"У сні мене лякає думка, що я мушу спілкуватися російською." Як повсякденні речі перетворюються на небезпеку під час окупації.

Російські окупанти створюють атмосферу страху серед українців, змушуючи їх боятися навіть найелементарніших речей: рідної мови, книг, національних символів і власних поглядів. У таких умовах можуть застосовувати катування за татуювання з українським гербом, накладати штрафи за виконання української музики та позбавляти свободи за "дискредитацію збройних сил Росії". Люди, які опинилися в безвихідному становищі через допити, обшуки та переслідування, часто позбавлені можливості вибору. Ніщо не повинно свідчити про їхню українську ідентичність або зв'язок із життям до війни в Україні.

Речі, які колись були невід’ємною частиною нашого життя, тепер перетворюються на небезпеку, ставлячи їхніх власників у вразливе становище перед російськими військами. У таких умовах, під час окупації, підручники з історії України закаповують у землю, національні прапори ховають у банки для консервування, а книги спалюють у котлах.

Пропонуємо ознайомитися з розповідями трьох українських педагогів з територій, що перебувають під окупацією. Хоча російські агресори забрали їхні домівки, їхню ідентичність залишено недоторканою. Вони діляться переживаннями про втрачені цінності та своїми зусиллями на шляху до самовіднайдення.

Світлана. Поховати.

Світлана підняла з землі прапор у кольорах синього та жовтого. На ньому були помітні сліди від коліс ворожої техніки та навіть плями від олії.

"Вони по ньому їздили", - зітхає жінка. Це був прапор біля її школи, в якій вона провела все життя: спершу навчалася, потім влаштувалася на першу і єдину роботу, згодом стала директоркою. Прапор, який вона доручала підіймати на найвищий у селі флагшток найкращим учням її школи.

Світлана заховала його під куртку. Ще не відчувала, що має в руках щось, що може викликати гнів і спровокувати ворога на насилля. Тривали перші тижні окупації її села на Луганщині. Вона все ще думала, що це вона хазяйка на своїй землі.

"Я взяла його, немов щось надзвичайно дороге та священне, - говорить вона. - Як те, що потрібно оберігати."

Світланина школа, в якій було повно російських військових і стояв важкий запах брудних тіл, перетворювалася на щось незнайоме. Між каштанами і клумбами на подвір'ї окопували російську військову техніку. Світлана забігла додому й засунула прапор у нижню шухляду комоду, прикривши згори речами. Чому заховала? Не знає. Синову військову форму так само прибрати не здогадалась.

На початкових тижнях окупації російські солдати часто навідувалися до осель у селі Світлани, але скоріше ставили запитання, ніж проводили обшуки. Шухляди ще не чіпали. Через місяць представники влади у формі та з автоматами вдерлися до кожної домівки на вулиці Світлани.

Ще на подвір'ї на неї посипалися удари й крики: "Ты борзая директриса! Ты вынесла флаг со школы!". Полетіли речі з комоду: з верхньої шухляди, з середньої. Невістка кричала, від страху її раз у раз нудило. Знайшли військову форму. Чоловіка забрали до школи, змусили телефонувати сину, били, викинули край дороги.

Тому невістка настійливо просила закопати прапор. Вона наполягала, що в наступний раз його через нього всіх знищать.

Світлана вирішила розташувати прапор не на городі, а між будинком і погребом, вважаючи це найбільш безпечним місцем. Земля в селі була насичена чорнобривцями, м'якою і легкою для обробки. Овочі росли з неймовірною швидкістю. Але замість насіння, яке Світлана роками висаджувала в цю благодатну землю, тепер вона помістила слоїк з синьо-жовтим стягом.

"Я намагаюся вірити, що він досі там", – сьогодні в її голосі відчувається невпевненість. Після того, як вона залишила свій дім і поїхала, будинок зазнав руйнувань від обстрілів. Удар також припав на школу. Село опинилося в сірій зоні, в епіцентрі бойових дій.

"Нема села", - сказали зрештою Світлані люди з української держустанови.

"А мені хочеться повернутися, - ностальгує вона, - відкопати той прапор. Ось я їздила на День вчителя на екскурсію. Колеги були з прапорами. А я думаю, чому ж досі собі не купила, щоб мандрувати з ним Україною? Може, тому що насправді він в мене є?".

Наталка. Сховати.

"Це все збудували мої батьки, - ділиться Наталія, вчителька історії України з Херсонщини. - Коли я була дитиною, наш будинок зростав на моїх очах, мов гриб. Я добре пам'ятаю кожен камінчик і кожну трубку, що залишилася від нього."

Наталя працювала вчителькою в сусідньому містечку, яке знаходилося всього за півгодини їзди від її дому. На уроки вона завжди одягалася в елегантні сукні та взувала туфлі на підборах, а її довге волосся було укладене в ніжні локони. Вона старанно слідкувала за своїм зовнішнім виглядом, адже вважала: "Учитель — це обличчя школи".

В перший день війни зачинила двері орендованої квартири і повернулась в село. Найважчі часи хотіла перебути разом із мамою і сестрою.

Розпочалась окупація з боку Росії.

До осені 2022 року наше маленьке село залишалося на відстані від основних бойових дій. Люди перестали користуватися автомобілями, адже їх почали забирати. У селі панувала тиша і відносний спокій, за винятком регулярних рейдів російських військових. Я усвідомлювала, що особа, яка знайома з історією України, могла б викликати в них інтерес. Тому я прагнула так поводитися, щоб нічого в моїй поведінці, зовнішньому вигляді чи висловлюваннях не привертало їхньої уваги.

Отже, волосся було акуратно зібране. На голові стягнута стара хустка. Штани не підкреслюють фігуру, а навпаки, надійно приховують її. "Не важливо, яка у тебе шкіра, чи з'явилася сива волосинка, чи нова зморшка. В умовах окупації головне - вижити", - говорить Наталя. - "Я намагалася виглядати як звичайна, малограмотна людина. Ти стаєш сірою, майже зливаєшся з землею, загублена між городами, квітами та приготуванням їжі. Я перестала спілкуватися українською. У соцмережах немає ні поширень, ні лайків, нічого. Тебе просто не існує".

Дослідження про знайомого військового, який загинув під час конфлікту на Донбасі у 2014 році, я заховала в саду поряд з кущами ожини. Взяла багато плівки, пакетів і скотчу, усвідомлюючи, що все це залишиться у вологій землі. Сподівалася, що це триватиме недовго.

Підручники з історії України, які я використовувала під час занять з учнями, я щоразу ховала все далі. Спочатку вони були в шафі. Коли розпочалися перевірки, я перемістила їх біля будинку, щоб мати можливість легко діставати під час роботи. Потім я почала зберігати їх у сараї, а згодом – у підвалі.

Вона закопала щось подалі від свого дому, адже страх нерідко охоплював її. Чи була вона здивована цією новою реальністю? "Зовсім ні, - відповідає. - Це життя під окупацією. Я багато про це дізнавалася, а тепер переживаю все на власному досвіді".

Вона покинула робочі чати та після кожного заняття видаляла платформу, через яку, незважаючи на небезпеку для життя, невпинно навчала учнів української історії. Тепер - в таємниці та в онлайн-форматі.

Я працювала на другому поверсі. Про те, що проводила уроки, знала лише моя сім'я. Стіл стояв поруч з вікном, яке було відчинене, адже електрики не було. Сонце слугувало єдиним джерелом світла. Під час уроку раптом чуєш “бух”. Рахую: 1, 2, 3, 4... Постійно думала, що ніколи не зможу позбутись цієї звички. Ви уявляєте, який страх я відчувала? Щоб учні не побачили мене в крові.

Коли російські війська підірвали Каховську ГЕС, село Наталі швидко почало занурюватися у воду. Вода стрімко піднімалася, і Наталя ринула рятувати документи та книги з укриттів. Вона була впевнена, що другий поверх не затопить. Разом з родичами вона втекла до сусіднього села. Після повернення вона винесла врятовані речі у двір. "Не можу зрозуміти, що тоді думала, - згадує вона. - Навколо вороги, а я сушу книги на вулиці".

Наталя виїхала з окупації зі старенькою мамою, сестрою, трьома котами й трьома собаками. Для книжок не було ні сил, ні місця.

Я продовжила викладати онлайн у своїй школі, яка розташована на півдні України. Придбала нові підручники з історії, вибравши ті ж, які залишила вдома. Тепер мені більше не потрібно ховати їх під землею чи зберігати в підвалі. Я навіть не ставлю їх на книжкову полицю. "Для вчителя ці книги, як ложки на кухні," – раптом сміється вперше за розмову. "Вони завжди повинні бути під рукою."

Олександра. Спалити

"Чи була у моєму домі книжкова шафа? Моя "шафа" містила понад тисячу томів!" - розповідає Олександра, яка проживала з чоловіком та 14-річною донькою в Луганській області. Вона працювала вчителькою української мови та літератури в місцевій школі, і, як усі в селі, займалася господарством і важкою працею на землі.

Її домашня бібліотека була організована з великою увагою, книги акуратно розташовані в ідеальних рядах. Вона особливо цінувала пізні вечори, коли в оселі панувала тиша і можна було насолодитися читанням: "Іноді я сідала лише на кілька хвилин, а прокидалася о п’ятій ранку, усвідомлюючи, що сьогодні вже не вдасться виспатися".

У лютому 2022 року російські військові захопили її село, а вже через кілька місяців перетворили школу на російську: прибрали все, що нагадувало про Україну, прикрасили простір російськими прапорами та портретами Путіна. Олександра зібрала в коробку свої речі, які накопичувались протягом років роботи, і вирушила додому. Вона відмовилась співпрацювати з окупантами.

У сусідньому районі затримали молодого педагога. Олександра чула, що його звинуватили в націоналізмі, нібито виявили у нього заборонені предмети та літературу. Які ж це були книги? Звичайні патріотичні видання. Олександра підійшла до книжкової полиці. Вона перебрала кілька десятків українських книг, які раптово стали для неї небезпечними, серед щільних рядів російських класиків. Вона нервувала, чи не пропустила щось важливе.

Вона мала рацію. Під час першого обшуку шість озброєних солдатів розподілилися по кімнатах. Двоє з них одразу ж підійшли до шафи, де переглядали російські книги. У іншій кімнаті 14-річна донька Олександри намагалася пояснити, чому на карті в її підручнику Крим позначений як частина України. Військові шукали прапори і звинувачували Олександру в нацизмі, стверджуючи, що неможливо, щоб вона нічого не заховала.

Тієї ночі було тепло. Донька мирно спала у своєму ліжечку. Олександра розклала кілька десятків книг біля котла. Вона почувала, як всередині щось шкребло. Сльози з’явились на очах. Виникло бажання, може, все ж заховати їх? Але як це зробити? "Я навіть не знала, де і як їх шукатимуть, - згадує вона. - А якщо запитають, чому ми тут копали? Мене охопили сумніви і страх. І я не хотіла, щоб моя дитина переживала через те, що у нас є щось приховане".

Все було зроблено з 12 ночі до 4 ранку. Щоб ніхто не бачив, що йде дим. Щоб до ранку котел встиг охолонути. Маскувальну сітку, яку не встигли передати українським військовим, порізали на шматки і вклали у вогонь. Дитячі синьо-жовті прапорці, які врятувала зі школи. Дарований за роки волонтерства військовими одяг і берці. Книжки. Вони входили до котла цілими. Він працював буденно й справно. Жодного запаху. Залишився попіл.

Олександра жодного разу не поцікавилася у свого чоловіка, де саме він розпорошив його.

Під час наступного обшуку вони обшукали все й витягли все, що могли. На щастя, я встигла спалити книги. Але відчуття полегшення так і не прийшло. Причини для нових обшуків вигадували будь-які. Спочатку стверджували, що мій чоловік — гранатометник, і шукали гранатомет. Потім казали, що він танкіст. Чи справді вони сподівалися знайти танк? Я навіть не уявляла, що ще могли вигадати наступного разу.

Казали, що я зрадниця батьківщини і мені світить 12 років ув'язнення. Я щодня прокидалася і тільки після 5-ої вечора припиняла виглядати у вікно. Не такими страшними були обстріли, як очікування, що вони знову прийдуть".

Протягом трьох місяців Олександру невпинно переслідували російські військові. Вони регулярно навідувалися з обшуками та допитами, іноді по кілька разів на тиждень. У результаті цього стресу вона втратила 13 кілограмів.

Після того, як я залишила західну частину України, мені неодноразово снився один і той самий сон: я заходжу в порожній дім, де залишилися лише стіни, і починаю шукати книжки. "Уві сні я переживаю, що мені доведеться говорити російською, і дуже боюся, що щось українське може потрапити в цю ситуацію, адже я усвідомлюю, що там триває окупація. Мені цікаво, чи залишилися книжки, адже на вулиці сніг і дощ. Але ж вони мають бути у моїй шафі... Прокидаюся і не можу згадати, чи знайшла їх".

Олександра дала собі обіцянку більше ніколи не накопичувати книжки. Ті, які вона спалила, вже не повернути. Одна з найзначніших для неї книг про захист Донецького аеропорту вже не можна купити. Інші видання були рідкісним самвидавом. Один з авторів, військовослужбовець, загинув у бою. З іншим Олександра змогла зв'язатися через Facebook. Він продовжує боротися.

Попри обіцянку собі, коли донька просить піти в книгарню, щось вибрати, Олександра ніколи не відмовляє, завжди купує. У її новому і вимушеному тимчасовому домі лишилося дещо незмінне з минулого - читання.

Of course! Please provide the text you'd like me to make unique.

Те, що сталося з Олександрою, Наталею і Світланою - не поодинокі випадки.

Згідно з доповіддю Freedom House "Свобода у світі - 2026", окуповані регіони України отримали найнижчий рівень свободи у світі. З оцінкою в 1 бал із 100, українці, що проживають на територіях під контролем Росії, позбавлені політичних та громадянських прав у більшій мірі, ніж жителі Сирії, Північної Кореї, Білорусі чи Туркменістану.

На основі оцінок Freedom House, територія України, що контролюється Києвом, була класифікована як частково вільна, отримавши 51 бал з 100 можливих.

Моніторингова місія ООН з прав людини в Україні з лютого 2022-го до січня 2024 року фіксувала на окупованих територіях політику нав'язування російської ідентичності та придушення проявів української. Російські збройні сили затримували та застосовували насильство до осіб, які відкрито виражали свою українську ідентичність.

Від учителів вимагали дотримуватись російської навчальної програми, використовувати російську мову та викладати історію так, щоб виправдати вторгнення РФ в Україну. У звіті повідомляють про вилучення із закладів освіти літератури, яка вважалася "екстремістською" або такою, що "відображає ідеологію українського націоналізму", включно з коміксами, посібниками, літературою про Голодомор.

У звіті цієї ж організації про становище прав людини в Україні, який охоплює період з червня по грудень 2025 року, зазначено, що люди, які опинилися в окупації, почали використовувати російську мову, коли поряд перебували російські солдати. Одна з мешканок окупованої Херсонщини поділилася, що демонструвати українські прапори та символіку було суворо заборонено. Інша жінка розповіла, що російський військовий увірвався до її квартири і став допитувати її про перегляд українського телеканалу.

Звичайні предмети та повсякденні вчинки перетворилися на підтвердження злочину, і тепер особа, яка намагається захистити своє життя в умовах окупації, змушена красти зі свого минулого і власної ідентичності.

Надя Швадчак

Цей матеріал вперше з'явився в угорському виданні Atlatszo.hu у партнерстві з The Reckoning Project, міжнародною групою журналістів і правозахисників, що спеціалізується на фіксації, аналізі та зборі доказів для розслідування злочинів, скоєних під час війни.