Турчинов: Було віддано розпорядження захищати Крим і використовувати зброю.

У лютому 2014 року я дав вказівку військовим України, які перебували в Криму, перейти на оборонні позиції та використовувати зброю, якщо їхні укріплення будуть атаковані. Це рішення було задокументоване в протоколі засідання Ради національної безпеки і оборони.

"Якби був наказ захищати країну в 2014, я впевнений, що повномасштабної війни в тому вигляді, в якому ми бачимо її сьогодні, не сталося б. Наша помилка полягає в тому, що ми не відкинули їх назад", - так президент України Володимир Зеленський прокоментував окупацію Криму в інтерв'ю "The Diary Of A CEO" (за версією ТСН - tsn.ua).

На думку Верховного головнокомандувача розбити росіян у той час було зовсім не важко, бо "у Крим увійшло десятки людей. Десятки. Для такої країни, як наша - це нуль. Це ніщо..."

Важко визначити, хто саме надає президентові таку "глибоку" аналітичну інформацію, але, цікаво підмітити, що подібні ідеї від різних "експертів" нещодавно регулярно з'являються в державних медіа.

Історію можна перекрутити, підфарбувати, приховати, але її не можна змінити.

Правда про ті трагічні події не вписується в розтиражовані наративи й "політично вивірені акценти", бо за планами кремля окупація України повинна була завершитися ще в квітні 2014 року.

Деталі захоплення нашої держави міжвидовим військовим угрупованням були ретельно пророблені під час стратегічних навчань Збройних Сил Російської Федерації та Білорусі "Захід-2013", що проходили в жовтні 2013 року. Першим етапом у агресивних планах Кремля став Крим. 20 лютого 2014 року, коли на Майдані проливалася кров героїв "Небесної сотні", скориставшись безладом, хаосом і серйозними кризами, які охопили нашу країну, російські військові розпочали операцію з захоплення півострова. Замість того, щоб організувати оборону України, президент, керівництво Кабінету Міністрів, Міністерства оборони, Служби безпеки, Міністерства внутрішніх справ, розвідки, внутрішніх військ, Генеральної прокуратури, міністерств, численних державних установ та місцевих адміністрацій втекли до Росії та всіляко сприяли військовій агресії проти своєї країни.

Хочу поділитися жахливою правдою. У 2014 році Україна зазнала нападу з боку тієї ж безжальної та безпринципної Росії, що і в 2022 році. Ворог залишився таким же потужним у військовому та економічному планах, з тим же маніакально непередбачуваним путіним на чолі. Намагання Кремля - підкорити та знищити незалежну демократичну Україну - залишаються без змін.

У лютому 2014 року, так само, як і в лютому 2022, чисельність усіх російських збройних формувань становила 3,4 млн. Із них - близько мільйона налічувала російська армія, яку путін обкатав в ініційованих ним же локальних конфліктах. Два мільйони чоловіків, які пройшли військову службу, перебували у військовому резерві, готовому до негайного застосування. Для реалізації окупаційних завдань кремль також підготував численні парамілітарні козацькі та ветеранські організації. Напередодні агресії в рф завершили переозброєння та реформування збройних сил та їхню підготовку до виконання складних бойових завдань.

Із зовсім іншими показниками зустріла війну Україна. Починаючи з 90-х років по-хижацьки розпродувалася або просто знищувалася найкраща техніка та озброєння. Танки продавали за ціною легкових автомобілів. За цінами в сотню разів меншими від ринкових збувалися безцінні для оборони країни зенітно-ракетні комплекси, розформувалися ключові бригади й полки протиповітряної оборони. У лютому 2014 із 36 зенітно-ракетних комплексів, які ще не встигли розпродати, виконувати бойові завдання могли лише 10. Вони не забезпечували навіть фрагментарного захисту від ворожої авіації.

Третє за потужністю ядерне озброєння у глобальному масштабі було передано керівництвом України державі-агресору, в обмін на незначні зобов’язання, закріплені у Будапештському меморандумі.

Росії були продані або розібрані на металобрухт усі наші стратегічні бомбардувальники, а крилаті ракети обміняли на списання чергових боргів за газ. Міністри оборони, за допомогою ганебних корупційних схем, розподіляли землю, військові об'єкти та майно з мізерними надходженнями до бюджету, а в багатьох випадках — просто "безкоштовно".

Мільярдні корупційні прибутки від шаленої розпродажу озброєння та військової техніки, разом із ефективною діяльністю російських агентів, хронічним недофінансуванням та необдуманим скороченням чисельності армії, спричинили жахливий стан наших Збройних Сил.

У 2011 році оборонний бюджет України становив лише 1,08% від ВВП, у 2012 - вже 0,94%, а в 2013 - фінансування оборони скоротилося до 0,88% ВВП!

Систематично та послідовно відбувалася ліквідація підрозділів Збройних Сил України в регіонах, які російський генеральний штаб виділив як ключові для майбутнього вторгнення. Був розформований 32-й армійський корпус, чисельність якого становила 12 тисяч осіб, що знаходився в Автономній Республіці Крим. Також з Криму вивели 3-й окремий полк спеціального призначення. Під розформування потрапила 1-а аеромобільна дивізія, що базувалася в Болграді Одеської області і виконувала завдання з охорони півдня України.

Відповідно до радянської військової доктрини, яка визначала загрозу для країни лише з боку країн НАТО, основні підрозділи Збройних сил дислокувалися в західній та центральній частині країни. Схід України свідомо залишили без військового прикриття. Єдину дивізію (254-у мотострілецьку), дислоковану на Донбасі, а також розміщений у Донецьку оперативний полк Внутрішніх військ, - розформували без будь-якої аргументації.

Чи можна вважати випадковістю розформування ключових військових структур у вересні 2013 року, коли російський Генштаб проводив масштабні військові навчання "Захід-2013", що були спрямовані на підготовку до можливого вторгнення? Російські збройні сили ретельно відпрацьовували стратегії окупації України, в той час як українське військове керівництво активно демонтувало існуючу оборонну систему, не встигнувши до 2014 року запровадити нову. У жовтні 2013 року, всього за чотири місяці до початку російської агресії, Міністерство оборони та Генеральний штаб ухвалили рішення про ліквідацію останнього боєздатного 8-го армійського корпусу в Збройних силах України.

Угоди, підписані Януковичем в Харкові, не лише подовжили термін перебування російських збройних сил у Криму, чиї чисельність і військова міць значно перевершували український контингент, а й усунули будь-які бар'єри для їхнього пересування по півострову, створивши всі необхідні умови для подальшої окупації.

З особливою рішучістю міністри оборони та керівники Генерального штабу, призначені Януковичем, руйнували мобілізаційну структуру країни. Починаючи з 2010 року, Міністерство оборони та Генштаб призупинили підготовку військовозобов'язаних і зупинили проведення зборів резервістів. У 2012-2013 роках відбулося повне знищення системи військового обліку. Штат військових комісаріатів був скорочений на 80%! Приміщення віддавали в продаж, а архіви зникають. У військових комісаріатах залишились всього троє осіб, які не могли виконувати навіть найпростіші мобілізаційні завдання. У 2013 році було оголошено про припинення призову на строкову військову службу.

Відповідно до річного звіту, підготовленого Генеральним штабом для президента Януковича, на 1 січня 2014 року Збройні Сили України складалися з 103 077 військовослужбовців, серед яких було 34 265 офіцерів, 63 485 солдатів, сержантів і старшин, а також 5 327 курсантів. Це означає, що на кожного офіцера припадало всього двоє солдатів. Щоб замаскувати критичне зниження боєготовності української армії, Генштаб запровадив нові, більш м'які критерії оцінки бойової та мобілізаційної готовності. Проте навіть за цими спотвореними даними, на початку 2014 року лише близько 20% військових частин були визнані боєготовими. Інші 80% відповідали категоріям "частково готові" або "повністю не готові" до виконання бойових завдань.

Найгіршим стан боєздатності був у Сухопутних військах - основному ядрі Збройних Сил. Неукомплектовані, непідготовлені до виконання елементарних завдань підрозділи мали жахливі проблеми зі станом військової техніки. Більшість танків, БМП та БТРів були непридатні до експлуатації, потребували ремонту, не мали акумуляторів і підготовлених екіпажів.

Для захоплення АРК у цьому регіоні, згідно з Харківськими угодами, розміщено потужне угруповання російських військ чисельністю близько 25 тисяч осіб, яке було значно підкріплено завдяки перекиданню додаткових сил на півострів.

* 31-ша окрема гвардійська десантно-штурмова бригада (Ульяновськ);

* 45-й окремий гвардійський полк спеціальних операцій (Кубінка, Москва);

* 18-ої окремої гвардійської мотострілецької бригади (Ханкала);

* 98-ма гвардійська повітряно-десантна дивізія (Псков);

* 15-та окрема гвардійська мотострілецька бригада (Самарський регіон);

* 382-а окрема бригада морської піхоти (Темрюк);

* підрозділів морської піхоти Каспійської флотилії;

* підрозділів 7-ої десантно-штурмової дивізії (Новоросійськ);

підрозділів 58-ї армії Південного військового округу Збройних Сил Російської Федерації.

* 22-а окрема гвардійська бригада спеціального призначення Головного штабу Збройних сил Російської Федерації.

* спецпідрозділів фсб;

* численних парамілітарних козацьких загонів...

Таким чином, "десятки осіб" або "ніщо" стали рушійною силою, що окупувала Крим. Для маскування великої концентрації і руху окупаційних сил формувалися загони "самооборони" з прихильників проросійських організацій, до яких запрошували, перш за все, тих кримчан, котрі мали військовий досвід. Їх без жодних обмежень постачали зброєю з баз і арсеналів Чорноморського флоту Російської Федерації.

Контроль, який російська армія встановила над морськими та повітряними маршрутами, дозволяв швидко збільшувати чисельність військ у разі необхідності здійснення наступу на південь України. Для підвищення спроможностей флоту в проведенні десантних операцій, до Чорного моря були направлені десантні судна Північного та Балтійського флотів, а також бойові кораблі Каспійської флотилії.

На аеродроми в Криму, які знаходяться під контролем окупантів, була перекинута штурмова авіація та ударні вертольоти. Щоб заблокувати півострів з морського боку, кораблі Чорноморського флоту вийшли з бухт Севастополя і зайняли позиції для бойового чергування.

Перекинуті до Криму ракетні комплекси взяли під контроль всю морську акваторію, відстежуючи будь-яку активність військово-морських сил країн НАТО. На приціл ракетного радара був узятий, зокрема, есмінець США "Дональд Кук", який на той час перебував у Чорному морі.

Цей "героїзм" російських збройних сил детально освітлюється в документальному пропагандистському фільмі "Крим. Шлях на батьківщину", який вийшов у прокат у 2015 році. У центрі цієї телевізійної агітації знаходиться Володимир Путін, який велично заявляє про свою роль в організації окупації півострова російськими військами та про готовність застосувати ядерну зброю у випадку втручання з боку країн НАТО.

Проте не було необхідності лякати керівників цих держав. Вони були спантеличені агресивним цинізмом Кремля, не мали наміру і не були готові втручатися у трагедію, що розгорталася в серці Європи.

Під час російської агресії в Криму близько 14 тисяч українських військових намагалися чинити опір, але серед них переважали маломотивовані контрактники з місцевих, а також 18-річні призовники. Політична невизначеність, низький моральний стан, жахливий рівень фінансового та матеріально-технічного забезпечення, а також активна діяльність російських агентів у верхівці силових структур призвели до значного дезертирства та переходу на бік ворога більшості українських солдатів і офіцерів, які знаходилися на окупованій території Криму. В перші дні окупації разом із командуванням Військово-морських сил на чолі з адміралом Березовським зрадили свою країну більше 70% військовослужбовців Збройних сил України. Лише 3990 українських воїнів залишилися вірними Україні, перебуваючи в різних куточках півострова, без зв’язку та належного забезпечення, оточені чисельнішими силами ворога.

Ситуація в інших силових структурах АРК була ще більш трагічною. Зі співробітників кримської міліції на бік ворога перейшли 99%! особового складу, з прикордонників Україну зрадили 73%, із працівників СБУ - 90%, із співробітників Управління держохорони - 96%!

Переконавшись, що жодна країна не має наміру надати військову підтримку Україні, яка страждає від криз і конфліктів, Кремль розпочав зворотний відлік до повномасштабного вторгнення на континент.

28 лютого 2014 року в російських збройних силах стартувала "несподівана" перевірка готовності військ Південного та Західного військових округів, які розташовані вздовж північно-східного кордону України.

Приблизно 200 тисяч військовослужбовців з різних армій, оснащених авіаційною технікою, бронетанковими засобами та артилерійськими системами, розпочали активне розгортання ударних підрозділів у Ростовській, Воронезькій, Курській, Бєлгородській і Брянській областях.

На оперативних напрямках Київського, Слобожанського, Донецького та Одеського регіонів були сформовані потужні ударні сили, готові до виконання бойових завдань і вторгнення на територію України.

1 березня російська Державна Дума ухвалила рішення дозволити Путіну розгорнути війська в Україні, спираючись на письмове звернення президента Януковича як політичне обґрунтування для агресії.

В Україні, лише 27 лютого, вдалося створити новий Уряд, і вже наступного дня я провів перше засідання Ради національної безпеки і оборони. Згідно з даними, отриманими від військового командування та розвідки, незважаючи на трагічні події в Криму, найбільша загроза для країни була на півночі та сході. Там, вздовж нашого кордону, розгорталось потужне угруповання російських військ, чисельність якого сягала тисячі, готове до вторгнення на вразливу материкову частину України.

Кількість Сухопутних військ у складі Збройних Сил України становила менше однієї третьої частини, а згідно з офіційними даними, вісімдесят відсотків сухопутних підрозділів не могли виконувати бойові завдання.

Отже, в ті дні наш Генеральний штаб зміг протиставити всій потужності російських військ лише кілька зведених батальйонно-тактичних груп.

Приблизно п’ять тисяч погано оснащених і недостатньо підготовлених солдатів, які мали на озброєнні несправну техніку, становили умовно боєздатний контингент, готовий до дій. Серед них переважали вісімнадцятирічні юнаки, призвані на строкову службу.

Відправити цю зведену групу солдатів на прорив у Крим через вузьку протоку, протистоячи добре озброєним і чисельно переважаючим російським військам, означало б втрату й без того обмежених ресурсів. Це також залишало б нашу країну, а особливо столицю, без жодного захисту, навіть у формі ілюзорного прикриття.

Наш військовий контингент у Криму суттєво зменшився через численні випадки зради, коли солдати та офіцери переходили на бік ворога. Проте ті, хто залишився вірним своїй присязі, опинившись в оточенні, були змушені стримувати переважаючі сили супротивника та виграти для нас додатковий час.

У цих обставинах я прийняв єдине доцільне рішення: військовим підрозділам у Криму зайняти оборонну позицію та готові застосувати зброю для захисту своїх територій у випадку штурму або провокацій з боку російських сил.

Цей наказ зафіксований у протоколі засідання Ради національної безпеки і оборони.

Скільки часу наші військові зможуть утримувати півострів, залишалося невідомим. Проте, в цей період ми мали знайти способи для відновлення бойового потенціалу армії, здійснити мобілізацію, озброїти та підготувати наших солдатів до виконання базових бойових завдань. Оскільки основні підрозділи Збройних Сил України були розташовані в західних та центральних регіонах, я віддав наказ терміново перемістити їх на північ і схід, щоб забезпечити захист країни на найбільш вразливих напрямках можливого нападу російських військ.

Своїм указом від 1 березня 2014 року він наказав привести Збройні сили України у стан "Повної бойової готовності". Це є найвищий рівень готовності всіх військових підрозділів, що передбачає здійснення повного спектру заходів для переходу з мирного часу до військового стану. Серед таких заходів - підготовка до бойових дій, розподіл зброї та боєприпасів, а також зайняття оборонних позицій.

Відповідно до українського законодавства, ініціатива щодо введення воєнного стану виходить від РНБО, яка подає відповідні рекомендації президенту. Я єдиним проголосував за це. Лідери нової парламентської більшості також не підтримали це рішення, що свідчило про відсутність згоди з боку парламенту на його впровадження.

Основною причиною, чому ця пропозиція не отримала підтримки, стало блокування проведення президентських і парламентських виборів через воєнний стан. Україні дійсно була необхідна легітимна влада, визнана міжнародною спільнотою. І здобути її можна було лише завдяки організації чесних і прозорих виборів. Поки тривала юридична легітимність Януковича, існувала й серйозна загроза для держави. Приведення "законно обраної" маріонетки-Януковича до Києва разом із танковими колонами Кремля могло б загасити й без того обмежене обурення з боку ключових гравців міжнародної політики.

Історії про можливість проведення військових операцій в Криму силами, що залишилися на півострові, не мають жодного підґрунтя. Більшість оточених і розкиданих по території залишків наших військових підрозділів не були здатні навіть виконати базові накази та дотримуватися елементарних військових статутів, забезпечуючи захист власних позицій. Під час атак вони здали свої позиції без боротьби, пояснюючи це значною перевагою супротивника, деморалізацією особового складу, низьким рівнем підготовки, безвихіддю в умовах оточення та великим ризиком для життя родин військових, які стали жертвами російських окупантів і агресивно налаштованих місцевих колабораціоністів.

Наказ про застосування зброї був мною повторно оформлений, а також затверджений Главкомом Збройних Сил України 18 березня 2014 року, після того як український солдат загинув під час штурму 13-го фотограмметричного центру в Сімферополі. На мою ініціативу, цей наказ став відкритим для громадськості, що унеможливило "зачистку" інформації разом з багатьма іншими документами тієї епохи.

На жаль, незважаючи на повторний наказ, обстановка залишалася незмінною: навіть під час атаки на штаб ВМС України жоден з українських військовослужбовців чи офіцерів не наважився скористатися вогнепальною зброєю!

Отже, всі твердження про те, що "українська влада не надавала чітких інструкцій, тому Крим залишився під окупацією", не мають підстав і є викривленням історичної реальності.

У лютому-березні 2014 року в країні просто ще бракувало сил для протидії підступній агресії ядерного монстра. Не відповідає дійсності й теза, що в Криму ніхто не чинив опору. Справжнім героям ніщо не завадило гідно виконати свій військовий обов'язок.

Морські піхотинці Феодосійського батальйону, незважаючи на значну перевагу російських штурмовиків, які оточили підрозділ, пішли в рукопашний бій. Мужні моряки великого десантного корабля "Костянтин Ольшанський" відмовилися виконувати умови ультиматуму окупантів і не склали зброї, хоча більшість екіпажу залишила корабель і перейшла на бік росіян. Разом з командиром - капітаном 1 рангу Дмитром Коваленком на кораблі залишалося всього 20 військових моряків, які зайняли кругову оборону й прийняли бій. Чотири дні вони билися в повному оточенні з переважаючими силами ворога.

Екіпаж невеликого тральщика "Генічеськ" на чолі зі старшим мічманом Олександром Бойчуком не склав зброї і безстрашно пішов на прорив блокади. Героїчна багатоденна боротьба екіпажу корабля протимінної оборони "Черкаси", яку очолив капітан 3-го рангу Юрій Федаш, стала сюжетом для художнього фільму.

У ті трагічні дні ми отримали ще один удар в спину. Стратегічні партнери не тільки не виконали взяті на себе, відповідно до Будапештського меморандуму, гарантії нашої безпеки, але й категорично відмовилися надавати Україні будь-яку військово-технічну допомогу.

Вони аргументували свою позицію тим, що не бажають дратувати Путіна та спровокувати повномасштабний конфлікт у серці Європи. Україні не було надано жодної кулі, жодної грошової допомоги на відновлення оборонних можливостей. Заборонили не лише постачання зброї та військової техніки, але й обладнання, що може бути використане для виробництва озброєння. Абсурдне "партнерське ембарго", ініційоване Обамою, Меркель та іншими керівниками провідних демократичних країн, тривало до кінця 2017 року.

Якби Україна отримала хоча б десяту частину від обсягів нинішньої допомоги, події 2014 року могли б розгорнутися зовсім інакше, і Росія, можливо, назавжди забула б про наші кордони.

Незважаючи на складні обставини, 103 курсанти, 2239 солдатів і матросів, а також 1649 офіцерів Збройних сил України, які залишилися вірними своїй країні під час подій у Криму, виконали надзвичайно важливе завдання. Пробувши майже місяць в умовах повного оточення, вони надали нам критично необхідний час для підготовки до захисту держави, розгортання мобілізації, покращення озброєння армії, ремонту техніки та зміцнення позицій у найбільш вразливих напрямках, де ймовірно міг відбутися наступ ворога. Ми зупинили сепаратистські виступи в Харківській, Одеській, Миколаївській, Херсонській, Дніпропетровській та Запорізькій областях, а також перешкодили російському наступу на Донбасі. Це, в свою чергу, зірвало плани Кремля щодо швидкого військового бліцкригу, розколу та окупації України в 2014 році. Ми витримали, покладаючись лише на власні сили, і захистили країну, створивши боєздатні Збройні Сили, які зупинили ворога як у 2014, так і в 2022 роках.

Джерело можна описати як початкову точку або витік, з якого щось починає свій шлях.

Про автора. Олександр Турчинов — видатний український політик та державний службовець.