Ліна Костенко: найпопулярніша таємнича постать української літератури.

Дитинство

Ліна Костенко народилася 19 березня 1930 року в місті Ржищів на Київщині в родині вчителів.

Мати, за спогадами самої поетеси, була "зіткана з поезії та музики". Вона грала в аматорському театрі, любила мистецтво й мріяла вступити на філологічний факультет. Проте батько порадив їй обрати фах, максимально далекий від ідеології. Так вона стала хіміком, хоча любов до літератури пронесла крізь усе життя.

Батько був людиною енциклопедичної освіти, знав кілька мов. Він не боявся висловлювати думки про радянську владу -- за що згодом і постраждав. Як розповідала Ліна Костенко в розмові з дочкою Оксаною Пахльовською (опублікованій у книзі "Гармонія крізь тугу дисонансів..."), коли до їхньої хати прийшли з обшуком, чекісти запитали, де батько ховає зброю; він розсердився і вказав на колиску, де лежала семимісячна Ліна: "Ось моя зброя". За таку зухвалість його заарештували, а матір почали викликати на допити.

Батька звільнили після тринадцяти місяців, але ярлик "неблагонадійного" залишився з ним. Він змушений був шукати роботу без стабільного заробітку, оскільки повернутися до викладацької діяльності вже не мав змоги. Врешті-решт, йому пощастило знайти роботу плановика-економіста в Облнаросвіті.

Фото: uahistory.com Ліна Костенко з родиною.

До шести років Ліна росла у Ржищеві переважно з бабусею, яку все життя з любов'ю називала "старшою мамою". Дитиною вона була надзвичайно непосидючою: за постійні спроби кудись утекти бабуся прозвала її "шура-бура".

У 1936 році сім'я переїхала на Трухановий острів, який тоді був відомий як "київська Венеція". До будівництва греблі Київської ГЕС щовесни острів затоплювало, і вулиці перетворювалися на справжні водні канали. Більшість будинків були обладнані спеціальними відсіками під першим поверхом для човнів, що дозволяло жителям пересуватися під час повеней. На стінах навіть були позначені червоні лінії, які вказували на рівень катастрофічної повені 1931 року.

Ліна Костенко розпочала своє навчання в початкових класах школи №100, але війна змусила її залишити заняття. У жовтні 1943 року нацисти повністю знищили робітниче селище на Трухановому острові, разом із навчальним закладом. Пізніше поетеса відобразить ці трагічні події у своєму вірші "Я виросла у Київській Венеції".

Першу поетичну стрічку одинадцятирічна дівчина створила під час битви за Дніпро. Вона вирізьбила слова уламком засохлої гілки прямо на глиняній стіні окопу, виводячи величезні літери під звуки вибухів. Згодом цей момент перетвориться на відомі рядки: "Мій перший вірш виник в окопі, / на тій порохнявій стіні від вибухів, / коли втратили зорі в гороскопі / моє дитинство, розстріляне війною".

Батька, попри хворе серце, мобілізували інтендантом при госпіталі. Під час стрімкого наступу німців він потрапив у "котел" під Лохвицею. Госпіталь розбомбили, командир застрелився, а Василь Костенко зміг пішки дістатися до своїх. Як гірко іронізує поетеса, тоді батько здійснив свій перший "злочин" перед радянською владою -- залишився живим.

Після завершення війни родина переїхала на Куренівку, де Ліна продовжила своє навчання в школі №123, яку закінчила з відзнакою. У 1945 році заклад відвідав Павло Тичина, тодішній народний комісар освіти України. Вчителі переконали п'ятнадцятирічну дівчину подарувати поетові свої вірші, які вона ретельно переписала у зошит. За поезію "Зустріч", представлену на конкурсі "Креативність дітей про війну", Ліна була удостоєна премії. Крім того, вона брала участь у літературній студії при журналі "Дніпро", яким керував Андрій Малишко. Її перші вірші з'явилися в друку в 1946 році.

Університетські роки

Ще в підлітковому віці Ліна зацікавилася філософією, поглинувши твори Дідро, Гельвеція, Платона, Аристотеля, Руссо та Канта. Тому було цілком логічно, що вона вирішила вступити на філософський факультет Київського університету. Проте радянська дійсність мала жорсткі правила для дітей репресованих (після війни її батька вдруге арештували і засудили на десять років). Коли Ліна прийшла перевірити результати вступних іспитів, вона не знайшла свого прізвища серед зарахованих. Натомість їй вручили папірець із викликом до спецчастини, де безжально пояснили: "Такі, як ви, не проходять".

Зображення: з приватного архіву Оксани Пахльовської. Ліна Костенко в 1948 році, коли їй було 18 років.

У Києві тоді відчувалася важка атмосфера після чергової хвилі затримань. Ліна вирішила вступити до Чернівецького університету. Там її прийняли з теплом, і вона стала студенткою, але цей етап виявився коротким і виснажливим. Дівчині катастрофічно не вистачало коштів навіть на найнеобхідніші речі. Одного разу вона просто втратила свідомість на вулиці від голоду.

Після цього мати переконала доньку повернутися до Києва і звернулася до далекого родича, який працював у Міністерстві освіти. Він дійсно допоміг влаштувати Ліну в Київський педагогічний інститут, проте висунув жорстку умову: дівчина повинна мовчати і не говорити нічого, що могло б його скомпрометувати.

Саме в той момент доля вирішила вчинити несподівано. Ліна отримала листа від поета з Харкова Володимира Федорова, з яким не мала близького знайомства. Він порадив їй подати документи до Московського літературного інституту імені Максима Горького. Цю ідею також підтримали її знайомі. Ліна Костенко надіслала свої поетичні твори на конкурс, і її прийняли.

У цьому навчальному закладі здобували освіту студенти з більш ніж тридцяти різних національностей. Тут працювала висококваліфікована професура, яка проводила змістовні лекції з гуманітарних наук, а також організовувалися творчі семінари за участю відомих авторів.

Навчання в серці імперії, під тиском потужної ідеології, змушувало багатьох обдарованих авторів обирати російську мову для своїх творів, прагнучи досягти всесоюзної аудиторії та здобути прихильність влади. Проте Ліна Костенко рішуче відмовлялася від такої мімікрії. Пізніше вона згадувала, що чула на свою адресу: "Ви ж інтелігентна людина. Чому вам потрібна ця мова індіанських племен?". Цікаво, що за особистим дорученням Павла Тичини до бібліотеки інституту протягом року спеціально для Костенко надсилали українські видання.

Є ще один яскравий випадок, про який поетеса згадувала у кількох інтерв'ю. У 1954 році готувалися святкувати 300-річчя Переяславської ради. Парторг інституту доручив студентці Костенко створити афішу для цієї події. Проте замість офіційного гасла "300 років возз'єднання України з Росією" вона написала: "300 років приєднання". Коли парторг побачив це, він ледь не втратив свідомість від гніву: "Як ти могла таке написати?! Це було возз'єднання!". Юна поетеса спокійно відповіла: "Возз'єднання — це дифузія. А приєднання — це чесно: можна і від'єднатися".

У 1956 році Ліна Василівна з відзнакою завершила навчання в інституті. Серед її однокурсників був польський автор Єжи-Ян Пахльовський, з яким вона згодом одружилася. Того ж року на світ з'явилася їхня донька Оксана. Проте вже через два роки їхнє подружнє життя закінчилося. Після цього Костенко вступила у стосунки з письменником і перекладачем Аркадієм Добровольським, який пережив табори, але й ці відносини не були тривалими. Другим чоловіком поетеси став Василь Цвіркунов, який у 1960-х роках керував Київською кіностудією імені Довженка. Вони прожили разом до смерті Василя. У 1969 році в сім'ї народився син Василь.

Зображення: Вікі Ліна Костенко разом із Василем Цвіркуновим у контексті руху шістдесятників.

Після смерті Сталіна 1953 року в СРСР розпочався період "відлиги". Саме в цей час про себе заявило нове покоління української національної інтелігенції. Хоча сам термін "шістдесятники" багато хто з митців сприймав як надто узагальнений і дещо штучний, він закріпився за широким колом поетів, письменників, критиків та художників. До нього належали Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Василь Стус, Іван Драч, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Алла Горська, Ліна Костенко та десятки інших яскравих постатей.

Незважаючи на зовнішні подібності з аналогічним явищем у Росії, українське шістдесятництво мало свою власну еволюцію. Російські художники діяли в рамках панівної культури, і їхній протест мав як політичний, так і естетичний вимір. Натомість українська інтелігенція, спершу виступаючи як мистецький рух з метою реформування системи зсередини, згодом перейшла до правозахисної діяльності та активного національного спротиву. Як зазначала сама Костенко, "Ми підхопили цю високу енергетику духу, що походить з Розстріляного відродження 1920-х, і прагнули передати її наступним поколінням".

Однак "відлига" тривала недовго. Влада швидко усвідомила, що молоді інтелектуали, здатні до критичного аналізу, являють собою значну загрозу для авторитарної системи. Внаслідок цього почалася жорстка цензура. Кожен опинився перед вибором: погодитися на компроміс і творити на користь партії, ризикувати потраплянням за ґрати, або ж шукати виходу в еміграцію.

Творчий шлях Ліни Костенко розпочався з вражаючою швидкістю: всього через рік після завершення навчання в Літературному інституті вона випустила свою першу поетичну збірку "Проміння землі" (1957). За нею послідували "Вітрила" (1958) та "Мандрівки серця" (1961), які миттєво закріпили її статус однієї з найяскравіших особистостей свого покоління. Її вірші запам’ятовували, переписували вручну і із захопленням декламували на зустрічах у київському Клубі творчої молоді "Сучасник".

Зображення: kamenyar.info Шістдесятники: Микола Вінграновський, Іван Дзюба, Іван Драч, Іван Світличний, Ліна Костенко, Євген Сверстюк, Київ, 1963 рік.

Поетеса не була частиною жодних дисидентських груп, проте вже в 1963 році її ім’я опинилося в ідеологічному "чорному списку". На Республіканській конференції творчої інтелігенції секретар ЦК КПУ Андрій Скаба прямо звинуватив Ліну Костенко, Миколу Вінграновського та Івана Драча у "формальних маніпуляціях зі словом", які, за його словами, нібито затемнюють сутність ідей.

У 1965 році радянська влада розпочала кампанію арештів українських інтелектуалів. Під час знакової прем'єри фільму "Тіні забутих предків" Сергія Параджанова у кінотеатрі "Україна", коли Іван Дзюба, В'ячеслав Чорновіл і Василь Стус висловили відкритий протест, Ліна Костенко була серед присутніх. Коли почулися сирени, а людей почали заштовхувати в міліцейські автомобілі, поетеса сильно била кулаками по металевих дверях автозаку. У тому ж році вона підписала колективний лист, протестуючи проти політичних репресій, а у травні 1966 року під час зборів Спілки письменників виступила на трибуні, захищаючи заарештованих Івана Світличного, Опанаса Заливаху, Михайла Косіва та братів Горинів.

Коли судили її друзів-дисидентів, вона приходила на засідання. За спогадами Чорновола, під час одного з процесів поетеса кинула засудженим квіти просто в залі суду, після чого її вивели й допитали міліціонери. Вона була серед ініціаторів звернення про взяття на поруки заарештованого Богдана Гориня, а в 1968 році написала відкритого листа на захист В'ячеслава Чорновола та долучилася до протестів проти введення радянських військ у Чехословаччину.

Зображення: ukrainky.com.ua Ліна Костенко

Реакція системи на таку непокору була жорсткою та методичною: поетесу повністю витіснили з офіційного літературного процесу. У пресі з'явилися критичні публікації, а вже підготовлені до друку збірки "Зоряний інтеграл" (1963) та "Княжа гора" (1972) були розсипані в наборі. Майже шістнадцять років -- від початку 1960-х до виходу книжки "Над берегами вічної ріки" у 1977-му -- поезія Ліни Костенко майже не з'являлася в Україні у вигляді окремих видань.

Роки цього вимушеного мовчання вона жила дуже скромно, майже не отримуючи гонорарів: бували дні, коли в кишені залишалося лише двадцять вісім копійок на пляшку кефіру. Проте вона продовжувала працювати "в шухляду", не маючи жодної певності, що написане колись побачить світ. Проривом у ті глухі часи стало видання великої збірки "Поезії" у 1969 році в діаспорі зусиллями видавця Осипа Зінкевича.

Після аварії на Чорнобильській АЕС у 1986 році Ліна Костенко долучилася до історико-культурологічних та етнографічних експедицій у зону відчуження, які з початку 1990-х досліджували традиційну культуру Полісся. Працюючи в покинутих селах, поетеса спілкувалася з самоселами, записувала їхні спогади, рятувала предмети народного побуту. Для неї Чорнобиль означав не лише екологічну трагедію, а й загрозу зникнення цілого культурного світу.

Сучасність

У березні 2000 року, в честь семидесятиріччя поетеси, президент Леонід Кучма вручив Костенко орден князя Ярослава Мудрого V ступеня, але вона відмовилася прийняти цю нагороду. Пізніше, під час президентства Віктора Ющенка, вона також відмовилася від звання Героя України. Її висловлювання "Політичної біжутерії не ношу" стало відомим і стало символом її принципової позиції щодо дистанції від політичної влади.

Зображення: expres.online/ Ліна Костенко

Проте ця відстань не свідчила про байдужість до суспільства. У часи Помаранчевої революції 2004 року Костенко відвідувала Майдан Незалежності. Її участь у громадських акціях завжди була обережною. Після Революції Гідності та початку російсько-української війни в 2014 році Костенко приєдналася до культурної ініціативи "Другий фронт АТО", в рамках якої на передову надсилали книги українських письменників, зокрема її власні вірші. У 2018 році вона підписала відкритий лист на підтримку українського режисера Олега Сенцова, який був ув'язнений у Росії.

Коли 24 лютого 2022 року Росія здійснила повномасштабний напад, Ліні Костенко було вже дев'яносто один рік. За свідченнями її друзів та видавця Івана Малковича, протягом першого місяця війни вона практично без упину слідкувала за новинами та рішуче відмовилася залишити рідний Київ. Навіть під обстрілами та під час повітряних тривог, вона не припиняла свого творчого процесу.

14 липня 2022 року, в день святкування національного свята Франції, посол Етьєн де Понсен вручив орден Почесного легіону Ліні Костенко — найвищу відзнаку Французької Республіки. Під час отримання нагороди, поетеса присвятила її українським захисникам. У 2024 році, за рішенням Київської міської ради, Ліна Костенко та генерал Валерій Залужний були визнані почесними громадянами міста Київ.

Зображення: t.me/vitaliy_klitschko Відома поетеса Ліна Костенко та колишній Головнокомандувач Збройних сил України Валерій Залужний були удостоєні почесного звання 'Почесний громадянин Києва', яке особисто вручив мер столиці.

Важливою подією стало інтерв'ю Ліни Костенко Сергієві Жадану для "Радіо Хартія", записане у листопаді 2024-го та січні 2025-го (текстову версію опублікувало LB.ua). Після півтора десятиліття мовчання в медіа це була радше товариська розмова двох поколінь. У ній поетка препарує витоки російського імперського мислення, говорить про роль України у створенні Російської імперії та передрікає її падіння. Костенко говорить про українців із захопленням і болем одночасно: "Це героїчний народ... достойнішого народу зараз, ніж українці, нема". Водночас глибоко переживає загибель молодих людей на війні -- особливо молодих поетів. Рядки одного з них: "Я ще не вбитий. Я іще молюсь" -- вона, за власними словами, "не може пережити". Окремою лінією проходить трагедія шістдесятництва і суперечки в перекладацькій школі -- з Миколою Лукашем, Григорієм Кочуром, Миколою Бажаном у головних ролях. Костенко згадує, як покоління шістдесятників відкривало для себе "наші 20-ті" -- покоління перших хоробрих. І нагадує: "У поета два вінки: один лавровий, а другий -- терновий".

Креативність

Справжнім досягненням після тривалого мовчання став вихід у 1979 році історичного роману в віршах "Маруся Чурай". Перший тираж у вісім тисяч примірників розійшовся з полиць за лічені дні, змусивши видавців додрукувати ще сто тисяч. У 1987 році за цей роман, а також за збірку "Неповторність", Ліна Костенко була нагороджена Державною премією імені Шевченка. Твір увійшов до шкільної програми і став одним з найпопулярніших читань в епоху незалежності.

Сюжет "Марусі Чурай" базується на легенді про полтавську співачку XVII століття, яка була звинувачена в отруєнні свого зрадливого коханого. Через призму життя цієї дівчини Ліна Костенко розкриває широку картину національно-визвольної боротьби під керівництвом Богдана Хмельницького. Цей твір є глибоким філософським дослідженням природи творчості, а також конфлікту між ідеалами і реаліями життя. Суд над Марусею перетворюється на символічний процес над Україною та її моральними цінностями.

Зображення: Вікі Обкладинка першого видання роману "Маруся Чурай", випущеного в 1979 році.

Історичні сюжети у творчості Ліни Костенко ніколи не є простою констатацією минувшини -- вони завжди стають інструментом аналізу сучасності. Це яскраво проявилося в романі у віршах "Берестечко" (робота тривала з 1966 року, а окремою книжкою твір вийшов у 1999-му). Це один з епічних творів, у центрі якого перебуває не тріумф, а поразка. Костенко розглядає битву 1651 року як узагальнений образ національної травми, змушуючи націю вдивлятися в суворе дзеркало власної історії.

Своєрідну глибину демонструють поеми "Скіфська одісея" (1987), в яких авторка інтегрує українські території у рамки середземноморської античної культури, а також "Сніг у Флоренції" (1987), що, через призму життя скульптора епохи Відродження, аналізує складні стосунки між митцем і владними структурами.

У 2010 році авторка випустила свій перший великий прозовий твір — роман-щоденник "Записки українського самашедшого". Ця книга викликала справжній фурор: протягом року її тираж перевищив 80 тисяч копій. Через образ головного героя, київського програміста, письменниця досліджує реалії світу на початку XXI століття — глобалізованого, переповненого інформаційним шумом і маніпуляціями.

Згодом з'явилася поетична збірка "Річка Геракліта" (2011), а також колекція "Мадонна перехресть" (2011), яка була присвячена дочці Оксані. У 2012 році було видано антологію "Триста поезій. Вибране", що підсумувала кілька десятиліть її літературної діяльності.

Фото: ukrainian-nation.org.ua Ліна Василівна Костенко з донькою Оксаною Пахльовською

Ліна Костенко залишається активною у творчості. Серед її найближчих задумів -- книга спогадів "Дивний сад Івашкевича", збірка есеїв "За Далем даль" та нові поетичні книги. Окрім того, авторка працює над великим прозовим твором, пов'язаним із добою Гетьманщини. У ньому вона досліджує складну тему участі українців у створенні Російської імперії.

Поезія Ліни Костенко тримається на міцному змістовому каркасі та чіткій етичній позиції. Її тексти, багаті на влучні афоризми, пропонують читачеві моральні орієнтири. І хоча критики часом зауважують певну декларативність такого стилю, саме цей впевнений, твердий голос стає рятівним для суспільства в часи зламів. Костенко має колосальний мовний арсенал: семантика та стильове багатство її лексики створюють унікальний зріз української літературної мови. В інтерв'ю Сергію Жадану поетеса згадувала, що свого часу навіть укладала власну картотеку українських слів.

Зображення: надано 'Радіо Хартія' Сергій Жадан, Ліна Костенко та Іван Малкович.

Унікальність художнього вираження поетеси походить від її виняткової здатності до емпатії та безперервної інтелектуальної взаємодії зі світом навколо. Вона черпає натхнення з історичних подій, легенд, життєписів видатних особистостей, мистецьких творів, літератури, музейних світлин, незвичних життєвих ситуацій або навіть спортивних подій.

Хоча Костенко не писала п'єс, її твори мають сильну драматургію, тож неодноразово ставала основою для театральних постановок. Лише цьогоріч за її поезією готують дві вистави: 27 березня Рівненський обласний академічний музично-драматичний театр покаже прем'єру поетичної драми "Сніг у Флоренції", а 4 квітня Івано-Франківський національний академічний драматичний театр імені Івана Франка презентує виставу "Маруся Чурай" .

Ліна Костенко -- явище, що виходить далеко за межі суто літературного процесу. Її поезія та проза фіксують історичний досвід українців, водночас надаючи йому філософської глибини та перетворюючи національні травми на уроки гідності. Зберігаючи стриманість у публічному просторі, Костенко залишається впливою постаттю сучасності, чиє слово здатне об'єднувати націю -- і в часи мистецьких пошуків, і в найтемніші періоди екзистенційної кризи.

Режисер Сергій Буковський зазначив: "Відображення теми шістдесятників досі не знайшло свого місця ані в документальному, ані в художньому кіно."

Проект "Території культури" реалізується в співпраці з компанією "Перша приватна броварня" та зосереджується на вивченні історії та еволюції української культурної ідентичності.