Драма Марії Заньковецької: 172 роки з моменту народження ікони українського театрального мистецтва.

Сьогодні, 4 серпня, виповнюється 172 роки з дня народження Марії Заньковецької - видатної акторки, яку сучасники охрестили "українською Сарою Бернар". Чайковський, висловлюючи своє визнання, поклав їй до ніг лавровий вінок з написом "Безсмертній од смертного".

Вона грала селянок і покриток (незаміжніх жінок), а глядачі розпрягали коней з її коляски, щоб самі, власними руками, довезти акторку до вокзалу. Її ім'я сьогодні носить один із найстаріших театрів країни - у Львові. І це не просто данина пам'яті, адже Заньковецька - одна з тих постатей, без яких годі уявити, що таке український театр як явище, а не як розвага для панства. Більше про неї - розповість Еспресо.

Дівчина з Чернігівської області, що прагнула стати оперною співачкою.

Марія Костянтинівна Адасовська з'явилася на світ 4 серпня 1854 року (23 липня за старим стилем) у селі Заньки, що належало до Ніжинського повіту Чернігівської губернії. Вона походила з бідної дворянської родини. Її батько, титулярний радник Костянтин Адасовський, вважався нащадком козацької еліти, яка згодом отримала дворянський статус. Марія була п'ятою дитиною в сім'ї, отримала освіту в приватному пансіоні в Чернігові, а в молодості брала участь в аматорських театральних виставах у Ніжині. Проте її справжньою мрією була не драматургія, а кар'єра оперної співачки.

У той час дівчина з аристократичного роду сприймала сцену не як професію, а як щось на кшталт прояву морального занепаду. Її батько рішуче виступав проти того, щоб його донька обрала шлях акторки.

У 17 років Марія вступила в шлюб з артилерійським офіцером Олексієм Хлистовим і разом з ним переїхала до Бессарабії, в фортецю Бендери. За уявленнями того часу, чоловік вважав, що основне покликання жінки — це бути дбайливою господинею, а не займатися "дитячими" театральними мріями. Тож не дивно, що їхнє подружнє життя з самого початку виявилося непростим.

Саме в Бендерах її шлях перетнувся з унтер-офіцером Миколою Тобілевичем, який виступав під сценічним ім'ям Садовський — одним з братів Тобілевичів, які стали основоположниками українського професійного театру. Вони разом брали участь в аматорських виставах військової частини, і їхні виступи мали такий успіх, що глядачі радили їм переходити на професійну сцену. Пізніше подружжя Хлистових опинилося у Фінляндії, в фортеці Свеаборг, де Марія займалася вокалом у Гельсінкі та навіть отримала запрошення до Гельсінської опери. Але доля підготувала інші плани: листи від Садовського та запрошення до трупи, яку організовував Марко Кропивницький, спонукали її на рішучий крок.

Як бідна шляхтянка перетворилася на королеву театру

фото: Вікіпедія

27 жовтня 1882 року на сцені театру в Єлисаветграді (нині Кропивницький) 28-річна Марія дебютувала в ролі Наталки з "Наталки Полтавки" Івана Котляревського - у трупі Марка Кропивницького, тій самій, з якої виріс легендарний "театр корифеїв". Це був початок стрімкого злету.

Кропивницький першим розгледів у ній не просто талановиту виконавицю, а рідкісний природний дар - після її ролі Ярини в "Невольнику" він подарував акторці бірюзовий перстень зі словами:

"Обіцяю тобі, Марусю, на цій сцені, тепер у мене є натхнення для створення драм."

Драматург Іван Карпенко-Карий, відвідавши прем'єру своєї п'єси "Наймичка", не зміг стримати сліз у залі, спостерігаючи за виступом акторки. А коли Заньковецька виступала в Одесі, композитор Петро Чайковський вийшов на сцену з лавровим вінком, на якому було написано "Безсмертній од смертного".

Секрет її виступів полягав не в штампах театрального мистецтва, а в повній відсутності фальші. Для створення образу циганки Ази вона сама обмінялася з ромами на автентичні браслети, сережки та срібні дукачі — деталі, які на той час не мали великої ваги для більшості. Критики порівнювали її персонажів, таких як наймички та покритки, з античними героїнями — Антігоною та Електрою, а глядачі відчували до них глибше співчуття, ніж до шекспірівської Джульєтти. Костянтин Станіславський, після перегляду її виступу, зазначив "вражаючу силу" її акторської майстерності, яка, можливо, стала поштовхом для його відомого методу.

У 1886 році театральна трупа Кропивницького вирушила в гастрольну подорож до Петербурга та Москви, де їхні вистави протягом трьох місяців проходили з повними залами, а квитки розкуповувалися за тиждень до подій. Виступ українських артистів став помітною культурною подією року в імперській столиці, незважаючи на те, що українську мову та культуру офіційно забороняли. На одній із вистав навіть був присутній імператор Олександр III.

Трупа Кропивницького (сцена карткової гри), друга половина 1880-х років, зображення: Вікіпедія.

Слава про акторку розповсюдилась по всій Російській імперії, і саме з цієї причини найцікавіший епізод її біографії пов'язаний не зі сценою, а з рішучою відмовою. Справа в тому, що Заньковецькій запропонували перейти до імператорського театру, що включало щорічну платню в 24 тисячі золотих, світовий репертуар та розкішне життя в столиці. Видавець Олексій Суворін намагався переконати її "щасливити російську сцену", ставши примадонною Малого театру. Проте вона вирішила відмовитися:

"Моя рідна Україна настільки бідна, що залишити її просто неможливо. Я глибоко люблю свою країну та її театральне мистецтво, тому не можу погодитися на вашу пропозицію."

Про мотив цієї відмови вона сказала ще коротше:

"Своє рідне владно кликало до української сцени, до її скорбот і молитов".

Особисте життя: розлучення, роман і чужа дитина

У виконанні циганки Ази, а також з участю Кропивницького, Садовського та Заньковецької, світлина: huxley.media

Особисте життя Заньковецької було таким же драматичним, як її ролі. Через ревнощі чоловіка Хлистова вона втратила дитину - під час однієї з сварок він її штовхнув, вона впала, і сталася втрата вагітності...

Після 12 років нещасливого шлюбу, у 33 роки, Марія зважилася на крок, майже нечуваний для жінки XIX століття, - сама подала на розлучення, узявши всю провину за розпад сім'ї на себе! За тодішніми церковними правилами й традиціями це означало епітимію: жінка, визнана винною в розлученні, фактично втрачала право повторно вийти заміж, а до того мала б провести роки в покорі церкві.

Причиною розриву стали її стосунки з Миколою Садовським. Їхній союз тривав майже три десятиліття - і назвати його гармонійним важко: постійні ревнощі, публічні сварки й примирення на очах усієї трупи. Одруженою парою вони так і не стали, адже церковна заборона на новий шлюб позбавила Марію цього права назавжди. Попри це, вона виховувала сина Садовського від іншого зв'язку - прийнявши як свого. У 1909 році, відзначивши 25-річний ювілей творчої діяльності, Заньковецька остаточно розійшлася і з театром Садовського, і з ним самим.

Після завершення стосунків з Хлистовим і перед тим, як зблизитися із Садовським, у Марії був короткий етап, коли їхні шляхи розійшлися на кілька років. За цей час Садовський встиг створити сім'ю з Євгенією Базилевською, у них народилися сини, а згодом він вирушив до Галичини, аби заснувати свій власний театр. Проте незабаром він знову повернувся. Найщасливішими моментами свого життя Заньковецька вважала час, проведений на невеличкому хуторі Жердова, поблизу станції Бобрик під Києвом, який вони ласкаво називали "Марусиним куренем".

Унікальні відомості про Заньковецьку

Заньковецька в зрілих роках, фото: huxley.media

* Сценічний псевдонім вона взяла на честь рідного села Заньки - на згадку про щасливе дитинство.

* Публіка обожнювала її настільки, що після однієї з вистав глядачі випрягли коней із її коляски й самі, власноруч, довезли акторку до вокзалу.

* Для акторок і драматургів того часу вона стала джерелом натхнення: п'єси спеціально для неї писали Марко Кропивницький, Михайло Старицький, Іван Карпенко-Карий, Панас Мирний, Борис Грінченко. Леся Українка хотіла бачити її в головній ролі своєї драми "Блакитна троянда", а вірші їй присвячували Олександр Олесь, Максим Рильський і Павло Тичина.

У часи своєї популярності сучасники не завжди підтримували акторку - її часто критикували, навіть вказуючи на вік, незважаючи на те, що вона вже стала зіркою.

У 1923 році їй було присвоєно звання Народної артистки Української РСР, що зробило її фактично першою українською акторкою, удостоєною цієї честі.

Марія Заньковецька відійшла в інший світ 4 жовтня 1934 року в Києві, досягнувши віку 80 років. Протягом свого життя вона залишалася глибоко пов'язаною з театральним мистецтвом, навіть у свої останні дні.

Чому її ім'я все ще з'являється на театральних плакатах?

Сьогодні Національний академічний український драматичний театр у Львові, один із найдавніших театральних установ на українських теренах, носить ім'я Марії Заньковецької. Цей театр був заснований в будівлі, яку збудував меценат Станіслав Скарбек у XIX столітті.

У Львівській області щороку присуджують обласну премію в галузі театрального мистецтва, і кращі актори драми досі змагаються за визнання, пов'язане з її іменем. Її біографії присвячують виставки в музеях, а сучасна українська традиція включає Заньковецьку до переліку найвідоміших жінок усієї історії України - поруч з іменами, які визначили культурну ідентичність нації.

Це не просто випадковість чи традиційна повага. Заньковецька заклала основи, які згодом сформують український репертуарний театр — принципову відмову від простих розваг та перетворення селянської драми на масштабні світові трагедії. Одним із найважливіших аспектів її діяльності стало те, що вона стала символом вірності рідній мові й культурі, навіть коли ця вірність вимагала відмови від фінансових вигод, звань і визнання у столиці. У часи, коли українську мову намагалися витіснити зі сцени та друку, вона довела, що ця мова здатна викликати глибокі емоції, навіть у залі, де присутній сам імператор.