову панчоху, на руки рукавички, влаштовував лісові засідки. І залишав усе менше доказів.
До 2007 року в трикутнику населених пунктів Боярка-Васильків-Корчі кількість жіночих трупів росла з геометричною прогресією. Опізнаних та неопізнаних. Епідемія вбивств зачепила сусідній Фастів.
На запитання про те, чому міліція відмовлялася порушувати кримінальні справи, слідчий Сушко реагує різко:
– Тому що дегенерати. Раніше я думав, що це професійна деформація, а потім зрозумів, що вони такими народжуються. Їм все пофіг.
За словами Сушка, місцеві оперативники не лише всіма можливими способами відмовлялися порушувати кримінальні справи, а й могли заховати останки жертв.
Безкінечно це не могло тривати. У 2007 році керівник департаменту карного розшуку МВС України Василій Паскал висунув версію, що у Васильківському районі Київської області діє серійний убивця. Підстава: на трьох тілах були виявлені «біоматеріали», що належали одному й тому самому чоловікові.
Ментів готові були розірвати
З Русланом Сушком ми зустрілися на літній терасі кафе неподалік Подільського суду. Руслан Миколайович пив мінеральну воду і смачно описував полювання на Елвіса. До речі, саме манера розмови видає в ньому силовика. Щось хиже присутнє в його мові. Не агресивне, а власне хиже.
Він добре пам’ятає день, коли в одному із міністерських кабінетів йому поставили завдання упіймати маніяка:
– Викликає генерал Петро Коляда. Іду я, іде його зам, генерал Василій Топчій. У Коляди спілкування своєрідне. З цензурних висловлювань, здебільшого, вигуки. Починає говорити: «Усі обласні підараси…» Формулює завдання – від справи обласних усунути до бісової матері. Але непомітно. Нехай працюють, але дезінформовано. Хай бігають. «А ти, – каже – створюй свою групу з киян».
Розмова продовжилась у кабінеті генерала Топчія. Генерал запитав підполковника:
– Зрозумів, ні?
– Нереально. Я зараз обдзвоню райони, кого мені дадуть? Дебілів, які заважають районним керівникам працювати.
– Дивись, як це робиться, – відповів Топчій і підняв слухавку.
Сушко з пам’яті красномовно відтворює розмову генерала з невидимим співрозмовником: «Славко, привіт. Мені тут на слідче управління два ордени виділили. Є в тебе така толкова людина, щоби бойовий, рвав-метав і крові не боявся? От і добре».
І так вісім разів.
Наступного ранку в кабінеті Сушка зібралися вісім найкращих київських слідчих. Міцна чоловіча дружба зав’язалася відразу:
– Виклав завдання. Зібралися їхати в район. Я відправив водія заправити автобус. Дивлюсь на хлопців – затиснуті, перший раз у міністерстві…
Сушко робить паузу, посміхається, продовжує:
– І тут до мене заходить колега із сусіднього кабінету – з інспекції по особовому складу. Ми цю інспекцію жартома називали гестапо. Кличе відійти: «У мене день народження». Відповідаю: «Не можу, у мене група». – «Давай усю групу». Ну я й кажу: «Пацани, нас усіх викликають у гестапо». Загалом, поки водій автобус заправив, у мене всі також зап… перезнайомились.
– У Васильків того ж дня поїхали?
– Звісно. Навіть щось зробити встигли. У подальшому роботу домовились організувати так – вранці збираємось у моєму кабінеті, п’ємо каву, обмінюємось інформацією, розподіляємо завдання. Автобус відвозить усіх на територію, десантує кожного в його місце, вони відпрацьовують день і своїм ходом повертаються до Києва. А вранці знову збираються в мене, приносять матеріали.
Сушко вертить у руках склянку мінеральної води.
– Початок був важкуватим. Справа в тому, що у Василькові населення вже було роздратоване, ментів готові були розірвати. Першого ж дня на одного з моїх слідчих нацькували собак, які роздерли йому штани, іншого намагалися побити, у третього стріляли з рушниці… А потім робота налагодилась.
Аномалія
Криміналісти стверджують, що упирі – особливі життєлюби, у них унікальний мотив: маніяки ризикують і вбивають заради психологічної розрядки. Заради миті збоченого кайфу. Вибір жертви – загадка, пов’язана з якоюсь психологічною особливістю злочинця. Діє маніяк зазвичай наодинці і, загалом, відлюдькуватий. Його близькі – дружина, діти, батьки, сусіди можуть роками ні про що не здогадуватися.
Усе це доволі ускладнює полювання на упиря. Аби дізнатися бодай краплю інформації про певний екземпляр, потрібно дочекатися, допоки ця сволота скоїть черговий злочин. Звучить страшнувато, але правда. Водночас криміналістичних теорій, що описують звички й типологічні особливості серійних убивць – безліч. Кузьменко не підпадав під жодну.
Вважають, що сексуальні маніяки доволі перебірливі – об’єктом їхньої уваги стають люди певної зовнішності, скажімо, дівчата приблизно одного віку, схожої тілобудови, інколи – однієї професії. Однак серед жертв васильківського маніяка були як і зовсім юні студентки, так і 80-ти літні бабусі. Представники найрізноманітніших професій та соціальних статусів.
За способом вбивства упирів ділять на дві категорії: організовані та дезорганізовані. Організовані – ретельно готуються до злочину, дезорганізовані – діють імпульсивно. Васильківський душогуб був креативний: інколи будував халабуди, влаштовував засідки, інколи діяв спонтанно. Був випадок, коли він побачив дівчину крізь вікно електрички, вийшов на станції й напав на неї.
Кожен злочинець має свій почерк: спосіб умертвіння, манеру вистежувати жертву та інші звички. Перекладаючи на мову криміналістів, усі ці звички створюють певну «слідову картину». Лісовий демон і тут відрізнявся різноманітністю: когось душив голіруч, когось у рукавичках, когось ременем, когось зарізав, через когось пропустив електричний розряд.
Згадуючи ті дні, коли слідча група почала роботу, Сушко кілька разів повторює:
– Розумієте, слідова картина була… різна. – І майже викрикує – Різна! Експериментатор хрєнов…
Київські слідчі не знали, та й не могли знати, що на околицях Василькова і Фастова тоді одночасно діяли три маніяки. Така гіпотеза була б занадто сміливою. Сексуальний маніяк-серійний вбивця усе-таки рідкісний екземпляр.
Спершу припускали, що більшість знайдених у 2007 році жіночих трупів були справою рук одного злочинця. Перед слідчими почали промальовуватися контури невідомого науці звіра. На кшталт собаки Баскервілів.
Через кілька місяців Сушко отримав інформацію від колег із західної України: в одному із карпатських сіл затримали молодого чоловіка, який убив чотирьох літніх жінок. Його «біоматеріал» збігався зі слідами на тілах чотирьох бабусь, яких знайшли у Васильківському районі. Як виявилося згодом, батьки чоловіка, розуміючи, що у Василькові почалося серйозне полювання, сховали свого сина в Карпатах. Де той продовжив займатися улюбленою справою – вбивством бабусь.
Київські слідчі полегшено зітхнули й навіть трішки відсвяткували цю подію. Однак радість була недовгою – у васильківських лісах продовжували з’являтися нові трупи. Робота київської слідчої групи під керівництвом Сушка продовжилась.
Одне з основних завдань на першому етапі розслідування – визначити ареал проживання упиря. Класична криміналістика розрізняє локальних і мандрівних серійних убивць. Перші діють в околицях свого дому чи роботи, здійснюючи свої злочини приблизно ж у тому радіусі, що й домогосподарка, яка ходить за покупками – не зовсім біля дому, але й не в сусідньому селі. Мандрівні ж, відповідно, мандрують.
Кузьменко й тут виділився.
Спершу Сушко буквально жив у поїздах, вивчаючи всі свіжі трупи в Україні – потрібно було виключити версію про те, що маніяк часто пересувається країною. Пізніше вдалося встановити, що ареал його полювання – у межах напрямку електрички Київ-Фастів. Тобто Кузьменко був ніби й не локальним серійним вбивцею, але й мандрівним його назвати не можна було. Однак із цього випливало, що оскільки маніяк пересувається електричкою, то автомобіля в нього немає. Висновок цей хоч і логічний, однак помилковий.
Експерти вивчили кілька трупів, які були знайдені на значній відстані від залізничної колії. Було встановлено – біоматеріал, що належав ймовірному злочинцю (слина, сперма, піднігтьовий вміст, епітеліальна тканина головки статевого члена, волосся) збігається зі слідами, залишеними на трупах біля станції. Варто сказати, що далеко не завжди вдавалося знайти тіло із «біологією» злочинця, оскільки більшість тіл були вже із серйозними гнильними змінами, на яких відшукати сліди злочинця нереально.
Отож, автомобіль є. Вірніше – швидше всього є. Але який? У Сушка промайнула думка:
– Нам було відоме місце злочину, інколи ми могли з точністю до кількох секунд визначити час вбивства. Як? Ну ось, наприклад, вбивство завідувачки дитсадка. Царство їй небесне. Вона завжди в один і той самий час виходила з дому й через дванадцять хвилин була на роботі. Стежка через ліс. У момент вбивства була хороша погода. Я подумав – а раптом у цей час там пролітав супутник? Раптом. Якби в нас був знімок, ми могли б побачити автомобілі, що проїжджали й зупинялися в околицях. Нехай їх буде десятки чи сотні. Але це вже щось.
З цією ідеєю підполковник Сушко пішов до військових – в управління розвідки. Йшов через магазин.
– Узяв дві пляшки коньяку. Вони спершу поставилися до моїх питань холоднувато. Після першої пляшки вже тепліше. Після другої – побігли в магазин. Після третьої – ми знайшли спільну мову. Ми навіть домовились, що якби нам надалі знадобилось, то вони на літаку будуть баражувати та фотографуватимуть місцевість. Але як заглянути в минуле? Чи пролітав супутник? Український супутник не літав, але, можливо, був натівський.
– Дізналися?
– Ми зверталися до НАТО. Оформлювали запит через Генпрокуратуру, Міноборони й інші інстанції. Ми відправляли параметри – час і місце, а в НАТО шукали зйомку в архіві. Це, до речі, платна послуга. Один знімок п’ять на п’ять кілометрів — 1250 доларів. А таких знімків нам треба було багато. Держава платила.
– Авто знайшли?
– Більш-менш. Що можна побачити із супутника? Номери не побачиш. Але ми дійшли до висновку, що колір автомобіля або зелений, або синій, або червоний. Марка – москвич або жигулі.
Коло пошуків ніби звужувалось, але однаково було неймовірно великим. Ну дуже повільно ця справа обростала новими деталями. Хоча слідчі вже знали деякі звички та психологічні особливості маніяка – ніколи не розкидав речі, змушував жертв акуратно складати одяг.
Виринули з небуття справи про зґвалтування минулих років (пам’ятаєте сховані труси?). Виявилося, що маніяк одних жертв вбивав і ґвалтував, інших ґвалтував, але не вбивав, третіх вбивав, але не ґвалтував. Були також випадки, коли Кузьменко обмежувався розбоєм. Київській слідчій групі вдалося знайти тих, хто вижив. Це був великий успіх.
Правоохоронці обшукали лісосмуги і провели кілька спецоперацій: «Ліс», «Спецназівець» і «Тітки». Найцікавіша з них – «Тітки».
Операція «Тітки»
Своє завдання виконували, звісно, й обласні міліціонери. Сушко про їхню роботу відгукується з певним сарказмом. Але місцевим правоохоронцям було до не сміху. На початку 2008 року керівником кримінального розшуку Київської області був призначений Сергій Князєв (сьогоднішній голова Нацполіції). За відгуками колег – «бойовий оперативник». Через десять років Князєв згадує, що двічі на місяць звітував заступнику міністра про справу про серійні вбивства. З цих нарад Князєв, з його ж слів, виходив «увесь мокрий від напруги».
Саме в Князєва виникла ідею долучити до слідчої групи психологів. Полковник, кандидат психологічних наук Ірхін згадує:
– Сергій Князєв зрозумів, що за допомогою звичайних міліцейських методів, наприклад, квартирних обходів, упіймати серійного вбивцю не вдасться. І згадав про психологів, вчених… У розробці було понад 50 епізодів, не всі з них мали стосунок до Кузьменка. 56 трупів. А було ще з десяток живих жертв, які були зґвалтовані, не заявили й не збиралися заявляти в міліцію. Не хотіли нічого розповідати. Потрібно було визначити, котрі епізоди – ланки того чи іншого ланцюжка.
Ось так слідчий з особливо важливих справ Руслан Сушко познайомився з Юрієм Ірхіном. Вони швидко знайшли спільну мову, їхня співпраця триває й до сьогодні. (Сушко пише дисертацію, Ірхін його науковий керівник).
– Уявіть 45-ти літню жінку, котру зґвалтували, – продовжує Ірхін. – Чи буде вона щось розповідати молодому оперативнику? Та ніколи. Тому і провели операцію «Тітки». Серед міліцейських психологів спеціально вибрали жінок. Ось, зокрема, моя дружина (вона, як і я, полковник і психолог), брала участь. Наші жінки озброїлися винами, коньяками й пішли бесідувати з постраждалими.
Жертвам і справді потрібні були психологи. Вони тяжко виходили з депресії, місяцями наодинці долали пережите горе. Але були й такі, що ставилися до того, що трапилось, як до пригоди. Усі вони по-різному описували кривдника. Однак все-таки помаленьку почав вимальовуватися портрет маніяка.
Лісовий демон був по-своєму гарний. Принаймні дехто з жертв його таким бачив. Одна із них порівняла його зовнішність з Елвісом Преслі. Відтоді маніяка Кузьменка іноді називають Елвісом. Це порівняння дратує Ірхіна: «Ну не схожий він на Елвіса… Хіба може з певного ракурсу…»
У погляді упиря був якийсь тваринний магнетизм. Слідчий Сушко каже просто: «Морда добра». Жінки натомість, описуючи його зовнішність, були більш багатослівні. До речі, згодом, коли його вже упіймали, один із товаришів по чарці Юрія Кузьменка розповідав міліціонерам, як Юрік у нього переманив коня – на спір. Не вкрав, а саме переманив. Поговорив із ним і норовлива тварина пішла. Якась дівчина згадувала, що він на автобусній зупинці підходив до зграї бродячих собак, гладив їх. І вони не нападали на нього, не втікали.
Інколи він розмовляв зі здобиччю. Комусь сказав: «Ты моя лошадка». Вступаючи в статевий зв’язок, не завжди еякулював. Через кілька років один із психологів, який вивчав Кузьменка, напише дисертацію з сексопатології. Для Кузьменка в сексі не настільки був важливий оргазм, як процес оволодіння, відчуття влади. Йому подобалося почуватися богом. А деяким жертвам, як не дивно, подобався такий бог.
Виявилося, що поки упир полював на здобич, а слідчі полювали на упиря, була ще одна людина, котра шукала зустрічі з Кузьменком. Дівчина, яку він раніше зґвалтував. За її словами, тоді, на лісовій стежці, вона відчула «неймовірний оргазм». Молода жінка певний час поневірялася в електричці за маршрутом Київ-Фастів-Київ, але, на її щастя, так більше й не зустріла дивовижного чоловіка «з членом Аполлона».
Зустріч могла б закінчитися черговим вбивством. Криміналістична аксіома – маніяк не зупиняється. Упир майже завжди голодний. Поступово проміжки часу між злочинами скорочуються. За словами Ірхіна, відбувається «наростання маніякальної тяги».
– Кузьменко був винятково охайний, педант, – перелічує його риси Ірхін. – На перший погляд, бридливий. Одягав рукавички, однак коли здійснював коїтус, презервативом не користувався. Чому? Одна з його жертв – 86-ти літня бабця, яка рідко милась. Не погребував. Якби не одні й ті самі біологічні сліди, ніколи б не здогадались, що такі випадки – справа рук одного злочинця. Довелося ламати всі стереотипи.
Феноменом васильківського душогуба зацікавились у Державному науково-дослідному експертно-криміналістичному центрі (ДНДЕКЦ). З благословення двох генералів МВС почали проводити науково-практичні конференції та круглі столи, під час яких, окрім інших питань, розглядали методики пошуку серійних убивць. Організацією цих подій займався заступник керівника ДНДЕКЦ, один із найкращих українських практиків-криміналістів, полковник Андрій Коструб.
– Ідея полягала в тому, – розповідає Коструб, – аби об’єднати зусилля практиків і теоретиків: слідчих, експертів-криміналістів, юристів, медиків, психологів. Ми запрошували наукових авторитетів зі всієї України, авторів підручників.
Учасники круглих столів згадують, що відбувалися такі події в режимі «мозкового штурму», який часто починався до початку засідання і продовжувався після офіційного завершення – уже під коньячок. Однією із найбільш обговорюваних тем були «таблиці Відонова».
Леонід Відонов (1927-2013) – радянський і російський криміналіст, автор фундаментальної наукової праці із невимовною назвою «Кримінальні характеристики вбивств і система типових версій про осіб, що скоїли вбивство без свідків». Суть – на базі величезного статистичного матеріалу Відонов вивів закономірності – про що свідчить та чи інша деталь у слідовій картині про особистість вбивці. Це дуже неочевидні знання, що перетворюють слідову картину в текст, який професіонал зчитує за кілька годин.
Використовуючи таблиці Відонова, можна, до прикладу, за характером зґвалтування з певною похибкою припустити, чи мав ґвалтівник уже судимості (колишні зеки більш схильні до анального сексу). Залежно від того, як завдавалися побої, є можливість визначити стать злочинця (на рефлекторному рівні жінки шкодують обличчя жертви). Або, наприклад, таке – численні, явно надлишкові ножові поранення дають можливість припустити, що вбивця не надто сильний фізично, не впевнений у собі, цілком можливо, у стані афекту. Не виключено, що це підліток чи жінка.
У випадку з васильківським душогубом таблиці Відонова не те, щоби не працювали, але їх було явно недостатньо. Професор Донецького юридичного інституту МВД України (сьогодні розташований в Кривому Розі) Олексій Одерій говорив про те, що таблиці Відонова застаріли.
– Психологія злочинця змінюється в міру того, як змінюється епоха, культура, етичні норми, побут, сексуальні практики, уявлення про прекрасне, життя вулиці, – пояснює Одерій. – Відонов укладав таблиці, опираючись на радянську базу даних про злочини. І вже тому вони застаріли. Окрім того, психологія злочинця залежить від регіону. В Україні було б доцільно розробити кілька версій удосконалених таблиць, зважаючи на специфіку регіону – Захід, Північ, Центр, Південь, Схід.
Створити нову модель побудови версій, опираючись на методологію Відонова, доволі складно. Сушко, Ірхін, Коструб та їхні колеги почали збирати масив даних, аналізуючи тисячі вбивств.
Паралельно відбувалося розслідування.
Одного разу Сушко зводив докупи інформацію про васильківського маніяка з різних джерел. Стіл був завалений паперами. Один лише психологічний портрет, який склав Ірхін, займав 36 сторінок. Потрібно було підготувати черговий звіт. Бюрократія – невід’ємна частина роботи слідчого. За вікном густіли сірі сутінки.
А в цей час…
Остання жертва
…Студентка Аня Бондар вийшла з електрички у Василькові і, тягнучи важкувату сумку, попрямувала до автобусної зупинки. До рідного села було недалеко – 9 км. Подальші події слідчі реконструювали з точністю до секунди.
У кишенях Ані був дріб’язок. Дівчина зупинилася біля банкомата, вставила карточку. На рахунку були 50 грн. На рахунку були – а купюр у банкоматі не було. Поки чекала на автобус, на неї зиркав водій таксі. Він її знав – інколи підвозив. Ось і цього разу надіявся, що Аня підійде до нього. Але вона не підійшла – грошей вистачило лише на громадський транспорт. Згідно з розкладом, автобус уже би мав приїхати. Він ненадовго спізнився – водія затримав дзвінок, розмова із сином тривала 90 секунд. Ці секунди і вирішили долю Ані.
Біля зупинки зупинилася зелена п’ятірка (не таксі), Аня сіла в машину. За кермом був чоловік, який здалеку нагадував Елвіса Преслі (якщо дивитися під певним ракурсом). Таксист зітхнув, рушив і, розвертаючись, кинув погляд на зелені жигулі.
– Чому сіла в машину? – сам себе питає Сушко, ніби все це відбулося вчора й пошуки упиря продовжуються. – Адже в цій місцевості знали про маніяка, знали, що в машину до незнайомців сідати не можна. Ймовірніше за все, за кермом була людина, що викликала довіру. Хто це міг бути? Священик? Військовий? – Сушко робить невелику паузу. – Міліціонер? Чи це був знайомий?
– І?
– Знайомий. Вони навіть якісь далекі родичі. Кузьменко родом із села Барахти. Але найголовніше – таксист запам’ятав дві номерні букви жигулів – ВІ. Він, як виявилося, колишній розвідник, має натреноване око, багато що помічає. Таких автомобілів було 7034 у всій Україні. Я відправив хлопцям у ДАІ інформацію, попросив опрацювати. Так ось, машина нашого маніяка, була в списку 7032-га. Уявляєте?
Інформація про марку автомобіля, дві букви на номерах, окреслений ареал проживання упиря, опис його зовнішності, детальний психологічний портрет і фізичні характеристики дозволили звузити коло підозрюваних до кількох людей. Дільничий узяв у всіх підозрюваних зразок слини. Коли аналіз ДНК був готовий, Кузьменко зник.
До цього моменту міліція володіла інформацією про всі знайомства й родинні зв’язки Кузьменка. Після того, як стало відомо про його зникнення, 30 травня 2009 року один зі слідчих піднімався сходами київської хрущовки, де жив брат Кузьменка. Назустріч йому швидко спускався мужик, віддалено і з певного ракурсу схожий на Елвіса Преслі. «Юра?» – запитав слідчий. «Юра», – відповів мужик і, отримавши сильний удар, впав.
Знайомство продовжилося в СІЗО.
– Сильно били Юру?
– Та ви що, – відповідає Сушко. – Маніяка не можна бити, маніяка треба слухати. Йому виговоритися треба. Перші дві доби оперативники біля нього постійно сиділи. По-перше, аби його там не вбили, по-друге, аби сам не повісився, по-третє, запис вели. Ми порушили якісь інструкції, дістали зверху.
– А у своєму колі якось святкували затримання маніяка?
– Ні. Змучені дуже були, спустошені. Та й роботи ще була купа.
Елвіс-Кузя в перші дні після затримання зізнався в скоєнні 206 вбивств.
Вона повертається
Зізнання вбивці ще недостатньо для того, аби передати справу до суду. Необхідно знайти труп, провести слідчий експеримент, встановити особу жертви. Пошуки тіл жертв Кузьменка – це дюжина окремих детективних історій.
Вечоріє, музика в кафе звучить голосніше. Сушко сердиться:
– Кузьменко не міг згадати деталей. Пори року в нього поділялися на два види: холодно й тепло. Жінок узагалі не може описати. Мав три категорії: молода (десь до 40 років), просто жінка (від 40 до 60) і літня (після 60). Усе! Більше жодних індивідуальних ознак. Ми тоді перерили купу відмовних матеріалів…
– Це як?
– Ну це коли міліція відмовлялася кримінальну справу порушувати. А було й таке, що на одну жертву було відкрито одразу дві справи. Одна – про зникнення, друга – коли знайшли настільки почорнілий труп, що встановити особу неможливо. Різне було. Пам’ятаю, шукали німу. Кузьменко її зґвалтував і задушив поблизу дачного кооперативу біля Одеської траси, а тіло викинув у кущі. Жінка худенька, маленька, тіло швидко скелетувалось. Кузя показує – тут має бути труп. Я місцевих правоохоронців запитую – де?
Сушко зітхає, дещо тужливо поглядаючи в склянку з водою, кличе офіціанта й замовляє бокал пива. Коли пиво приносять, робить великий ковток і продовжує:
– Згадують – був колись труп, був… Я: «Де?» – «Повезли до Фастова». – «Чому до Фастова?» – «У Василькові судмедексперт був у відпустці». Їдемо до Фастова. У Фастові згадують – щось таке було.
– А родичів не опитували?
– Родичів не було, самотня жінка, глухоніма. Дачники її бачили. Була жінка, ходила з квіточками, а потім зникла. Ось і все. Нікому не потрібна. Так ось у Фастові накриваю поляну, наливаю експертам. Поки бухали, знайшли якийсь журнал. Гортали-гортали… Кажуть – досліджували! Номер такий-то. Побухали ще, знайшли копію висновку. Добре. Єдине залишилось – труп де? Не знають, не пам’ятають, довго лежав. Скелет він же не смердить. Короче, я при них дістаю телефон, набираю, кажу в слухавку: «Вася, привіт!» Кидаю на них поглядом – п’ятеро. Ну і продовжую: «Вася, обдзвони мені райвідділи, п’ять камер вибери в різних районах!» Експерти перелякались: «Ти шо робиш?!» – «Не бійтеся, – кажу, – пацани». Наливаю: «Ну, давайте, може востаннє бухаємо». Один із них кричить: «Згадав, згадав! Комунальники забрали!»
Голос Сушка перегукує пісню Емі Вайнхаус: «Black, black, black…»
– Наступного дня ми почали трясти комунальників. Вони: «Труп був, але ми його віддали в похоронне агентство «Петро Великий».
– Ну й назва.
– Так, хороше агентство, у дитячому садку розташоване. Там такий непоганий вибір гробів і взагалі. Петро Пантелеймонович його очолював. Отакий мужик, царство йому небесне. Хороше агентство, район їм землю на цвинтар виділив. Вони що роблять – частину території займає приватне кладовище, частину – місце для захоронення неопізнаних осіб, безхатьків… Петро Пантелеймонович для цієї соціальної категорії все влаштував як годиться: з гробом, священиком, відспівуванням. Усе по-людськи. Єдине, що пам’ятників не встановлювали, робили металеві таблички з номером.
Емі Вайнхаус ніяк не вгамується: «I go back to…» («Я повертаюся…»). Музика лунає голосніше, голос Сушка також. Дві реальності накладаються одна на одну, здається, що під цю пісню десь далеко, над васильківським кладовищем, по сіреньких хмарах йде маленька німа жінка з жовтим букетиком. Невідомо, чому вона хоче, аби її знайшли. Це важливо. I go back to…
– Коли ми приїхали на ексгумацію, там було чисте поле.
– Тобто?
– Табличок нема – на металолом поцупили. Що робити? Прибігає директорка кладовища. Напідпитку. Показує єдину зачіпку – там посеред поля пам’ятник комусь поставили. Ви мультфільм «Острів скарбів» дивились? Ну ось. Від цього пам’ятника тридцять два кроки в одну сторону, потім тридцять два в іншу… Потім лопату тиць – і копаєте. Працюємо, менти гріються (із собою привезли), гробарі риються… Усе як має бути. Але довго. Метр розкопали, два, три… А гробу нема. Е-е-е, кажу. Директорка знову кроки відраховує, показує на місце збоку. Порпали-порпали, у якусь покришку вперлись. Дістають гріб, а там…
«Black, black, black, black…»
– …А там лежить якась баба. Руда. Без ноги. Смердить – недавнє поховання, а нашому мало б уже роки три бути. Явно не вона. Я одразу обдзвонюю райвідділки, припускаючи, скільки цього разу мені камер знадобиться. Усе, думаю, усім кінець. Директорка кричить: «Ой не треба, не треба». Запитую: «Ви кого поховали? Нога де?»
Переполох, скандал. Прилітає Петро Пантелеймонович. Довго щось вимірює, лопату тиць – отут…
– Знайшли?
– Так!
Сушко робить кілька великих ковтків, як людина, що закінчила важку роботу. Пісня Емі Вайнхаус закінчується. У тиші, що настала ненадовго, голос слідчого стає чіткішим:
– Це був ще легкий випадок. Ви зрозумійте, Кузьменко, він же вовчисько. Він у лісі всі ямки, усі кущики, поворотики знає… Веде, веде, веде лісом. Блін. Ми вже заблукали. Приводить, каже: «Тут, було тепло, була жінка, я її задушив». А тіла немає, звісно.
– Звісно?
– А як інакше. Могли тварини з’їсти, могли місцеві оперативники закопати. А на хрєна їм зайві проблеми? Вони ховали-переховували ті трупи. Тому що нерозкрите вбивство, це гіршого немає, це проблеми, це будуть дрючити, а розкривати ніхто не вміє. Ну й ось: «Було тепло, у якому році не пам’ятаю». Офігенна прив’язка, правда?
– І все-таки шукали?
– Звичайно. Там був момент…
Сушко надпиває пива, неохоче каже:
– Перед прибиральницею незручно.
– До чого тут прибиральниця?
– Ну ми зібрали в лісі в одному місці всі кістки, які змогли. Мішок кісток. Приносимо експертам. Ті в шоці – що це? «Труп». «Ні, – кажуть, – тут кістки тварин». Зрештою, ми цілий день на підлозі складали пазл: кісточка до кісточки. Частина кісток не належала людині. Але ми зібрали майже весь людський скелет. Дуже втомились і вирішили, що продовжимо наступного дня. А вранці до кабінету зайшла прибиральниця, побачила. У результаті – серцевий напад. І зі статисткою дивно було.
– Теж серцевий?
– Ні. Їздили на слідчий експеримент, узяли дівчину, здається, студентку з академії МВС. Їдемо до лісу з Кузьменком. Він показує, як усе було. У деяких моментах він показував на ляльці Маші. Якщо мова йшла про якісь випадки, які не травмували психіку, то залучали живу людину – статистку. Й уявіть ситуацію. Він дивиться на неї й каже: «Роздягайся». І вона справді починає роздягатись. Ледве зупинити встиг.
Пригубивши пива, продовжує:
– З адвокатом теж складно працювалось. Ніхто Кузьменка не хотів захищати. Через колегію адвокатів намагалися добитися для нього захисника. Через знайомих домовлялися. А як же, нема захисника – нема суду. Прийшла жінка, яка, я вже потім дізнався, ніколи раніше не працювала з кримінальними справами. А я тоді, у її присутності, ставлю її підзахисному запитання. Підзахисний відповідає – як саме ґвалтував, як саме вбивав. А вона оп – і знепритомніла. Згодом уже знали, що робити – приготували нашатир, коньячок. Усе знадобилося, кілька разів непритомніла.
Маніяк Юрій Кузьменко допомагає слідству. Фото з архіву психолога Юрія Ірхіна

Якийсь особливо важкий спогад заставляє Сушка морщитися.
– Постійно труднощі виникали. Ховати його доводилося. У Лук’янівське СІЗО відвезти не могли – там у когось із керівництва родичка у Васильківському районі зникла й у якогось авторитета, який на той момент там сидів, також. Возили його лісами на слідчі експерименти в касці і бронежилеті, у супроводі не лише конвоїрів, але й загону «Беркута» чи «Кобри». Й ось одного разу ми виїжджаємо з лісу, нам назустріч мужики – засідку влаштували. Дорогу перегородили. Озброєні хто чим. Здати назад, розвернутися наш автобус не може. А народ у Василькові не простий. Там же військова частина. «Віддавайте його нам, – кричать. – Приїхали!»
Сушко замовкає.
– І?
– Там міг бути бій. Співвідношення сил приблизно однакове. Я вийшов до людей, почав розмовляти. Зрозумійте, кажу, вб’єте ви його, і що? Ви розумієте, що хтось зараз сидить і чекає безвісти зниклу дочку? Або маму? Ви розумієте, що нам потрібно відповісти людям на запитання?
Знову замовкає.
– Розступилися, пропустили.

Суд
Від затримання Юрія Кузьменка до суду над ним пройшло два роки. За цей час було доведено 13 вбивств і один замах на вбивство (жертва вижила), десятки зґвалтувань, розбоїв, пограбувань. Судове засідання проходило в закритому режимі. 25 травня 2011 року Апеляційний суд Київської області засудив Юрія Кузьменка до довічного ув’язнення.
Величезна різниця між доведеною й гаданою кількістю вбивств для криміналістики є звичною справою. Наприклад, американський сексуальний маніяк Тед Банді, що став прототипом для кількох фільмів, в 1980 році був засуджений до електричного стільця за кілька вбивств. Вирок здійснили через дев’ять років. За цей час поліція встановила причетність Банді до ще двох десятків смертей. У результаті американським копам, поміж яких був криміналіст і психолог, автор терміну «серійний вбивця» Роберт Ресслер, вдалося довести 26 епізодів. Гадане число жертв Теда Банді – 100. А в Юрія Кузьменка, нагадаємо, 206.
Суд над Кузьменком відбувся навесні, а восени того ж року, 21 вересня, у Фастові був затриманий ще один маніяк – Євгеній Балан, який протягом п’яти років скоїв дев’ять зґвалтувань та вбивств. Його затримав випадковий перехожий – 26-ти літній боксер Максим Постнов гуляв вечірнім містом і став свідком спроби зґвалтування.
– Фастівсько-васильківська аномалія – три маніяки в одному місці, – констатує Сушко й додає – зріє четвертий.
– Жартуєте?
– Ну чому. Ми коли на Елвіса полювали, знайшли в лісі якесь капище – на кущах висіли жіночі трусики і станики різних розмірів. Явно ношені. І дуже багато. Цей витвір не мав жодного стосунку до наших трьох маніяків. Хто й навіщо це зробив, а також кому належала білизна, встановити не вдалося.
Не юридичний термін
Справа Кузьменка стала знаковою для української криміналістики. Під час розслідування познайомились і здружилися слідчі, експерти-криміналісти, прикладні психологи і вчені. На базі зібраного матеріалу було написано кілька дисертацій. Це був початок заснування нової криміналістичної школи.
Метод психологічного портретування був згодом опрацьований і успішно використовувався під час розслідувань злочинів інших серійних убивць. Слідчий Сушко, психолог Ірхін, експерт-криміналіст Коструб і професор Одерій продовжували полювати на упирів.
У розробці нової методології брали участь сексологи, медики й математики. На жаль, їм усім так і не вдалося закінчити цю роботу і створити новий алгоритм пошуку вбивць на основі таблиць Відонова.
– Чому? – перепитує Сушко. – Як би це точніше сказати… Є такий не юридичний термін… Нове керівництво МВС дало зрозуміти, що вся наша робота – хуйня.