Збірка нонфікшн літератури від Ігоря Бондаря-Терещенка для любителів фактів і реальних історій.
Герої, жертви, диктатори, архітектори та ті, хто потрапляє в епіцентр величезних історичних подій, у цій колекції несподівано переплітаються.
Тут йдеться про гетьмана, чий образ протягом століть набуває численних інтерпретацій, про людей, які пережили жахи Оленівки, про архітектурні пам'ятки, що відображають культурні цінності, про сестру північнокорейського керівника та про питання, звідки виникають політичні монстри. Це п'ять книг, які розкривають історію не як просту сукупність дат і особистостей, а як складний механізм людських виборів, пам'яті, влади та відповідальності.
Віктор Горобець. Мазепа. Багатогранний герой українського минулого. -- К.: Віхола, 2025.
Назва "Тисячоликий" у цій книзі є не просто красивою метафорою, адже герой твору належить до тих історичних фігур, яким не пощастило з їхнім посмертним життям. Протягом трьохсот років його спочатку проклинали, потім виправдовували, перетворювали на романтичного персонажа або оперного героя, а також зображували на десятигривневій купюрі. Більш того, старші покоління часто називали його ім'ям, що викликало жах та незручність. Тож не дивно, що справжній гетьман майже загубився під вагою чужих наративів. У своїй книзі "Мазепа. Тисячоликий герой української історії" Віктор Горобець займається розкопками цієї складної постаті: не стільки знімає маски з Мазепи, скільки досліджує, хто, коли і чому їх на нього вдягав. Тут представлені різні образи: молодий шляхтич при польському дворі, досвідчений політик, який вміє грати за правилами Московії, гетьман, що змушений маневрувати між могутніми сусідами, союзник Петра І та, зрештою, його противник. Після його смерті з’являється новий Мазепа — той, якого формують не документи, а літературні твори, імперська пропаганда, романтична уява Європи і українська пам’ять. Проте автор не намагається зробити свого героя більш зручним для сучасного читача, оскільки Мазепа функціонує у світі, де поняття вірності, васалітету, союзу та зради мають зовсім інше значення, ніж ми звикли розуміти сьогодні. Звідси й основна інтрига книги: знаменитий "перехід" гетьмана на бік Карла XII перестає бути лише ефектним вчинком і стає частиною тривалої низки політичних рішень, страхів, розрахунків та зменшення довіри до Петра. Таким чином, ми отримуємо не просто чергову біографію "видатного українця", а глибоку історію людини, яка жила між різними політичними світами і протягом трьох століть існувала в численних версіях самої себе.
Марія Климик, Оксана Расулова. Оленівка. Злочин. Пам'ять. Поламана система. -- Л.: The Ukrainians Publishing, 2025
У своїй книзі "Оленівка. Злочин. Пам'ять. Поламана система" Марія Климик та Оксана Расулова не намагаються підкреслити жахи відомої трагедії за допомогою літературних прийомів. Натомість вони відновлюють події через свідчення, архівні документи, пам'ять та обставини, що відбулися після цієї катастрофи. Основна увага зосереджена на ніч на 29 липня 2022 року в колонії окупованої Оленівки, де утримувалися українські військовополонені, зокрема захисники Маріуполя. Однак авторки не обмежуються лише цією трагічною ніччю; їх цікавлять також події, що передували цій ночі, та наслідки, які вона спричинила: полон, система утримання, долі тих, хто вижив, родини, які чекали новин, а також міжнародні організації та механізми, які повинні діяти у відповідь на такі злочини. Найсильніша частина книги — це перший розділ, в якому представлені свідчення тих, хто пережив "барак 200". Тут немає дистанції, яку зазвичай створює історичний контекст. Один із виживших, Остап Швед, описує, як він після вибуху рятував поранених з палаючого приміщення, надаючи допомогу всім, що було під рукою. У розділі "Пам'ять" авторки повертають кожному з героїв окрему історію життя — наскільки це можливо, враховуючи їхню загибель у місці, де система утримання була спрямована на знеособлення особистості. Зрештою, третій розділ переносить дискусію з людського аспекту на юридичний. Що відбувається, коли міжнародне гуманітарне право залишається лише на папері й не здатне оперативно захистити тих, хто потрапив у полон? Хто має займатися розслідуванням злочину, якщо країна, на території якої він стався, є стороною конфлікту? І що залишається, коли камери вимикаються, свідки повертаються додому, а справедливість роками не настає? Головне, що авторки не дозволяють цій історії стати просто ще одним епізодом великої війни.
Андрій Пучков. Архітектурний стиль України: концепції, варіації, епохи. -- Київ: Родовід, 2025.
З одного боку, сільська хатина, козацький собор, будівля Полтавського губернського земства та київський Хрещатик належать до абсолютно різних історичних контекстів. Однак, чому б не розглянути їх як елементи одного великого, хоч і непростого процесу, про який говорить Андрій Пучков у своїй монографії "Український архітектурний стиль"? Питання "що ж таке цей стиль?" перестає бути риторичним, оскільки автор намагається дати цілісне описання цього явища в українській архітектурі. Він виділяє чотири ключові модуси цього стилю. Перший - сільська архітектура, включаючи хати, дерев'яні храми, вітряки та млини. Другий - муроване українське бароко XVII-XVIII століть. Третій - український архітектурний модерн на межі XIX і XX століть. Четвертий - необароко, яке, згідно з авторською концепцією, простежується від 1910-х років до сучасності. Між цими модусами немає чітких меж: вони взаємодіють, запозичують один в одного форми, суперечать і часом повертаються в новому вигляді через десятиліття. У книзі також показано, як форма архітектури реагує на політичні режими: українське бароко не зникає після ліквідації Гетьманщини, український модерн звертається до народних архітектурних форм, які згодом знову з'являються в міському середовищі. Автор не обмежується лише описом стилів, а прагне показати механізм культурної пам'яті, що зберігається не тільки в книгах та архівах, але й у формі будівель, пропорціях вікон, силуетах храмів та організації міського простору. Архітектура, на думку автора, стає своєрідним текстом, який можна "читати", навіть коли інші письмові свідчення епохи втрачені.
Сон-Юн Лі. Сестра. Кім Йо Чжон – найпотужніша жінка Північної Кореї. – К.: Книголав, 2025.
Героїня цієї книги — це не просто таємнича жінка при троні, а ключ до розуміння складної взаємодії між родиною, пропагандою та державною владою в Північній Кореї. У праці Сон-Юн Лі "Сестра" вона привертає увагу уже лише тим, що її публічне життя майже повністю відбувається без справжньої публічності. Ця жінка є частиною однієї з найзакритіших політичних систем у світі, де інформація про першу родину є невід’ємною частиною політичної гри. Авторка розгортає наратив навколо цієї парадоксальної постаті — молодшої сестри Кім Чен Ина, яка з часом перетворилася з маловідомого родича лідера на одну з найпомітніших фігур північнокорейського режиму. Це не просто біографія: через долю своєї героїні авторка висвітлює механізми північнокорейської влади: культ родини Кімів, внутрішню ієрархію, пропаганду, дипломатичні маневри та специфічний політичний театр, де кожна поява, кожне слово і навіть відсутність публічної активності можуть мати вагоме значення. Особливо показовими є моменти, коли ця "сестра" висловлюється від імені держави. Її заяви часто є більш різкими, ніж офіційні дипломатичні комюніке, а стиль спілкування демонструє, яким чином Пхеньян поєднує погрози, пропаганду та дипломатичні сигнали. Завдяки цим виступам авторка поступово зсуває акцент з образу "сестри диктатора" як екзотичної постаті на розгляд її як функціональної частини державного механізму.
Олексій Мустафін. Фігурки темряви. Хто створив істоту? -- Львів: Видавництво Старого Лева, 2025
Цю книгу можна сприймати як як історичне дослідження, так і як обговорення політичної психології XX століття. Проте найбільш захоплюючим є зміщення акценту: замість звичного запитання "як виник диктатор?" автор ставить інше — "яке суспільство створило умови для його появи?" У своїй праці "Пішаки пітьми" Олексій Мустафін досліджує саме цей критичний момент: як формується середовище, де майбутній диктатор і його режим можуть отримати широку підтримку. Тут йдеться про причини, чому люди готові жертвувати власною свободою, чому пропаганда діє навіть там, де її тези суперечать повсякденному досвіду, і чому суспільство іноді готове обміняти невизначеність демократії на обіцянку стабільності. Назва книги натякає на тих, хто опинився в центрі великої історичної машини, не завжди усвідомлюючи її кінцеву мету. А "виплеканий" пішаками монстр — це не лише конкретний диктатор; запитання "хто його виплекав?" автоматично розширює дискусію: хто створював політичний міф, хто його популяризував, хто використовував у власних інтересах, а хто просто приєднався, оскільки запропонований порядок здавався простішим, ніж хаос. У такому контексті історія XX століття перетворюється на оповідь про суспільства, які поступово звикали до речей, які спочатку здавалися неможливими. Політична мова трансформується, насильство отримує виправдання, ворог стає невід’ємною частиною світогляду, а виняткові заходи поступово стають нормою.
