Отець Павло Хом'як щодо відновлення структур Римсько-католицької церкви: Церква завжди поруч із людьми і залишиться такою.
У бесіді з ватиканськими ЗМІ отець Павло Хом'як, директор Інституту розвитку церковних досліджень, поділився роздумами про 35-річчя відновлення структур Римсько-Католицької Церкви в Україні. "Цей ювілей нагадує нам про те, що, незважаючи на найскладніші випробування, які ми переживаємо, Церква завжди була, є і залишиться поряд з людьми", - акцентує священник.
Аліна Анастасія Петраускайте, SCM - Ватикан.
19 липня в українському санктуарії Матері Божої Святого Скапулярію, розташованому в Бердичеві, відбудеться святкування з нагоди 35-річчя відновлення структур Римсько-Католицької Церкви в Україні. Спеціальним посланцем Папи Лева XIV на цю подію призначений архиєпископ Пол Річард Ґаллаґер, який виконує обов'язки Секретаря у справах стосунків з державами та міжнародними організаціями. Про історичний етап відновлення ієрархії Римсько-Католицької Церкви та її подальший розвиток за цей період розповідає канцлер Луцької дієцезії, директор Інституту розвитку церковних досліджень та асистент Волинського національного університету імені Лесі Українки о. д-р Павло Хом'як. Він також призначений членом Папської місії архиєпископа Ґаллаґера в Україні.
Отче Павле, для римо-католиків в Україні рік 2026 є особливим, оскільки відзначає 35-річчя відновлення церковних структур у нашій країні. Що приховано за цим важливим ювілеєм?
На початку варто зазначити, що 35-річчя відновлення структур Римсько-Католицької Церкви в Україні - це не просто чергова історична дата, а символ набагато глибшого: духовної стійкості та живої пам'яті. Передусім варто наголосити, що Римсько-Католицька Церква в Україні - це не нове чи штучне явище. Вона бере свої витоки ще з Х століття. Історичні джерела свідчать, що княгиня Ольга запрошувала католицьке духовенство до Києва, хоча його місія й була нетривалою. І цей факт вказує на історичну роль Римсько-Католицької Церкви в державотворенні України. Коли ми говоримо про відновлення цієї структури, варто зазначити, що йдеться не про якийсь ремонт застарілих речей. Це відродження на новому історичному етапі, із використанням нових інструментів, які допомагають відбудувати довіру суспільства. Говорячи про відновлення Римсько-Католицької Церкви, ми маємо на увазі, що суспільство наново починає визнавати право цієї інституції та її вплив на ті сфери життя, які раніше штучно обмежувалися зовнішніми чинниками. Я хотів би підкреслити: Католицька Церква ніколи не переставала існувати в історії України. Так, її права були обмежені, вона не завжди мала юридичний голос, але ця інституційна тяглість та структура існували завжди. Тому цього разу ми відзначаємо саме відновлення офіційної ієрархії Католицької Церкви в Україні.
Отже, дане відновлення відбулося в січні 1991 року...
16 січня 1991 року Папа Іван Павло ІІ ухвалив важливе рішення, відновивши ієрархію Римсько-Католицької Церкви в Україні, призначивши нових єпископів для Львівської архидієцезії, а також для Житомирської та Кам'янець-Подільської дієцезій. Однак це рішення стало можливим завдяки ряду значущих історичних подій. При розгляді відновлення Католицької Церкви в Україні важливо зазначити, що вона представлена двома основними обрядами: латинським (римо-католики) та візантійським (греко-католики), і процес відродження обох проходив паралельно. Тому, згадуючи ці події, варто врахувати фактори, які на них вплинули. Особливо важливим є 4 серпня 1987 року, коли 23 представники духовенства та мирян на чолі з владикою Павлом Василиком офіційно оголосили про намір діяти відкрито та добиватися легалізації Української Греко-Католицької Церкви в умовах радянської влади. Цей крок став вирішальним у виході з підпілля, в якому Церква перебувала з часів псевдособору 1946 року, що мав на меті її ліквідацію. Вже в другій половині 80-х років ця Церква почала повертатися до відкритого служіння. У контексті Римсько-Католицької Церкви також варто згадати про історичний поділ територій України. Західна частина входила до Другої Речі Посполитої, де для Католицької Церкви існували набагато сприятливіші умови з релігійною свободою, тоді як східна й центральна частини перебували під контролем радянської імперії, де ситуація була катастрофічною. Радянська влада з початку 20-х років почала переслідувати духовенство, прагнучи знищити римо-католиків. Це призвело до великого терору, який тривав навіть після Другої світової війни. Проте Церкву не вдалося знищити, оскільки віра залишалася в серцях людей. Вона не зникла з повсякденного життя, і багато вірян ставали свідками Христа, навіть зазнаючи переслідувань і заслань до Казахстану чи Сибіру. Завдяки їхній стійкості, Церква продовжує існувати і сьогодні. Тому, розглядаючи відродження нашої ієрархії, важливо підкреслити безцінний внесок простих вірян, які, незважаючи на антирелігійну пропаганду та заборони, зберегли і передали нам цей дорогоцінний спадок віри.
А якщо згадати про душпастирів тієї епохи, чи можна сказати, що це був для них важкий період?
Згадаємо, що, коли ми аналізуємо структуру Католицької Церкви, ми зазвичай бачимо її у нинішньому вигляді — з численними священнослужителями, парафіями та відкритими храмами. Проте в періоди переслідувань це було зовсім не так. Релігійна діяльність підпадала під кримінальне переслідування, а багато людей зазнавали утисків лише через свою приналежність до Церкви та вірність своїм переконанням. В умовах радянської системи кар'єрний ріст для віруючих був практично неможливим, адже вона перешкоджала будь-якому професійному розвитку таких людей. У цей складний час служили священики, яких було дуже мало. Наприклад, у 1957 році в Україні налічувалося всього 80 римо-католицьких священників, і їхня кількість щороку зменшувалася. Варто особливо згадати отця Рафала Кєрніцького, який довгі роки очолював кафедральний собор Успіння Пресвятої Діви Марії у Львові, об’єднуючи латинських і візантійських католиків протягом більше ніж 40 років. Також у цьому соборі служив отець Галуневич. Не можна оминути й отця Шетеля, який працював у парафії Нове Місто (Самбірський район, Львівська область), неподалік польського кордону. Коли йому пропонували залишити парафію, він відповідав, що призначений єпископом і тільки єпископ має право відкликати його. Це яскраво демонструє їхню глибоку пастирську свідомість та вірність служінню.
Коли мова заходить про Україну за часів Радянського Союзу (в межах тих років), варто згадати про таких видатних постатей, як Амброзій Міцкевич, Вінцент Вітко, Ян Крапан та Франчішек Карасевич. Ці люди, виконуючи свої щоденні обов'язки, служили Христу, проповідуючи Його в єдиний можливий спосіб – через уділення святих таїнств. Найважливішим, а часто й єдиним способом катехизації для людей була Свята Меса. Священники подорожували тисячами кілометрів, щоб охопити якомога більше громад. Вони витрачали години на сповідь, уділяючи таїнства шлюбу та хрещення. Завдяки цим, здавалося б, звичайним і рутинним pastoral-служінням, вони підтримували вогонь живої віри у серцях людей, який радянська влада намагалася загасити всіма можливими засобами. Отже, говорячи про цих пастирів, ми вшановуємо справжніх героїв Христа ХХ століття.
Ви зазначали деякі історичні події, які відбулися перед відновленням структур...
Так, хочу наголосити, що знаковим етапом став травень 1984 року, коли Святіший Отець Іван Павло ІІ призначив тодішнього ректора Папської богословської академії в Кракові доктора Мар'яна Яворського єпископом Львівської архидієцезії з осідком у Любачеві. Цей момент став потужним каталізатором, який запустив процес відродження римо-католицької ієрархії в Україні.
З 1991 року кількість дієцезій Римсько-Католицької Церкви в Україні збільшилася до семи. В країні функціонують духовні семінарії, які виховують місцеві покликання, а теологічні інститути надають освіту як для духовенства, так і для мирян. Також активно розвиваються різноманітні напрямки душпастирської діяльності та парафіяльні спільноти. Яким чином Ви оцінюєте цей 35-річний період в історії Римсько-Католицької Церкви в Україні?
На мою думку, ми переживаємо епоху Божої благодаті. Адже неможливо говорити про сучасність, ігноруючи важливі історичні моменти. 35 років тому святий Іван Павло ІІ, який на власному досвіді знав реалії тоталітарного режиму, взяв на себе сміливість відновити Католицьку Церкву в тодішньому радянському контексті. Варто згадати про візит Михайла Горбачова до Ватикану в грудні 1989 року, а також про подальші дипломатичні зв’язки у 1990 році, коли Папа підкреслив необхідність забезпечення ієрархічної структури для мільйонів католиків у Радянському Союзі. Цей період дійсно був благодатним. Церква, розуміючи знаки часу, зайняла важливу позицію в процесі державотворення в Україні. Важливо, що Римсько-Католицька Церква була відновлена 16 січня 1991 року, всього за кілька місяців до проголошення незалежності України 24 серпня того ж року. З того часу відбувалося активне відновлення та відкриття храмів, а також розвиток культурної та освітньої сфери. Священнослужителі та особи, посвячені Богові, активно долучилися до відновлення соціального життя. Не можна обійти і міжнародний аспект: Церква почала представляти Україну на світовій арені, де церковна дипломатія робить це в найбільш ефективний спосіб. З відновленням ієрархії виникла Конференція римсько-католицьких єпископів України, а також створюються душпастирські комісії, що опікуються всіма сферами життя вірян. Багато людей знайшли свою ідентичність у Церкві, що допомагає подолати стереотипи про те, що Католицька Церква в Україні є лише "польською Церквою". За 35 років активної діяльності ми яскраво продемонстрували її вселенський характер. Це інституція, де кожна людина, незалежно від національності чи поглядів, може знайти своє місце. Все це об'єднується навколо Ісуса Христа. Також варто відзначити харитативну діяльність Католицької Церкви за ці три з половиною десятки років, особливо під час повномасштабного вторгнення, що стало безцінною підтримкою для мільйонів людей.
Отче Павле, 35-річчя відновлення структур співпадає з періодом повномасштабної агресії Росії проти України. Як ви вважаєте, чому ці святкування мають таке значення в сучасних умовах?
Це те, про що ми говорили на початку. Відзначення ювілеїв - це не просто історична дата. Воно має набагато глибший вимір. Святкуючи це 35-річчя, ми підкреслюємо важливість і багатство того спадку, який отримали від наших попередників. На нас лежить обов'язок зберегти й передати це світло віри наступним поколінням. Цей ювілей нагадує нам: попри найважчі часи, які ми переживаємо, Церква завжди була, є і буде з людьми. Тут кожен може знайти - якщо використовувати мову психології - психоемоційне розвантаження та підтримку. Церква супроводжує людей у їхніх стражданнях і розділяє з ними особисті та загальнонаціональні трагедії. Відзначення цієї дати свідчить про те, що отриманий нами духовний скарб знищити неможливо. Змінюватимуться системи, відходитимуть у минуле політики та політичні курси, але Церква у своїй структурі й місії існувала і буде існувати завжди.
