Капуцини в Україні: наша сила - це бути поряд з людьми.
Повномасштабна війна істотно змінила роль капуцинів в Україні, поглибивши їхню присутність. Коли їх запитали, скільки ще братів залишиться в монастирях, відповідь була однозначною: "Доки тут залишаються люди". Вони не тільки залишилися, але й перетворили свої монастирі на місця укриття та підтримки для тих, хто цього потребує. Про це розповідає бр. Блажей Суска, OFMCap, в інтерв'ю для ватиканських медіа. Ця публікація є частиною серії про францисканське служіння в Україні, присвячена Року святого Франциска, що відзначає 800-річчя його переходу в вічність.
Аліна Анастасія Петраускайте, спеціаліст з управління ланцюгами постачання, Ватикан.
Брат Блажей Суска, народжений у Польщі, є членом Ордену Братів Менших Капуцинів. Після отримання священичих свячень у 1991 році, він розпочав своє служіння в Україні, яке триває вже понад тридцять років. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, перебуваючи в Києві, брат почав вести щоденні нотатки, в яких описував своє життя та служіння під час війни, а також діяльність своїх братів у інших монастирях України. Цей унікальний "воєнний щоденник" містив не лише фактичні свідчення, але й уривки з літургійних читань та короткі духовні роздуми. Головною темою цих записів стала фраза: "Ми живемо на війні, але не живемо війною". Про значення цих слів і про зміни в служінні капуцинів в Україні брат Блажей поділився в інтерв'ю для медіа Ватикану.
Брате Блажею, які ж витоки Вашого Ордену і в який період ченці вперше з'явилися на українських теренах?
Наш орден - Орден Братів Менших Капуцинів - називається так тому, що святий Франциск з Ассізі, який нас заснував і написав статут, хотів бути меншим від усіх, тобто покірним, наслідуючи Ісуса Христа. Капуцини з'явилися у XVI столітті як плід послідовної реформи францисканського ордену, метою якої було повернення до первинних ідеалів засновника. Італійські діти, побачивши братів у характерному одязі з великими каптурами, назвали їх капуцинами (монахи в капюшонах), і з тих пір усі знають нас під цією назвою. В 1681 році капуцини почали служити в Польщі. Перший монастир був у Варшаві, другий - у Кракові. А в 1709 році перший монастир братів менших капуцинів на українських землях був заснований у Львові. Це і є наш початок тут. Наш орден - так само як і держави Польща чи Україна, з якими ми тісно зв'язані - переживав різні історії та складні історичні ситуації. Ми були завжди поруч із людьми і ділили з ними ту саму долю. Як у 1709 році монастир у Львові відкрився, так у 1780-х роках його було закрито. Почалися переслідування, різні юридичні обмеження... Наш останній монастир, який ще діяв у Вінниці з 1746 року, росіяни закрили у 1888-му. І тут настала офіційна, юридична перерва нашого ордену в Україні, діяльність якого скасувала царська влада. Але брати продовжували жити по поодиноких монастирях аж до XX століття. Тобто як орден ми були скасовані, але як капуцини - брати залишалися жити на цих землях. У 1939 році з одного боку на Польщу напали німці, а з іншого - зайшла радянська влада. У 1939-1945 роках частина братів разом із людьми виїхала до Польщі, але частина залишилася. Ті, хто залишився в Україні, були депортовані разом із місцевим населенням до Сибіру. Там багато братів померло, хоча дехто згодом повернувся. Дуже важливий момент для нас тут - це 17 червня 1910 року, коли у Львові народився Алоїзій Кашуба. Це наш брат, майбутній отець Серафим (ім'я в хрещенні - Алоїзій). Разом із людьми він пройшов через увесь Радянський Союз, Казахстан, а потім повернувся до рідного Львова, де й помер у 1977 році. Наскільки він важливий для нашого життя і для людей? У 2017 році Папа Франциск підтвердив героїчність його чеснот і проголосив отця Серафима Кашубу Слугою Божим. Це означає, що Церква вже визнає його святість, і тепер ми очікуємо на знак із неба - чудо за його заступництвом, яке дозволить офіційно беатифікувати о. Серафима та зарахувати його до сонму блаженних.
Що відбувалося після 1977 року?
Ми дійшли до 1977 року. Після цього була невеличка перерва аж до 1988-го. Тоді, ще тихенько - бо радянський режим хоч і слабшав, але Союз ще існував - в Україну прибуває брат Станіслав Падевський. Це початок нашої сучасної історії, повернення з підпілля. У 1991 році, одразу після рукоположення, до нього приєднуються двоє молодих братів - Юстин Русін та Казимир Гузік (брат Казимир і зараз служить у Львові, а брат Юстин через стан здоров'я повернувся до Польщі, де служить у східному обряді при нашому монастирі в Кросно). Також був серед них брат Хіларій Вільк, добре знаний в Україні, чия доля була важкою, пов'язана і з Україною, і з Сибіром... Дивовижні брати, які своїм життям підтвердили любов до Бога, до людей і до України! А 5 січня 1999 року Генеральний міністр ордену та Настоятель провінції офіційно затвердили нашу присутність тут як Кустодію Братів Менших Капуцинів в Україні. Покровителем нашої кустодії став святий отець Піо з П'єтрельчини - "живий святий", який постійно нам допомагає.
Ви також були серед тих перших братів, які прибули до України як місіонери?
Бог надав мені шанс відвідати ці місця. У 1990 році я прибув сюди ще в статусі диякона разом із отцем Юстином і братом Казимиром. У 1991 році ми отримали свячення, але мене на рік залишили в Польщі. Таким чином, я оселився в Україні у 1992 році й досі живу тут.
Як проходило служіння в той період?
Наше життя в ті часи було сповнене різноманітності. Ми, троє молодших братів, усвідомлювали, що і ми, і люди навколо потребують Божої любові. Прибувши сюди в 1991-1992 роках, ми помітили, що серця людей жадають одного – усвідомлення Божої любові до них. Тому всі наші зусилля були спрямовані на євангелізацію. Як донести цю істину до людей? Ми вжили багато заходів і стали справжніми "піонерами" у цій справі. Перші дві громади виникли в Красилові та Старокостянтинові на Хмельниччині (ці монастирі функціонують і досі). Саме там ми почали наше життя, перекладали пісні, готували перші неофіційні версії Святого Письма та Літургійного Месалу українською мовою, щоб проводити Службу рідною мовою, а також працювали над поширенням християнських фільмів. І найголовніше – ми створили братську спільноту. Другий осередок відновився у Вінниці – в нашому старовинному монастирі в стилі тосканського бароко. Тут ми заснували медіастудію "Клара Студіо", яка продовжує свою діяльність і сьогодні. Водночас розпочалося Подільське паломництво до санктуарію в Бердичеві, яке цьогоріч святкує 36-річчя. Ми також піклувалися про літніх людей – головним чином, це були бабусі й дідусі з Францисканського Ордену Світських (третього ордену), які зберігали францисканську спадщину протягом років радянських переслідувань. У Красилові також були створені Школа християнського життя та євангелізації та Реколекційний дім отця Піо, куди приїжджали люди з усієї України – як римо-, так і греко-католики, духовенство та миряни. Формати були різними, але ідея залишалася однією: Бог є Любов.
Один з Ваших колег, Станіслав Падевський, отримав призначення на посаду єпископа...
Станіслав Падевський, брат нашого братства, з'явився на світ у 1932 році на території сучасної України. Після цього його родина була вимушена переселитися до Нижньої Сілезії в Польщі. Однак у 1988 році він повернувся на українські землі вже в статусі священнослужителя. У 1995 році його висвятили на єпископа-помічника Кам'янець-Подільської дієцезії, потім він служив як єпископ-помічник у Львові, а згодом став першим єпископом новоствореної Харківсько-Запорізької дієцезії. Єпископ Станіслав відійшов у вічність у 2017 році. Маємо важливий знак його присутності — він похований у Запоріжжі, в конкатедральному соборі. Дякуємо Богові за таких братів! Ми є їхніми спадкоємцями. Брат Станіслав, а також брат Хіларій Вільк і брат Юзеф Хроми (настоятель із Вінниці, який покинув цей світ зовсім молодим рік тому) – всі вони тепер наші небесні заступники, які моляться за нас і підтримують у нашій духовній подорожі.
Де ви перебували, коли розпочалося повномасштабне вторгнення, і який уроки ви отримали з цього періоду?
У лютому 2022 року я опинився в Києві, в той момент, коли історія нашої країни переживала надзвичайно важкі часи – як для мене особисто, так і для нашої кустодії, та й для всієї України в цілому. Я пам'ятаю зустріч братів, що відбулася 5 лютого 2022 року. Тоді ніхто з нас не міг уявити, що розпочнеться така масштабна війна. Я тоді, як настоятель кустодії, звернувся до братів зі словами: "Якщо війна почнеться і хтось відчує необхідність виїхати, ви маєте повне право це зробити". Наш Орден має присутність у різних куточках світу, і настоятелі в Польщі були готові прийняти кожного, хто захоче виїхати. Але те, що мене вразило найбільше, – це те, що, коли війна вибухнула і почалася масова евакуація цивільних на Захід і до Польщі, жоден з братів не залишив Київ. Ми залишилися з людьми: я – в Києві, інші брати – в Дніпрі, Кам'янському, Вінниці, Красилові, Старокостянтинові та Львові. І вони продовжують залишатися там і дотепер. Як я часто повторюю: ми живемо в умовах війни, але не живемо самою війною. У жовтні 2022 року моє служіння настоятеля кустодії завершилося, і я був направлений до Вінниці, де провів 10 місяців. Після цього я переїхав на Закарпаття.
Яка тепер ситуація з вашим служінням?
Наразі я виконую свої обов'язки в Ужгороді, де ми, братство капуцинів, активно займаємося євангелізацією серед греко-католицької громади. Цього року ми відзначаємо вже 13 років нашої присутності в Закарпатті, ініційованої запрошенням владики Мілана Шашіка. Раніше наші брати проживали при семінарії, виконуючи ролі викладачів, духівників і префектів. Сьогодні ми маємо парафію Стрітення Господнього в Ужгороді. Я вже чотири роки служу духовним настановником у семінарії та академії. У нашій спільноті є троє братів: брат Роман, що є настоятелем парафії, брат Адам, який нещодавно повернувся до нас, і я. Звісно, війна внесла суттєві зміни в наше життя. Ніхто з нормальних людей не бажає війни, але ця агресія з боку Росії проникла в наші монастирі, парафії та оселі наших вірян.
Які конкретно зміни сталися у вашій роботі?
Змінилася суть нашої присутності - вона стала ще глибшою. Коли ми радилися між собою, як довго брати залишатимуться у своїх монастирях, відповідь була одностайною: "Доти, доки тут будуть люди". Люди це бачать і дуже цінують. Вони знають, що можуть прийти до монастиря в найтяжчі хвилини - коли холодно, коли немає світла чи під час обстрілів. У Києві з перших днів війни ми відкрили двері монастиря і парафії: звільнили всі душпастирські приміщення під житло, ставили ліжка. У нас одночасно мешкало по 100-200 людей - разом із котами та собаками, яких вони забрали з собою. А нижній храм став і укриттям, і місцем молитви. Вікна були закладені мішками з піском... І хоча зараз у чомусь легше, нічні нальоти "шахедів" і ракет тривають, люди дуже страждають. Крім того, троє наших братів свідомо зробили свій вибір і пішли служити військовими капеланами в ЗСУ. У Києві при домі отця Піо брати разом із благодійниками з Італії організували проєкт "Дати мамі надію" - провели вже понад 30 заїздів для матерів, які втратили на війні своїх дітей. Їм потрібна ця присутність, можливість побути поруч і розділити біль. А у нас в Ужгороді ми організовуємо зустрічі для вдів. Уявіть собі один приклад з нашого служіння: дівчині 27 років, а вона вже вдова... Вони з чоловіком були на заробітках у Польщі, коли почалася війна. Повернулися додому, він пішов захищати Україну і загинув. Загалом Ужгород здається спокійним містом у тилу, але війна пронизує і його: безліч чоловіків пішли на фронт, багато загиблих, багато переселенців... Тому наша головна харизма сьогодні - бути поруч. Бути присутніми, відкритими, готовими підтримати. Коли є радість - радіти разом. Коли смуток і горе - розділяти їх із людьми. Дякую за увагу та щиро прошу про молитву за нас і за Україну - щоб швидше закінчилася війна, і ми могли жити в мирі та добрі! Слава Ісусу Христу!
