Угорська революція 1956 року: межі боротьби та можливості для компромісу.

Цими днями ми відзначаємо 70-річчя антирадянського повстання в Будапешті, яке було жорстоко придушено радянською владою.

Повстання проти комуністичного режиму та радянського контролю над Угорщиною тривало дванадцять днів - з 23 жовтня до 4 листопада 1956 року. Мирні протести швидко переросли в революцію, за якою стежив увесь світ. Уже 24 жовтня італійська газета Corriere della Sera писала: "Що відбувається в Будапешті? Нічого, крім революції. Повстання неминуче буде придушене... Але вражаючим фактом є те, що угорський народ повстав проти російського гноблення".

Наприкінці жовтня здавалося, що повстанці здобувають перемогу. Проте 4 листопада Москва жорстоко придушила революційний рух. Десятки тисяч угорців були змушені покинути свою країну, сотні зазнали репресій, а деякі, зокрема прем'єр-міністр Імре Надь, були страчені. Угорське повстання стало яскравим символом боротьби народів Центрально-Східної Європи за визволення від радянського гніту.

З історичної ретроспективи Угорська революція постає як трагічне зіткнення трьох чинників: героїзму повсталих, тоталітарної могутності й підступності СРСР та бездіяльності Заходу. Але чи була поразка угорців неминучою? Де починалися й закінчувалися межі західної політики? І де проходила хитка межа між компромісом, який міг урятувати від катастрофи, як це сталося майже в той самий час у Польщі, та поступкою, яка лише закріпила б панування Москви?

"Незвичайна божевільність революції" або Як західна преса відображала Угорську революцію

Близько 150 іноземних кореспондентів висвітлювали події повстання в Угорщині. Їхні матеріали мали значні відмінності в залежності від того, до якого медіа вони належали – незалежним виданням чи комуністичним газетам.

В Угорщині працювало чимало видатних італійських журналістів, серед яких особливо виділявся Індро Монтанеллі — один з найзначніших журналістів-міжнародників Італії XX століття. Його матеріали, написані під час перебування в Будапешті, стали основою для кількох книг, присвячених цим подіям. Монтанеллі з великим поетичним і політичним запалом описував побачене. Він охарактеризував дії студентів і робітників як "чистий, майже містичний акт патріотизму". У своїх репортажах він жорстко критикував західні держави і італійське суспільство, які, висловлюючи "глибоку стурбованість", насправді більше хвилювалися про Суецьку кризу або розважальні шоу, поки в Будапешті відбувалися трагічні події. Його знамените висловлювання: "Угорщина помирає, а ви на Заході дивитеся телевізор" стало символом глибокого розчарування.

Зовсім іншу ситуацію спостерігали журналісти лівих, проруських видань. Згідно з вказівками з Москви, журналісти l'Unità стверджували, що в Будапешті відбувається "контрреволюційний, фашистський та реакційний заколот". Вони заявляли, що "банди хуліганів" загрожують процесу демократизації, а радянські танки "відновлюють порядок". Ця відверта дезінформація комуністичних репортерів викликала обурення у багатьох їхніх колег в Італії.

Ще один видатний італійський журналіст Луїджі Барзіні, який працював на європейській пресі, зосередив свою увагу на особливостях повсякденного життя в революційному місті. Його вразило, що, незважаючи на відсутність поліційного контролю та повний хаос, у місті не спостерігалося мародерства. Він описував, як повстанці розбивали вітрини радянських магазинів і спалювали пропаганду, але водночас у розбитих вікнах інших магазинів виставляли коробки для збору коштів на допомогу пораненим. Перехожі кидали туди гроші, і ніхто їх не привласнював. Це свідчило про неймовірну внутрішню гідність цього повстання.

Крім італійських кореспондентів, у Будапешті під час революції перебувало чимало відомих журналістів з Америки, Великої Британії, Франції та Німеччини. Для багатьох із них Угорська революція виявилася найзначнішим і водночас найсумнішим моментом у їхній професійній діяльності.

Британський військовий кореспондент Сефтон Делмер вважався одним з найавторитетніших репортерів у місті. Він передавав свій репортаж у Лондон по телефону, незважаючи на звуки вибухів і пострілів, які лунали навколо. Перша його депеша розпочиналася словами: "Сьогодні я став свідком однієї з найзначніших подій в історії. Я спостерігав, як угорський народ піднявся на боротьбу і знищив режим, що його мучив". Делмер малював вражаюче поєднання радості та гніву. Він детально розповідав, як люди сльозилися від щастя, коли падали пам'ятники Сталіну, і як молоді дівчата кидали "коктейлі Молотова" у радянські танки. Він порівнював Будапешт із Парижем у часи Французької революції.

Ендре Мартон, угорець за національністю, працював на американське агентство Associated Press. Разом зі своєю дружиною Ілоною вони пережили комуністичні в'язниці Будапешта перед революцією 1956 року, яка стала для них символом особистої свободи. Його матеріали для Associated Press відзначалися високою точністю та фактологічністю, але водночас були пронизані глибоким болем. Він документував кількість жертв, методи вуличних боїв і став першим, хто сповістив світ про розстріл беззбройної демонстрації на площі перед Парламентом. Його репортажі з'являлися на перших шпальтах провідних газет по всьому світу.

Джон Маккормак висвітлював події для The New York Times. Коли 4 листопада радянські війська розпочали масований штурм Будапешта (операція "Вихор"), Маккормак разом із групою інших журналістів опинився заблокованим у будівлі американської дипломатичної місії. Він писав про жахливі артилерійські обстріли, які перетворювали житлові квартали Будапешта на руїни, і констатував повну зраду Угорщини з боку ООН та західних держав.

Фредерік "Фріц" Гієр був одним із журналістів Радіо Вільна Європа / Радіо Свобода. Його щоденники та репортажі, які нині зберігаються в архівах, містять безцінні побутові спостереження. Він детально описував, як повстанці ділили свій останній хліб з іноземними кореспондентами, як медики в лікарнях працювали без відпочинку протягом трьох діб, рятуючи поранених підлітків, та як палко угорці надіялися на підтримку американських військ.

Фотокореспондент Жан-П'єр Педраццині, працюючи для Paris Match у 1956 році, став символом журналістської відваги та самопожертви. Його камера зафіксувала образи молодих повстанців, барикади та зруйновану техніку. Під час атаки на штаб-квартиру Угорської партії трудящих на площі Республіки, Педраццині ризикував своїм життям, намагаючись зробити знімки під обстрілом, і отримав 14 вогнепальних поранень. Його вдалося евакуювати до Парижа, але через кілька днів 29-річний журналіст помер. Його фотографії, зроблені в Будапешті, вразили всю Францію і суттєво змінили погляд французьких інтелектуалів на Радянський Союз.

Віра у Надю

Лідером повстанців став Імре Надь, який користувався серед угорців практично бездоганною репутацією для політичного діяча. Його інтелектуальний імідж та стриманість викликали почуття поваги. В Угорщині його лагідно називали "дядечком Імре", а водії автобусів легко впізнавали його на вулицях Будапешта і зупинялися, щоб запропонувати підвезти. Спочатку Надь перебував у стані невизначеності, вживаючи чимало суперечливих заходів. Він не заперечував радянському втручанню, але згодом, під тиском повстанців, кардинально змінив свою позицію, ставши максимально рішучим. 31 жовтня Імре Надь оголосив, що країна виходить з Варшавського договору, та закликав ООН забезпечити нейтралітет Угорщини. Це стало останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння Москви. 4 листопада радянські війська знову увійшли до Будапешта...

Чи зможе захід надати нам підтримку?

Вашингтон протягом багатьох років виступав за звільнення поневолених народів і ліквідацію радянського впливу в Східній Європі. Проте в 1956 році Сполучені Штати не планували брати участі у військовому конфлікті з СРСР через події в Угорщині. Ситуація у світі ускладнювалася через Суецьку кризу, яка відбувалася паралельно з угорським повстанням. Загроза Третьої світової війни змусила великі держави обмежитися переважно дипломатичними заявами та інформаційною пропагандою.

Внутрішньополітичні фактори також мали значний вплив на ситуацію в США. Обидві основні політичні партії – демократи та республіканці – активно боролися за підтримку емігрантів із Східної Європи, зокрема поляків, угорців та чехів, які проживали в кількох штатах. Тому обіцянки про підтримку поневолених народів стали важливим елементом політичної риторики, хоча це не завжди свідчило про намір військового втручання.

Виявилося, що надії угорців на підтримку з боку НАТО були марними. У 1956 році Альянс не мав наміру втручатися у військові події в країні, що належала до радянського блоку, оскільки боявся прямого конфлікту з СРСР. Саме в період Угорського повстання почали висміювати бездіяльність Західних країн, інтерпретуючи абревіатуру NATO як "No Action, Talk Only" — "тільки слова, жодних дій".

Важливу роль у подіях відіграло радіо "Вільна Європа", яке інформувало про повстання та підтримку угорців з боку міжнародної спільноти. Хоча ця радіостанція не обіцяла американського військового втручання, емоційний настрій деяких передач міг викликати у слухачів надмірні сподівання. Чимало угорців щиро вважали, що Захід не залишить їх наодинці з придушенням демократичної революції.

Проте, нерішучість Західних країн не була чимось новим у їхній історії. Під час повстання в Східному Берліні в 1953 році США обмежили свої дії, зокрема, надаючи значну продовольчу допомогу, яку використовували як інструмент політичного тиску на комуністичний режим. Крім того, спільна спроба США та Великої Британії здійснити таємну операцію проти сталінського режиму Енвера Ходжі в Албанії в 1949 році завершилася повним провалом, що лише збільшило обережність Заходу щодо подібних дій за залізною завісою.

Зрештою, Захід не зміг врятувати угорське повстання, проте прийняв тих, хто втікав від радянських переслідувань. Приблизно 200 тисяч угорців (майже 2% від загальної чисельності населення країни) вирішили залишити свою батьківщину. Спершу більшість з них знайшла притулок у біженських таборах в Австрії, але згодом багато оселилося в США, Великій Британії та інших західних країнах. Серед біженців були молоді, освічені та активні особистості, які згодом зробили вагомий внесок у розвиток суспільств, що прийняли їх.

Компроміс Гомулки

Після десталінізації Польща, як і багато інших держав соціалістичного блоку, пережила політичну кризу. У червні 1956 року польські військові придушили робітничі протести в Познані, викликані невдоволенням умовами праці та життєвим рівнем населення. Напруга в суспільстві зростала, і в жовтні Польська об'єднана робітнича партія змістила сталіністське керівництво, зокрема російського маршала Костянтина Рокоссовського, який обіймав посаду міністра оборони. Новим першим секретарем партії став Владислав Гомулка, який провів кілька років у в'язниці і сприймався поляками як "свій", символ національного комунізму, подібно до Імре Надя в Угорщині.

"Польський жовтень" став для Москви серйозним випробуванням. 19 жовтня 1956 року Микита Хрущов терміново прибув до Варшави, а радянські війська почали просуватися в напрямку польської столиці. Після напружених переговорів (запеклі дискусії відбувалися навіть на летовищі) сторони досягли компромісу. Москва погодилася на внутрішньополітичні зміни в Польщі, а Гомулка запевнив, що країна залишиться у Варшавському договорі й не вимагатиме виведення радянських військ. Він розумів: десталінізація не означає, що Кремль готовий відмовитися від контролю над своїми сателітами.

Польща, яка на той час також була під загрозою радянського військового втручання, як і Угорщина, змогла уникнути жахливого розвитку подій. Проте зводити це лише до особистих угод між Гомулкою та Хрущовим було б надто спрощено: важливими факторами також стали позиції польського партійного керівництва і характер суспільних вимог. Ці нюанси були предметом дослідження історикині Йоганни Ґранвілл.

Прокляття Яноша Кадора.

Після придушення повстання Москва вирішила підтримати Яноша Кадара, колишнього соратника Імре Надя, якого той колись визволив із в'язниці. Італійський журналіст Альберто Кавалларі охарактеризував його як "співучасника зради та масових убивств, радянського пішака, якого використають і потім відкинуть". Проте Кадар зміг виправдати довіру Кремля і залишався на посаді до 1988 року. Чи був він спочатку людиною Москви, чи став нею після репресій, намагаючись зберегти те, що ще можна було врятувати? Це питання турбувало не лише місцевих, а й західних журналістів.

Кадар виступав за концепцію "реальної політики": на протязі багатьох років він знаходив баланс між Радянським Союзом, західними державами та внутрішніми запитами угорського суспільства. Його вислів "Той, хто не є нашим ворогом, той наш союзник" різко контрастував зі сталіністською ідеєю Ракоші: "Той, хто не з нами, той наш супротивник".

Під час правління Яноша Кадара Угорщина отримала прізвисько "найзручніший барак соціалістичного табору". Громадяни цієї країни мали більше свобод і можливостей, ніж жителі інших соціалістичних держав, проте існували дві заборонені теми: угорське повстання 1956 року та перспектива виходу з Варшавського договору. Кадар, який сам пережив жахи сталінських катівень (зокрема, йому видалили нігті), зрештою зрадив Ласло Надя та учасників повстання, погодившись на репресії та страту своїх колишніх союзників. Однак він також здійснював досить незалежну внутрішню політику, а його концепція "гуляш-соціалізму" донині викликає ностальгію в певної частини угорського населення.

Проте тінь загиблого Імре Надя супроводжувала Кадара до самої його смерті. Він пішов з життя 6 липня 1989 року — в той самий день, коли Верховний суд Угорщини скасував смертні вироки для Надя та його спільників, фактично відновивши репутацію лідера революції.

Повстання, в якому всі здобули перемогу, але хтось зрештою зазнав поразки.

В словах "поразка", "невдача" або "програш" рідко можна натрапити в розмовах або текстах, що стосуються революційних подій, адже в народній свідомості революція сприймалася як тріумф, поки її не зрадив бездушний світ. Ці уявлення втілюють один із циклічних міфів угорської політичної традиції: ті, хто мужньо бореться, навіть зазнаючи невдачі в прагненні до недосяжних цілей, викликають більше захоплення, ніж ті, хто прагне дрібних перемог через опортунізм, здобуваючи успіхи. Таку думку висловив американський політолог угорського походження Чарльз Гаті, автор детального дослідження "Невдалі ілюзії", присвяченого історії Угорської революції. Будучи молодим репортером у 1956 році, він був свідком подій, але згодом, працюючи з архівними матеріалами, переглянув багато своїх тодішніх поглядів. Гаті ставив питання про те, наскільки успішнішою могла б бути революція, якби сміливість поєднувалася з мудрістю та обачністю. Чи могли б повстанці, їхні лідери та Захід діяти по-іншому, щоб зберегти хоча б частину досягнень революції? Відповіді на ці запитання не існує. "Реальна політика" не завжди веде до перемоги, як і безкомпромісність не гарантує поразки. Водночас історія Угорщини демонструє, якою дорогою може бути ціна політичних ілюзій.

Після завершення повстання, Москва оголосила про свою перемогу, тоді як Захід не поспішав визнавати свою поразку. Лише після падіння комуністичного режиму у 1989 році, Імре Надя та його побратимів урочисто перепоховали, відновивши їхню гідність і місце у національній пам’яті.

"Життя - це компроміс, а найкоротший шлях може іноді стати найдовшим", - якось сказав Янош Кадар на власному дні народження. В його устах ці слова звучать особливо двозначно: як формула політичної мудрості й водночас як можливе виправдання зради. Але, можливо, трагедія 1956 року не вичерпується ані перемогою, ані поразкою, ані компромісом? Ласло Краснахоркаї, нобелівський лауреат з літератури, підкреслює, що трагізм людського буття і угорської долі лежить значно глибше, ніж просто зміна суспільного ладу або політичних режимів. Для нього повстання 1956 - це не просто політичний акт, а екзистенційний прорив народу, затиснутого в лещатах безнадії - відчайдушна спроба повстати проти невмолимого "світового устрою", що була роздавлена танками історії.

Світлана Шевцова з Києва.

Перше фото - заклики "Русские домой!" були повсюдними / Фото Wikipedia